Ірина Колодійчик ■ КУЛЬТУРА ■ №33, 2015-08-16
У липні в приміщенні Центру мистецтва «Форт Сокольницького» на варшавському Жолібожі відбувалися «Дні Параджанова» у Польщі. Подія організована на найвищому рівні, з участю дипломатичних представників України і Польщі – повноважного посла України в Республіці Польщі Андрія Дещиці та надзвичайного і повноважного посла Республіки Польщі в Україні Генрика Літвіна. Подію відвідали не тільки українці Варшави, але й численна саме варшавська богемна публіка.
«Дні Параджанова» розпочались, коли своє слово сказали художники, які презентували свої роботи в рамках події – київська художниця Катерина Косяненко показала серію олійних полотен «Тіні забутих предків» та вірменсько-український митець Борис Єгіазарян – серію «Вогнем любові».
Високого рангу рівень події передбачав і фуршет, на який (це дещо обурливо) відразу, навіть не оглядаючи виставки, подалася більша частина відвідувачів, тому шкода, що саме мистецький момент у цей час відійшов на другий план. Розмовляючи з київською художницею К. Косяненко, я могла пересвідчитись у її заглибленості, закоріненні в образах фільму, відзнятого Сергієм Параджановим за повістю Михайла Коцюбинського про нещасливе кохання гуцулів «Тіні забутих предків». Цей сильний вплив помітно хоча б у картині під назвою «Мольфар», на якій в олійних барвах прочитується страхітлива мольфарська сила. Роботи Б. Єгіазаряна – це теж енергетична сила, але вже інша за настроєм і силою, бо несе силу і настрій східного континенту.
У рамках того вечора показано також фольклористичну інсценізацію «Весільні фрески або квітка для Параджанова», яку виконали учасники Національного центру-музею народної культури «Музей Івана Гончара» в Києві. Відтворене етнічне дійство показало шлюбний обряд – наряджання молодої дівчини до шлюбу. Мультимедійна частина вистави передбачала театральні мізансцени при показі слайдів старих фотографій сільських мешканців. Наприкінці вечора показано фільми Параджанова «Тіні забутих предків» та «Колір гранату», а також фільм Романа Ширмана «Небезпечно вільна людина». Наступного дня відбувалася зустріч з подружжям Лорою і Тоніно Ґуерра, композитором і поетом, які були близькими друзями Сергія Параджанова.
Завдяки цим «Дням Параджанова» – виставці, показу фільмів, зустрічі з друзями С. Параджанова – подружжям Ґуеррів та й, зрештою, добре організованому фуршету варшавські цінителі мистецтва: ті постійні мешканці польської столиці, так і ті, які приїхали сюди з різних причин, переважно з країн колишнього соцтабору, змогли зустрітись у приємній культурній атмосфері. З погляду культурної дипломатії саме добрими для спільного культурного діалогу є постаті, які перебувають на межі двох культур, власне такі, яким був С. Параджанов. Зважаючи на право приватності, не вдаюся обговорення його нетрадиційної орієнтації, але наголошу на тому, що саме за цю свою іншість 1971 р. він отримав офіційний п’ятирічний вирок-звинувачення від радянської влади в українському націоналізмі, а потім заборону осісти в Україні, тому від 1978 р. і до кінця життя він перебував у Грузії та Вірменії.
Момент культурної дипломатії, або подібні ініціативи – це важливий елемент впливу в сучасному світі медій і технологій. Тому Україні так важливо налагодити політику правильних культурних стратегій, беручи за взірець найкращі культурні інституції. Скажімо, такі як Інститут Адама Міцкевича у Варшаві.
