Михайло Лесів ■ ПОДІЇ ■ №10, 2013-03-10
Сумна вістка про смерть Анатолія Кобеляка прийшла до нас уже після його похорону у Варшаві.
Народжений 1936 р. у лемківському селі Крампній (тоді – повіт Ясло), він упродовж усього свого діяльного й працьовитого життя був вірний Лемківщині. Як філолог, видавець, редактор «Нашого cлова» й «Гомону», як суспільно-культурний діяч А. Кобеляк виявляв свою розумну любов до рідного слова, засвідчуючи в теорії й практиці, діяльно й віртуально те, що йому було дуже близьке, – материнсько-батьківське мовлення, фольклор, звичаї.
Був у близькому контакті з Остапом Лапським, поетичною творчістю якого опікувався, готував до друку, видавав як редактор, зокрема, збірки «Обабіч істини», «Себе: розшукую?!» (Український архів 2003), а наш неповторний видатний поет О. Лапський присвятив А. Кобелякові вірш із подякою, в якому додав поетичною прозою своєрідний коментар з натяком на творчі зусилля Анатолія оприлюднити Остапові твори: «Коли вже, браття, братися видавати Остапа, то тільки, то спершу, то насамперед останню його книжку, а саме осю, яка так тут на селі, в Тарнівській Руді (…) геть над Віслою (…) ретроспективно складається, себто: „Себе: розшукую?!”, а яку в ім’я нашої батьківщини видати, народе: конче треба» (О. Лапський, «Себе розшукую?!», редактор А. Кобеляк, Варшава 2003, с. 41).У вірші «Почерез мене», який має присвяту «Ред. А. Кобелякові по довголітній з ним розмові!», говориться про роль рідного слова (додумуємося, що тут ідеться не тільки про Остапове «берестейське», але й Анатолієве «лемківське», винесене з Крампної, частина лексики якого увійшла 1988 р. до ІІ тому «Атласу української мови»):
Соковито й густо заспіваймо,
забриніло берестейське слово:
споконвіку наше?!
Спершу чоловікові тутешньому,
щоб переможцем бути вдома
у борні з настирною інакомовністю,
собі зсередини
до себе на шляху: собою
обудитись треба б врешті?!
(О. Лапський, там само, с. 139)
Я особисто міг пізнати щиру, діяльну допомогу Анатолія при довготривалому процесі видавання монографії «Українські говірки у Польщі», редактором якої був саме Анатолій Кобеляк (1997 р.), та під час приготування «Шкільної граматики української мови» (1995 р.).
У мене залишилися численні його листи, у яких детально обговорювалися справи приготування цих видань до друку. З цієї кореспонденції він постає докладним, надзвичайно точним фахівцем видавничої справи й одночасно людиною, закоханою в рідне розмовне слово, для збереження якого віддавав свої фахові практичні знання й уміння, щирі глибокі емоції, здорове почуття делікатного гумору, синівської любові до свого.
У його ділових листах у справі підготовки текстів до друку час від часу з’являлися діалектні вкраплення – ніби жартома, але з повагою. Коли я готував до друку «Шкільну граматику української мови», Анатолій писав до мене в справі поправок тексту: «Граматику від Вас отримали (…) Вже її теребимо, тобто працюємо над нею. Пані Борцюх [Мирослава – М. Л.] почитала Вашого листа, пооглядала поки що нашвидку Ваші поправки, поохкала, пойойкала (одкаль вона знає по-лемківськи йойкати?) і барз Вас жалувала (хіба не лем по-лемківськи), жесте ся мусіли так міцно намучити (але то вже було по-ярославськи, а я по-ярославськи – нич)».
Коли в січні 1996 р. Анатолій вислав мені на кориґування частину надрукованих комп’ютерних текстів, приготовлених для «Українських говірок у Польщі», провідний лист закінчив живою дотепною мовою з чудовим натяком на різні підходи до правопису лемківських текстів: «З привітом для Вас і для Вашої милої женички. Так би повів Фецьо Ґоч, а і я за ним, бо ся мі сподобало. Правда, Пане професоре, що красні по-лемківськи? Лем же за таке – у пана Ґаля я першой воды москвофіль, враг усього, що живе, а за мною і Галан, і Богу духа винен Місило. Ой, за нами підете і Ви, Пане Професоре, бо і у Ваших текстах де-не-де є оце нещасне москвофільське ы. Але компанія! Та годі, то ж мало бути поздоровлення, а вийшов йойк. Так ось з привітом для Вас і для Вашой милой женички. – Анатолій Кобеляк»
У ділових листах Анатолія виявлялися інколи штрихи-речення, які вказували на нього як на доброго сім’янина, закоханого у своїй родині, про що можуть свідчити такі принагідні вислови у його листах: «Ой, Пане Професоре, як я Вам заздрю, як же й мені хотілося б (хочеться!) побігти – полетіти до моїх внуків!». А після мого повернення з-за «млаки» (вислів самого Кобеляка) запитує і сам собі відповідає: «Як було, пане Професоре, у внучат в Англії? Но, нерозумне моє запитання, бо відповідь лише одна – фантастично, тобто барз добрі!».
Зі зворушенням, з розчуленням згадую 1994 р., задум видавання нового українськомовного часопису «Гомін», що друкувався, як було зазначене у «стопці», «за духовною і матеріальною допомогою Всесвітньої української громади» та з помислу Романа Галана, Анатолія Кобеляка і Остапа Лапського. З редакцією «Гомону» я також мав нагоду співпрацювати. У його видання свої компетентні знання і зусилля вкладав він тоді спільно з друзями, але добрий задум у практиці витримав тільки один рік, не вистачило грошей. Ця справа вимагає солідного опису.
Стає сумно, коли пригадуються факти з життя людини, яку ми знали, взаємно шанували й допомагали один одному, а водночас приходить усвідомлення, що на цьому світі вже не побачимося, не поговоримо, не встигнемо втілити в життя наші ідеї, завершити розпочаті нами діяння. Анатолій залишив родину, якою тішився та пишався – дружину, синів, онучат, та й своїх друзів-однодумців і тих, з ким не погоджувався (він був розумно вельми принциповим). Усе це навіює сумні й дуже невтішні думки. Однак коли подумаємо ширше й глибше про те, що осталося з його наполегливої праці, яку любив і солідно виконував, приходить така рефлексія, що людина залишає по собі сліди життєвих починань і діянь, і пам’ять людей, тому разом зі смутком висловлюємо з вірою і надією: вічна Тобі пам’ять, Друже! Може, усе-таки зустрінемося десь в іншому вимірі незбагненного всесвіту, як нам наказує наша віра і надія в сенс нашого буття. ■
Фото з сімейного архіву Кобеляків
