Мечислав Самборський ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2009-07-23

На шпальтах вашого тижневика зокрема історією ОУН і УПА займається теж ред. Б. Гук. Також я займаюся, серед іншого, історією ОУН і УПА, публікуюся. З огляду на це познайомився з ред. Богданом Гуком, а точніше – розмовляв з ним по телефону, листуємося електронною поштою, а навіть допомагаємо один одному в здобуванні літератури предмета (ми домовлені на особисту зустріч). Тому знаю погляди редактора, у тому числі його думку про польських науковців, які займаються цією тематикою.

Мене вже ніщо не шокує, навіть персональна атака на Єжи Маркевича, Іренеуша Цабана, Зиґмунта Маньковського чи Ґжеґожа Мотику, ані називання їх шовіністичними, небезсторонніми, “переписувачами” чи навіть відмова називати декого з них “істориками”, бо з уст редактора я чув ще гірші оцінки, з яких окреслення “немає наукової підготовки” і “недоучений” – це найлагідніші. Мене натомість дуже дивує факт, що редактор, приступаючи до атаки, сам не приготувався до цього старанно, особливо з наукової точки зору, на мою думку – не прочитав докладно позицію, яку розглядає, не піддав науковій критиці інформацію, отриману від особи, яка становить основу атаки і не має до цього відповідної підготовки. Виявляється, що не кожен “архівіст” може бути істориком.
Як приклад, я хотів би віднестися до статті ред. Б. Гука Про дослідження боїв..., публікованої в “Нашому слові” у 4-х частинах (від 10 V № 19 – ч. I; від 17 V № 20 – ч. II; від 24 V № 21 – ч. III; від 31 V № 22 – ч. IV). Спочатку ствердження, що не стосується істоти справи – задумуюся, чому ред. Б. Гук саме тепер взявся за розгляд книжок Є. Маркевича “Партизанський край” і Ґ. Мотики “Так було в Бещадах”, виданих відповідно 1980 р. (перше видання) і 1999 р. (теж перше видання), тобто відповідно 29 і 10 років тому. Чому знаряддям для обниження їх ньої вартості є записки, отримані “свого часу” від Миколи Кухарчука (однак не подана дата, коли вони були створені). Постає питання – чому ред. Гук чекав аж стільки років, що сталося, що щойно тепер публікує ці надзвичайні відкриття?
Повертаючися до істоти справи, я хочу показати, що атака ред. Гука на книжку Маркевича безпідставна, а оцінки крайньо несправедливі й незрозумілі, надмірно ідеологізавані та містять націоналістичні елементи.
Щоб не знущатися довго над ред. Гуком та з огляду на обсяг цієї статті, займуся набільш характерними прикладами. У зв’язку з цим мої зауваження не претендують на полеміку в “основних” справах польсьсько-українських відносин у ті роки, але мають показати вартість публікації ред. Гука. У доказовій частині, щоб не наразитися на подібну атаку, якій був підданий зокрема Є. Маркевич, я спеціально порівнюю тільки інформації з інших українських джерел, щоб читач міг виробити власну думку. Загалом, я не даю коментаря. Щоб зберегти чистоту висновку, спочатку займуся деякими твердженнями М. Кухарчука, а потім ред. Гука.
У ІІ частині Кухарчук зокрема ствердив:
у 6 пункті – “Tu [у Мінянах – МС] nie było w tym czasie żadnego posterunku ukraińskiej policji ani innej” – натомість у своїй розповіді в: Закерзоння т. IV, ред. Б. Гук, Варшава 1998 (далі: “розповідь”) на с. 55-56 писав: “З повітової коменди української поліції в Грубешеві прийшов, підписаний сотником Мачаєм і майором Козаком, наказ про призначення мене від 1 листопада [1943 р. – МС] комендантом української поліційної станиці в Вербковичах на південній Холмщині. Зараз потім до Мінян коло Грубешева перенесено (…)”; на с. 72 писав, що: “Незабаром [під кінець 1943 р. – МС] станиця [української поліції – МС] була перенесена [з Мьончина на чолі з Василем Юськівом – МС] до Мінян”. У 7 пункті – “Było [під час боротьби в Сагрині 9-10 березня 1944 р. – МС] tylko 6 policjantów ukraińskich [факультативно їхня кількість збільшена ред. Гуком до 22 приміткою №9 – МС] i samoobrona Sahrynia” – за словами І. Залуського (який дезертирував разом з кількадесятиособовою групою на чолі з М. Лукасевичем з 5 поліційного полку дивізії Галичина): “Зупиняємося в селі Сагринь, яке почали оточувати польські вандали ХХ сторіччя (…) a 10 березня 1944 р. напали на село великою бандою (…) Наша група не змогла нічого вдіяти і з боєм відступила”. (Книга пам’яті. До 60-річчя польсько-українських кривавих подій на Закерзонні. упор. В. Процюк, Львів 2004, с. 495); Лукащук, який очолював “Холмську самооборону” (ХС) зокрема писав: “[Поляки вчинили зокрема вбивство 812 осіб – МС] (…) бо молодь вийшла із села разом з чотою [ХС, тобто була, на початку атаки в Сагрині? – МС] (Й. Лукащук. Холмщина в боротьбі з окупантом, в: Надбужанщина…, т. IV, Львів-Торонто 2004, с. 755). З цього виникає, що в Сагрині були додатково принаймні група Лукасевича і чота “Холмської самооборони” (Лукащука). Сам Кухарчук у “розповіді” писав (с. 89): “(…) cагринська самооборона й поліція відбила нічну атаку поляків (…) Цього разу сталося інакше: поляки по короткій перерві пішли на Сагринь удруге (…). Бій самооборони й поліції тривав кілька годин, нарешті наші атаки не витримали”. Отож, не можна не запитати, чи такі незначні сили самооборони і 6 (22?) українських поліціантів могли протягом так довгого часу витримати запеклі атаки польських сил, які згідно з українськими джерелами оцінюються на приблизно 500 осіб: “(…) 10 квітня o 4-й ранку Сагринь оточили на відстані 200 метрів майже 500 бандитів (…)” (В. Деревінський. Трагедія Холмщини: історична довідка. в: Книга пам’яті… с. 201).

У ІІІ частині Кухарчук зокрема ствердив:
в 11 пункті – “W Werbkowicach nie było zorganizowanej nawet samoobrony”. Отже, заперечив сам сабі, бо в “розповіді” (с. 89) писав: “У рамках відплатної акції [за Сагринь – МС] українська самооборона з Гостинного й Вербкович напала з 12 на 13 березня на польську колонію Теребинець, убиваючи 13 осіб”. Курйозне те, що сам ред. Гук також наводить той сам фраґмент у примітці №18 тої же частини – не панує над писаним текстом?
у 13 пункті – “Nigdy policja ukraińska nie brała udziału w żadnych akcjach bojowych”. Це становище ред. Гук зміцнив у примітці №19, стверджуючи, що таке було б не згідне з німецькими нормами (sic!). Це зусилля Гука непотрібне, бо сам Кухарчук “видав себе”, пишучи в “розповіді” (с. 64) про бойову операцію зокрема української поліції: “(…) офіцер грубешівського Ґестапо, Думан, зібрав трохи німецької жандармерії, польську й нашу поліцію та й хотів піти облавою проти “Рися” [відділу Селянських батальйонів С. Басая – МС] в околиці Гурки й Заблоця (…) їх [німецька – МС] розстрільна не дійшла до Гурки, як поляки виступили проти групи Думана. (…)” і далі послідовно губить себе, стверджуючи (с. 83): “(…) у Щеп’ятині з поліції [української – МС] організовано спеціальний відділ до оборони українських сіл, незабаром поручник Дроганич узяв участь у обороні Василева Великого й інших загрожених поляками сіл”, згідно з іншим джерелом – Національний архів Канади: MG31, D203, Vol. 24/5 в: В. Сергійчук. Український здвиг: Закерзоння. 1939-1947, с. 231, читаємо: “З оцими бандами [які в кількості 500 осіб перейшли з Волині в середині липня 1943 р. і перебували між Дубенкою, Стшельцями і Бялополем – МС] перевела бій німецька і українська поліція та, мабуть винищила їх зовсім”.
У 17 пункті категорично стверджує, що: “Na Ostrów poszła tylko sotnia “Hałajda” Tarasa Onyszkewycza, który tam zginął”. За словами М. Хвалиботи пс. Бородатий (ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 48, арк. 8-14, w: Літопис УПА нова серія, т. 12, Київ-Торонто 2009, с. 303): “30.III.44 р. к р Галайда з своїм курінем зробив наступ на с. Острів (Сокальщина) (…)” Структуру куреня пояснює нам редактор того ж Літопису В. Мороз (с. 21): “Перший курінь УПА північної Львівщини під командуванням “Галайди” (Т. Онишкевич) створений у кінці березня в складі трьох сотень: к- рів “Ема” (Дмитро Пелип), “Бродяги” (І. Капало) i “Kорсака” (І. Козярський) (…) 31 березня 1944 р. усі три сотні повели наступ на осередок польських збройних формувань у с. Острів (тепер Сокальського р ну Львівської обл.), (…)”.
У IV частині Кухарчук зокрема ствердив:
у 21 пункті – “W Rzeczycy i Ulhówku nie było żadnego zgrupowania UPA. Była tylko część sotni “Łysa” i samoobrona”. Ред. Гук зміцнює це твердження приміткою 29, стверджуючи, що це згідне з іншими українськими джерелами. У документі – ГДА СБУ, ф. 13, спр. 372, т. 48, арк. 8-14 (Л. УПА, т. 12 ns, op. cit., с. 304), читаємо: “15. IV. 44 р. Знова оформилась нова сотня, з частини сотні Орла (Кам’янеччина) [Микола Олійник, вбитий Гошовським пс. “Спартак” за несубординацію, грабежі та “гулянки” – МС] та новобранців. Цю сотню очолив підгор. Лис [Михайло Хвалибота (Фолибота) – МС]”. Отож, з цього виникає, що 2.IV.1944 р. “Лис” не мав власної сотні. На жаль, ред. Гук не спростовує помилку Кухарчука (ішлося про 2 квітня, а не 2 червня 1944 р.), тільки її підтверджує. У 23 пункті – “(…) żadnych ortschutzów nie było”. Виявляється, що так загалом називали “самооборону” Лукащука, наприклад, Дзиндра пише (В. Сергійчук, op. cit., с. 237): “Могло би змінити ситуацію хіба серйозне поставлення української самоохорони (Ортшуц) (…)”.
Виходить, що Маркевич краще орієнтувався в назвах українських формувань, ніж Кухарчук і ред. Гук.
Як виникає з вищесказаного, принаймні в кількох випадках Кухарчук заперечує власні слова, і то в публікаціях ред. Гука. Складається враження, що сам редактор не панував над текстом, не втручався, не додавав приміток.
Оцінюючи “поправки” Кухарчука до книжки Маркевича, не вдається знайти жодних серйозніших помилок професора, а наявні різниці в інтерпретації тих самих фактів (напр., втеча перед лінією фронту). Натомість поставлені ним промовисті знаки питання поруч стверджень Маркевича про злочинну діяльність УНС/УПА залишаю без коментаря.
Чи обидва панове роблять вигляд, що нічого не сталося? Чи нічого не відбувалося між українцями й поляками на Люблинщині в І половині 1944 р.? Панувала ідилія? Чи ж не було 12-16 тисяч польських та українських жертв на Люблинщині?
Серйозніше виглядає справа з ред. Гуком, чиї примітки обсягом у багато разів перевищують зауваження Кухарчука і цитовані фраґменти книжки Маркевича, ідеологізують і політизують їх, багатократно фальшують і недоговорюють. Оскільки більша частина зауважень відносно стверджень Кухарчука відноситься також і до приміток ред. Гука, то тепер тільки кілька зауважень у справі його додаткових стверджень.
Уже в примітці №1 (ч. ІІ), коментуючи слова Маркевича: “W tej sytuacji oddziały OUN-UPA zmuszone były do szybkiego opuszczenia terenów zabużańskich”, ред. Гук закидає Маркевичу збільшення ролі Червоної армії (ЧА), яка, за словами редактора Гука, не могла не перемогти УПА, чим натякає на можливість боротьби між ними. На думку ред. Гука, історичні документи, навпаки, не свідчать про необхідність УПА залишити Волинь (чому ред. Гук пише про Волинь, якщо книжка Маркевича описує події з лівого боку Бугу – тільки він сам про те знає, на мою думку, маніпулює) під натиском ЧА. Це нібито не входило в стратегічні цілі УПА, які радили залишитися на дотеперішніх дислокаціях і боротися з ЧА. То цитуймо, напр.: “Водночас вищі чинники визвольного руху, його бандерівського напрямку з оперативнотактичних міркувань були свідомі того, щоб не ставити перед формуваннями УПА й підпільними осередками ОУН завдань щодо відкритих або так званих зачіпних боїв з військами Червоної армії. Зокрема (…) в “Тактичній інструкції”, затвердженій ГК i ГВШ УПА 18 грудня 1943 року, особливо наголошувалося, що з наступаючою Червоною армією відділи УПА не повинні “вдаватися в бій, навіть для здобуття зброї”. Ця вимога і надалі неодноразово повторювалася в документах ОУНУПА” (А. В. Кентій. Українська повстанська армія в 1944-1945 рр., Київ 1999, с. 65-66). Також під час повернення ЧА з Заходу (VII-IX 1945 р.): “Уже по кількох днях перебування [частин ЧА – МС] на терені дій УПА, вони знали, що повстанці не стріляють в червоноармійців, що вони [УПА – МС] боряться тільки зі зненавидженим НКВД і НКГБ та всякими [т.зв. – МС] “тиловими крисами” (Л. Шанковський. Українська повстанча армія, в: Історія українського війська, Вінніпеґ 1953, с. 749). Згідно з операційними планами: “(…) літом 1944 р. всі частини УПА дістають наказ розчленуватись на відділи не більше як по дві сотні i перейти в Карпати, або в більші масиви лісів, a в районах менших лісів розчленуватися на чоти, а то й рої” (П. Мірчук, Українська повстанська армія 1942-1952, 1953, с. 90). Повертаючись на територію Люблинщини, також згідно зі словами Котляра (Літопис УПА т. 39, Торонто-Львів 2003, с. 831) у зв’язку з наближенням лінії фронту від командування ВО №2 прийшов: “(…) наказ, що всі відділи з цього терену куренями з усім табором мають відійти в Карпати на час переходу фронту”. У цьому конкретному випадку сотня М. Лукасевича встигла пройти тільки прибл. 10 км з Домброви далі у південну частину Люблинщини, у район Наброжа і Ликошина, щоб там бути розбитою німецьким танковим полком. Посилаючись виключно на діяльність ОУН і УПА на території тільки теперішньої Польщі можна додати, що сотня І. Шпонтака, ухиляючись від боротьби з ЧА, переховувалася на янівському полігоні (на південний захід від Львова), натомість відділи УПА з перемиського терену і Бещад у т.зв. карпатському рейді переховувалися у Східних Карпатах. Однак найдраматичнішою втечею рятувалася “група” Остапа Качана пс. “Саблюк”, яка в І-ІІ 1944 р. з під Вінниці примандрувала в район Підгайців і Рогатина. У цій ситуації де ж би можна було говорити щось поганого про Маркевича, а якщо вже – то про ред. Гука, про його незнання історії, а навіть про її творення (протиставляння УПА Червоній армії). Не кажучи вже про епітети.
Дозволю собі, з огляду на обмаль місця, зазначити ще тільки кілька “показових номерів” ред. Гука. У примітці №3 (ч. ІІ) закидає він Маркевичу фантазіювання у справі будування ОУН “bunkrów, okopów i różnego typu zapór” довкола села. Не була це фантазія Маркевича, тільки чіткі накази командування УПА. Отож, згідно з Інструкцією самооборони, що була додатком до наказу командира УПА №8 від 30 VIII 1943 р.: “В самому селі нехай кожна хата, клуня, погребник, пліт буде фортецею, з яких бити ворога кулею, сокирою, вилами, окропом і гарячою смолою”. (Літопис УПА, т. 1, Торонто 1989, с. 137). На підходах до села, згідно з наказом №11 від 4 ІХ того ж року: “1) Всі береги більших лісових масивів, всі лісові полоси, сейчас укріпити барикадами, непроїзними ровами, вовчими долами” (Ibidem, с. 146). Хотілося б поставити питання – не виконувалися на Люблинщині накази командування УПА? У примітці №8 (ч. ІІ) приписується ідеологічне ставлення Маркевичу, бо, на думку ред. Гука, не відрізняє він “мирних” селян села Сагринь від членів УНС/УПА. У дійсності, Маркевич тільки написав, що “We wsi znajdowało się około 200 dobrze uzbrojonych członków UPA-UNS (…)”. Чи в цьому формулюванні можна знайти хоч якусь ідеологію? У примітці №1, ч. ІІІ ред. Гук твердить, що Сагринь взагалі не захищався. Отож, як це відноситься до вищенаведених моїх цитат? З іншого боку, чи на прикладі сумнівного бою за Стшижовець (прим. №12, ч. ІІІ) можна робити аж такі узагальнення і дозволяти собі такі ствердження, що ілюзією була на Люблинщині загроза з української сторони? Хотів би я запитати: то що, не було тут відділів УНС/УПА, боївок СБ чи самооборони (напр., “Трембіти”, “Холмської самооборони”)? Не було смертельних жертв з обох сторін?
У примітці №36 (ч. IV) ред. Гук пояснює, що тільки в Гонятичах і Гонятичках 14-15 V 1944 рр. під час боїв “було 3 легко поранених”. Натомість Маркевич пише про ширший фронт боротьби – в районі Чермна, Казимерівки, Вакієва, Гонятич і Гонятичок, подає, що основні втрати відділи УПА понесли в районі мосту на річці Гучві, віддаленому від Гонятичок принаймні на 4-5 км (с. 334).
У 19 пункті ред. Гук придумав формулювання Маркевича (у виданні, яким я послуговуюся, решта цитат згідні з іншими в статтях в “НС”). У дійсності Маркевич на тій сторінці пише: “Niemiecka polityka siania nienawiści narodowościowych w tym właśnie miesiącu osiągnęła na południowo-wschodniej Zamojszczyźnie pełny sukces”. На закінчення я хотів би запитати ред. Гука, у якій “zwłaszcza polskojęzycznej” літературі знайшов він інформацію, що (головною?) метою АК і Селянських батальйонів на Люблинщині було вбити якнайбільшу кількість цивільних українських мешканців (прим. №10, ч. ІІ). Чи ж це не роз’ятрювання, підбурювання, взаємне протиставлення двох народів?
Звичайно, я не можу брати відповідальність за наведені мною інформації з інших українських джерел. Проте цим хотів би показати, що є інші думки і їх слід шанувати, а не навішувати ярлики. Немає вибачення тільки для ред. Гука, який зокрема в розглянутій статті допускається заперечення самому собі, Кухарчукові, а також уміщує інші інформації, ніж ті, що містяться в книжках, редагованих… редактором Гуком.
Хочу підкреслити, що з багатьма поглядами ред. Гука в справі польсько-українських відносин, також виражених у цій статті, рішуче не погоджуюся. Вважаю, що представлені широкому загалу на шпальтах “Нашого слова” вони можуть стати джерелом нових проблем у відносинах між обома країнами. На мою думку, редакція тижневика повинна звернути більшу увагу на публіцистику ред. Гука і задуматися, чи не час на зміни.

Лежайськ, 3.06.2009

“Наше слово” №30, 27 липня 2009 року

Поділитися: