Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2009-10-02
Вересень в українській історії можна пов’язувати з багатьма подіями, які мали великий влив на долю України. Одна з них – 17 вересня 1939 р. У радянську добу не лише партійні функціонери називали ці події “возз’єднанням”. Не стану гріха таїти: у молодості я також схилявся до думки, що це було єдиним можливим способом, щоб об’єднати переважну більшість українських земель в одному державному організмі.
Справа в тому, що моєму поколінню тоді не була доступна інформація про всі оті страхіття, які мешканцям західних земель української етнічної території принесли так звані “визволителі”, а перші промені правди крізь ширму брехні та пропаґанди стали прориватися щойно на хвилі горбачовської перебудови…
У Львові 17 вересня 1989 р., у неділю, нечувана доти сила народу прийшла до центру міста, щоб у скорботному мовчанні висловити своє ставлення до радянської окупації Галичини. Газета “День” у жовтні 1999 р. надрукувала статтю свого кореспондента про події у Львові 10-річної давності: “Рівно через п’ятде сят років після кривавих подій 1939 р., цей символічний день став днем найбільшої в історії нашого міста маніфестації протесту проти багаторічного свавілля “імперії зла”. За матеріалами Львівського КДБ, 17 вересня 1989 р. свою чітку громадянську позицію представникам антинародної влади продемонстрували понад 250 тисяч осіб”. Себто третина всіх мешканців Львова. Вранці того ж дня відбувся багатотисячний похід за леґалізацію Греко-католицької церкви. Різні джерела по-різному оцінюють кількість учасників цього заходу – від 150 до 400 тисяч.
Я тут не ставлю за мету точне з’ясування числа мітингувальників, бо навіть якщо прийшло тільки 150 тис., то все одно це було явище досі не бачене. Звичайно, влада всіма доступними їй засобами намагалася унеможливити ці заходи: спочатку “профілактичними розмовами”, а згодом і відвертими погрозами. Адже зривалися традиційні гулянки з веселими співаночками з нагоди круглих роковин “золотого вересня”. Замість них були синьо -жовті прапори з чорними стрічками, горіли свічки скорботи. Львівська влада розуміла, що за таке “неподобство” Київ та Москва можуть “нам’яти вуха”. Проте було також усвідомлення, що при міжнародному розголосі, який отримали ці події, заборона їх може закінчитися “відкручуванням” голови.
Дивлячись на ті львівські події з перспективи двох десятиліть, напрошується висновок, що того дня відкрито новий розділ української історії. По перше, Галичина в загальній масі скинула пута страху. Другий момент: провідники опозиції настільки повірили у свої сили, що, незважаючи на скептичне ставлення до цієї ідеї окремих київських діячів, 21 січня 1990 р. створили загальноукраїнський ланцюг злуки, який поєднав Львів і Київ – ще одна знакова подія тих часів.
І хоч дотепер вийшло дуже багато книг, що описують, як насправді відбувалося так зване “возз’єднання”, в українському суспільстві є ще чимало тих, хто продовжує співати хвалебні пісні “золотому вересню”. Нині його активним трубадуром є відомий російський шовініст, директор Київського відділу московського Інституту країн СНД Володимир Корнілов. Він слідом за Путіним і Медведєвим закликає українців повернутися до вивчення “істинної” історії (себто писаної не з точки зору об’єктивності, а з погляду імперських амбіцій російських правителів). Докоряє українцям за чорну невдячність, яку вони проявляють за дану їм історичну благодать, себто за пакт Молотова- Ріббентропа – це ж, мовляв, саме завдяки йому Львів увійшов до складу України.
Український публіцист та науковець з Криму Ігор Лосєв, полемізуючи з В. Корніловим на сторінках газети “День” з приводу його претензій до “невдячних українців”, пише: “Шкода, що пан Корнілов не розповів, що на другий день війни з Гітлером (23 червня 1941 р. – ред.) Сталін установив відносини з польським емігрантським урядом генерала Сікорського в Лондоні, через місяць після цього офіційно визнавши (на рівні міждержавного договору) Галичину, Волинь та Західну Білорусь польськими територіями. Коли ж пізніше стався конфлікт через події в Катині, Сталін скористався скандалом, щоб розірвати зв’язки з польським лондонським урядом і забути обіцянки щодо територій. Але після підписання договору від 30 липня 1941 р. поляки, підбадьорені сталінськими обіцянками, взялися гарячково зміцнювати формування Армії Крайової в Галичині та на Волині, що чималою мірою зумовило Волинську різанину та винищення української інтелігенції у Львові влітку 1944 р. Міг би Корнілов оповісти й про спроби Сталіна 1942 р. увійти в контакт із Гітлером, щоб запропонувати йому “ремейк” Брестського “похабного” (за визначенням Леніна) миру, про що писав у спогадах генерал лейтенант МДБ Судоплатов і син Лаврентія Берії Серго Гегечкорі (Берія). З цією метою Лаврентій Берія виходив на зв’язок із послом союзної тоді Німеччині Болгарії Стаменовим. Відкуповуватися від Гітлера збиралися територіями України, Білорусі й Прибалтики”.
А перед тим Сталін, коли між ним та Гітлером стосунки були ще дружніми (правда, вони ніколи не зустрічалися особисто і листування вели лише через дипломатів), прагнув випросити в Гітлера ті українські території, котрі не увійшли до зони сталінського контролю. Оскільки це не вдалося, то був запущений запасний варіант отримання цих територій. Як свідчать опубліковані матеріали державного візиту керівника уряду СРСР Молотова до Берліна в листопаді 1940 р. (газета “Правда” називала його “візитом дружби й миру”), Сталін пропонував відкупити в Гітлера всі українські землі і навіть прикупити частину етнічно польських територій. За них пропонувалася кругленька як на ті часи сума – 7,5 мільйонів доларів у золоті.
Аналітики в різних дискусіях намагаються розгадати цей та інші “феномени” тоталітарної доби. Не стану на них зупинятися. Хочу тільки відзначити, що в Україні на аналітичному рівні йде осмислення причин і наслідків для України змови Гітлера та Сталіна (зміст листа Гітлера до Муссоліні від 21 червня 1941 р. свідчить, що першу скрипку в цій змові грав Гітлер). На владному рівні цього дня не помічено, на відміну від Білорусі, де президент Лукашенко в кращих традиціях радянських часів назвав його “днем возз’єднання”.
Мені дивно було почути в польському телебаченні докір на адресу України, що з її боку не прозвучало прохання пробачити їй. За що Україна мала б перепрошувати Польщу? За ті сотні тисяч українців, які після “возз’єднання” були депортовані в найвіддаленіші куточки СРСР, за ті десятки тисяч обірваних життів? І хто мав би перепрошувати? Адже Україна в СРСР мала приблизно стільки прав, скільки очолювана А.-Ф. Петеном Франція під час німецької окупації. Але над цим мало хто зараз задумується. До того ж, у нинішній ситуації будь-який голос, сказаний з офіційної трибуни з приводу річниці 17 вересня, – це поглиблення конфронтації між реґіонами, яку щораз активніше провокують також і деякі політики в Україні.
“Наше слово” №40, 4 жовтня 2009 року {moscomment}
