Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2009-05-23
Польська історіографія на тему польсько-українського конфлікту в Люблинському дистрикті Ґенерального губернаторства в другій половині гітлерівської окупації (1943-1944) представлена насамперед книжками Єжи Маркевича (пол. Jerzy Markiewicz, нар. 1928 р. в Білгораї; юрист, 1951; доктор гуманітарних наук, 1981; багатолітній науковий працівник Гуманітарного відділу УМКС у Люблині). Спеціалізуючись у новітній історії Польщі, особливо ж в окупаційному періоді на Замостянщині, він видав низку книжок та збірників документів на тему опору польських партизанських відділів окупаційному режимові.
Це, зокрема, “Odpowiedzialność zbiorowa ludności polskiej powiatu biłgorajskiego podczas okupacji hitlerowskiej” (1957), “Bataliony Chłopskie w obronie Zamojszczyzny” (1957), “Paprocie zakwitły krwią partyzantów. O wielkich bitwach w Puszczy Solskiej w czerwcu 1944 roku” (1962), “Nie dali ziemi skąd ich ród” (1967), “Partyzancki kraj” (1980), “Powstanie Zamojskie 1942-1943 (Próba oceny i analizy)” (2004), “Powiatowa Delegatura Rządu Rzeczypospolitej Polskiej w Biłgoraju 29 VII 1944 – 8 VIII 1944 r. (próba zarysu i analizy)” (2006). У 1968 р. Є. Маркевич став членом Окружної комісії розслідування гітлерівських злочинів у Люблині, у 1982 р. – членом Головної комісії переслідування злочинів проти польського народу.
У дослідженнях про діяльність Армії крайової та Селянських батальйонів на Замостянщині люблинський історик величезну увагу присвятив їхній боротьбі з УПА, при чому характер його публікацій у цій сфері такий, що можна зробити ось який загальний висновок: Є. Маркевич на холмському відтинку відігравав роль такого ж режимного історика, як на любачівсько- ярославському відтинку Шельонґовський (“Wzburzony San”), на перемиському А. Бата (“Bieszczady w ogniu”) та В. Ярницький (“Spalona ziemia”), а на лемківському С. Валах (“Był w Polsce czas”). Невиправданою була б думка, що вони були режимними істориками партійної епохи в Польщі. Їхні погляди мають радше особисте, ніж партійне замовлення, випливали з національних поглядів і як такі зберігають свою вагу й сьогодні, їх цитують нині інші, часто дуже молоді автори.
У світлі наукових принципів істо ріографії Є. Маркевич не є істориком. Він ніколи не дотримувався принципів безсторонності, об’єктивності та неупередженості. Навпаки, його погляди на опір українців проти гітлерівської окупації та майбутньої польської окупації характеризує шовінізм. Він не визнає того, що в умовах, коли Польща як держава не існувала, Холмщина стала частиною здобутої (з точки зору українців та поляків: окупованої) гітлерівцями території, на якій “свобідно” конфліктували за власну державність українські та польські політичні сили й мілітарні формування. Хоч тільки політична гра сил могла вирішити про майбутню державну приналежність Холмщини, то Маркевич визнавав антинауковий історичний детермінізм, силою якого ця країна могла бути лише польською, тому що в минулому належала до Польщі. Унаслідок цього він зайняв крайнє становище не визнавання за українцями будь-яких прав, включно з правом встановити власну державність на території, яку вони вважали своєю і на якій поруч себе бачили місце також для польської людності.
Ідеологічне, а не наукове становище Маркевича-“історика” міцно позначилося на його дослідженнях. Достатньо відзначити, що всю книжку “Партизанський край” він написав без використання хоча б одного документа УПА, свідка- українця, зізнання, україномовної бібліографічної позиції! У зіставленні з поглядами другої сторони ця книжка – історико -політичний памфлет, виявляється мало корисною, хоч не слід нею повністю нехтувати: адже становить парадоксальний дороговказ для кожного, хто хоче стосувати наукові історіографічні принципи. На жаль, погляди Є. Маркевича на ґрунті польської історіографії досі ніхто не спростував (крім спроби одного з істориків зменшити дані про кількість вояків польських формувань). Навпаки, вони засвоїлися, стали своїми, хоч нинішня польська історіографія не є режимною. Однак погляди на боротьбу з УПА, висловлені навіть режимними істориками, набули сакраментальності або ж канонічності, а також дочекалися окремої історичної “школи”, до якої належали ще І. Цабан, І. Наумюк, З. Маньковський та кілька інших. Дослідження люблинського автора безкритично використовуються донині. Майже ідентично, перебіг конфлікту на Холмщині реконструював Ґ. Мотика в “Так було в Бещадах” – він у багатьох фраґментах не спроможний був зробити нічого більше, як тільки переписувати цілі фраґменти з Маркевича, від якого узалежнений (див., напр.: с. 182, 3 і 4 абзаци “Так було в Бещадах”).
Українська історіографія поки що не має наукової монографії на тему холмського конфлікту (є немало українських видань, але написаних з позицій маркевичівських…). Хоч відомо, що погляд української сторони на ці події буде відмінним від погляду польських істориків, то все ж він ні в якому разі не повинен навіть наближатися до норми, створеної Є. Маркевичем.
{mosimage}З метою подати новий матеріал для неупереджених історичних досліджень на тему конфлікту на Холмщині пропоную публікацію коментарів до Маркевичевого “Партизанського краю”, які свого часу зробив на сторінках цього видання покійний вже Микола Кухарчук, комендант станиць української поліції: від 1 листопада 1942 р. у Грабівці, а від липня 1943 р. до 17 липня 1944 р. – у Вербковичах.
У IV томі “Закерзоння” (ред. Б. Гук, Варшава, 1998 р., вид. “Тирса”, с. 71-84), М. Кухарчук згадує автора “Партизанського краю”. Про зв’язок між відділами польського підпілля та Маркевичем він висловився тільки раз, але щодо явища екстремального – як спершу в діях партизан, так потім історика: “У 1943 р. вони вбивали вже також жінок з дітьми, мене згодом неабияк здивували ствердження польських істориків, зокрема, Маркевича, нібито польські командири забороняли під час акцій проти наших сіл стріляти до жінок і дітей. Сагринь є одним з найочевидніших прикладів неправди цих слів” (с. 77).
М. Кухарчук на сторінках “Партизанського краю” залишив кількадесят власноручних зауважень щодо тих моментів, про які мав спомини з власної діяльності на Холмщині в роки війни. Його коментарі не мають ідеологічного характеру, а змістовний, у них є цінні фактичні спростування та інформації. Він не вживає знаків оклику, зневажливих епітетів щодо автора чи історичних постатей (зрештою, такі емоційні оцінки примусили б мене засумніватися в раціональності його коментарів). Він не висловлювався в інших місцях, а тільки щодо тих, про які мав власні дані.
Кухарчукові примітки на сторінках “Партизанського краю” – це один з небагатьох випадків прямої конфронтації двох історичних поглядів: очевидця та історика. Він, будучи учасником подій та маючи оправдання для емоційності, спокійно прореагував на інформацію, яку Маркевич списав з переважно неретельних спогадів колишніх вояків АК та оформив у жанр історичної публіцистики. Посторінкові записки Кухарчука – це спростування однобічної, фіктивної націоналістичної антиісторії, якої адептом є Маркевич та решта середовища істориків люблинського УМКС, які досліджували український відтинок діяльності польського підпілля під час ІІ Світової війни.
Автор публікованих приміток зробив їх на власному примірнику “Партизанських стежок”, які згодом подарував мені. Нині книжка знаходиться в книгозбірні автора цієї публікації. Усі вони зроблені синім кольором, кульковою ручкою на полях або на вільному місці після закінчення абзацу. Крім коментарів у формі одного речення, він стосував ще коротшу форму, наприклад “bzdura” або “kłamstwo”. Легко додуматися, що заперечував їх автор.
“Наше слово” №19, 12 травня 2009 року
