Записав ЗОЛ ■ ГРОМАДА ■ №25 2016-06-19
До 60-ліття «Нашого слова» та УСКТ
Спогад Ольги Щерби, учасниці І З’їзду Українського суспільно-культурного товариства
До переломного для нашої громади І З’їзду УСКТ уже 9 років наші люди жили розпорошено на північних і західних землях Польщі. Після депортації, крім того, що всі стали нуждарями, ми були ще й психічно скалічені, бо дуже тривожно переживали трагедію нашого народу. Тому ми з таким сплеском радості зустріли новину про «український з’їзд», який мав відбутись у столиці.
Ми привезли з собою з Верхрати на Вармію і Мазури коня, корову і трохи рухомого майна. Спочатку разом з іншими родинами поселились ми в будинку, де колись жив священик, а потім шукали в найближчій околиці й для себе місця проживання. Уже не було вільних будинків, незайманими залишилися тільки руїни. Ми знайшли на селі біля Доброго Міста, що парадоксально називалось Мажень, якусь зруйновану хату без вікон та дверей, там і поселились у таких жахливих умовах. Наша родина, зрештою, як і всі інші вигнанці, жила відчужена у вороже настроєному до нас довкіллі. За державною пропаґандою ми були бандитами.
Ще перед виселенням у 40-ві роки люди і на рідних землях зазнали переслідувань, грабунків від польського підпілля, радянської та польської влади. Ми були переконані, що 1947 р. нас везуть у Сибір, бо ж частина нашої родини була депортована в УРСР. Мені ще як дитині врізались у пам’ять воєнні страхіття, потім вигнання і наші страждання під час Акції «Вісла». Особливо запам’яталися довгі дні на площі біля вокзалу у Белжці, коли ми свого батька ховали від аґентів державних органів, які шукали, кого арештувати, потім була довга подорож у північному напрямку у вагонах для худоби.
Шукаючи себе…
Вже після приїзду на так звані «повернені землі» (понімецька територія) люди пробували відшукати роз’єднаних війною і переселенням близьких осіб. Потім я дізналася, що під час Акції «Вісла» до кожного населеного пункту не можна було відправити більше як дві- три українські сім’ї. Шукали один одного на базарах у містах, бо де тоді ще можна було когось зустріти?
Наш батько їздив до Лідзбарка-Вармінського, розпитував людей на базарі про те, кого і куди переселили, може, комусь відома якась адреса українських переселенців?
Ось так було в нас до часу, коли надійшла звістка про з’їзд української організації, який мав відбутися у Варшаві. Ніхто не знав, що з нами далі буде, навіть дехто розповсюджував інформацію, що нас заберуть з Ольштинського воєвідства назад на рідні землі.
На той час (червень 1956 р.) я була вже вчителькою молодших класів у Доброму Місті, перед тим закінчила ліцей у Лідзбарку-Вармінському.
Головою Міської ради в Доброму Місті 1956 р. був українець за походженням Сергій Малашук. Мої батьки знали його та його родину. Коли ми переїхали жити до міста, Малашуки були нашими сусідами. Якось при нагоді зустрічі вони сказали татові про те, що буде з’їзд українців. Батько не міг залишитися осторонь від такої важливої події, бо ж він, свідомий українець, перед війною був головою сільської ланки Товариства «Просвіта» у Верхраті.
Поїдеш до Варшави…
Одного дня, коли я повернулася зі школи, батьки говорять: «Одягайся, поїдеш до Варшави. Малашук сказав, що там буде з’їзд українців з усієї Польщі». Я навіть і не знала про те, що С. Малашук був делеґатом на з’їзд, тільки пізніше здогадалася, що він тоді належав до комуністичної партії і, певно, від них отримав рекомендацію або доручення поїхати як делеґат на з’їзд.
Мої батьки переконували мене, щоб разом з C. Малашуком податися до Варшави на цей український форум. Це буде незвичайна історична подія, як говорили тоді батьки.
Усім нам хотілося знати, що це означає. Невже вирішиться у столиці, що буде далі з нами, яка доля жде нас у майбутньому? Однак я почала сумніватися, бо чи участь у з’їзді не завадить моїй праці у школі та в закінченні екстерних вчительських студій?
Тому спочатку я не хотіла збиратися в дорогу, проте батьки не дали мені сказати слова заперечення, лише: «їдь та їдь». Я навіть не встигла попросити свого директора школи про дозвіл на виїзд у столицю.
Ввечері цього ж дня ми обидвоє з паном Малашуком сіли в поїзд. Їдучи до Варшави, я навіть гадки не мала, що мені потрібне якесь відрядження та офіційний мандат делеґата з’їзду.
Біля Палацу культури та науки ім. Й. Сталіна
Після прибуття у столицю ми відразу пішли до Палацу культури і науки (ПКіН) ще тоді ім. Йосифа Сталіна. А тут зустрічаємо товпу людей: усі вітаються, обіймають один одного, цілуються. Загалом був відчутний настрій піднесення, якогось дивного, на мою думку, свята. Разом з п. Малашуком ідемо назустріч людям, що прямують до входу. С. Малашука організатори зразу пропустили всередину, бо ж він мав мандат делеґата. Мене зупинили, тому я вернулася перед палац. С. Малашук прибіг услід за мною. Тоді я кажу йому, що все-таки дуже хотіла б бути учасником з’їзду, адже задля цього їхала я сюди стільки кілометрів.
До нас підійшли делеґати з Ґурова-Ілавецького. Декого з них я навіть знала. Почалася розмова. С. Малашук говорить тоді до них, що оця дівчина з Доброго Міста не має мандату делеґата, але дуже хоче бути на з’їзді. От і ґуров’яни придумали такий план: один з них увійде в палац, а потім через когось передасть мені назовні мандат делеґата. Так ми й зробили, і я потрапила в зал.
Нарешті почався з’їзд. У президії сиділи якісь партійні та державні чиновники. Я була дуже здивована, бо відколи пам’ятаю, ніколи не було такого масштабного українського заходу, та ще й у столиці. Після привітання учасників і гостей цього форуму, ведучий (здається, він був довоєнним комуністом) закликав делеґатів піднімати мандати, щоби взяти участь у загальній дискусії. За його словами, повинні виступити українські представники всіх воєвідств у Польщі.
Як миш під мітлою…
Спочатку все відбувалося звичайно. Делеґати представляли ситуацію українців у своїх реґіонах: люди бідують, привезли їх та й залишили напризволяще, нема ні церков, ні школи, ані українських книжок та газет. Пролунали голоси про повернення на рідні землі. Спочатку було спокійно, мовляв, ідеться про звичайні справи: люди хочуть мати якусь українську організацію, своє представництво перед державною владою, а також українськомовну газету. Проте чую, що з кожним виступом делеґата в залі наростає хвилювання, підноситься тон дискусії. А я сиджу, як миш під мітлою, бо ж я тут нелеґально!
Та коли приїхали на з’їзд делеґати від Вроцлавського воєвідства, зразу відчулися зміни в ході дискусії. Темп подій набув значного прискорення, голоси стали більш обґрунтованими. Видно, що вроцлав’яни були не простими селянами, це була освічена молода інтеліґенція, студенти. Коли слово узяв один з них, за професією адвокат (прізвища не пригадую), він однозначно поставив владі вимоги: повинна бути українська газета, українське громадське товариство, які б могли представляти наші справи. Також знову виринула проблема повернення на рідні землі.
Потім була перерва. Усі вийшли з залу в коридор. Там на стендах ми побачили розкладені книжки і газети, серед яких – і перший випуск тижневика «Наше слово». Про нього ми й почали розмови. Усі були згідні, що така українська газета нам потрібна, а так само вкрай необхідне українське товариство. Перед війною, ще коли ми жили у Верхраті, мій батько завжди приносив додому українські книжки, які мене дуже цікавили, хоч я й була тоді маленька, тому радо тепер разом з іншими перегортала сторінки українських видань. Відразу хтось до нас прибіг, зробив фотографію для «Нашого слова».
Вирувала стихія
Після обіду ми всі знову подались у зал. Делеґати мало не бігли, щоб чимскоріш взяти участь у праці з’їзду! Ідучи до залу, люди переконували один одного, що конче треба бути активним у дискусії та наполегливо домагатися від влади свого. Потім виявилося, що крім політичних, розглядались і соціальні побутові справи. Говорилося також про те, що повинні бути звільнені з тюрем українські політичні в’язні. З залу лунали стихійні пристрасні голоси, люди у своїх домаганнях від влади врешті почали перекрикувати один одного. Вони вставали зі свого місця і кричали про свої болі та потреби. Представники державної влади, які сиділи за президіальним столом, втрачали панування над тим, що відбувається в залі. Я тоді серйозно перелякалася: що ж буде далі? Може, прийде міліція і почне присутніх арештовувати. Невже станеться так, що всіх учасників з’їзду запроторять у тюрму на вулиці Раковецькій?
Усе, що відбувалося в залі, я сприймала по-своєму, навчена гірким життєвим досвідом ще донедавна дитини. Проте я відчувала, що це історичний момент, бо ж тут і тепер звучить голос народу, який позбавили всього – вітчизни, майна, гідності та волі. Ці почуття були тоді в мене сильніші від усього іншого.
Нарешті делеґати прийняли рішен-ня про те, що буде газета, а також постане Українське суспільно-культурне товариство. У підсумках кінцевої дискусії можна сказати, що прийняті постанови українців у Польщі були революційними. На мою думку, цей з’їзд не можна порівняти з нічим, що відбувалося потім і аж до сьогодні.
На з’їзді я зустріла студентів варшавської української філології, розпитувала їх про умови навчання, стипендію, гуртожиток тощо. Я дуже мріяла стати студенткою Варшавського університету. Ось так при нагоді цього першого форуму українців почався в моєму житті новий розділ. ■
