Коли читаємо підручники чи монографії з історії, минуле постає перед нами як сукупність фактів, дат і прізвищ. Коли ж історія олюднюється, то стає великим болем, а кожна подія окремо набуває особливого емоційного виміру. Вистава Львівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Юрія Дрогобича з міста Дрогобича “Елегія STYKS” (реж. Олександр Король, ідея Лесі Ратинської), з якою колектив побував у Битові (3 травня), Кошаліні (5 травня), Слупську (6 травня), Ґданську (7 травня) і Зеленій Горі (9 травня) – то сумна розповідь про минуле, що писалося сльозами українців польського прикордоння 1947 р., під час Акції “Вісла”.

Глядачі в Польщі мали змогу побачити театралізовану історію життя Параски, через образ якої перед нами постала трагедія виселення українських родин. Емоційну напругу вистави – важко переоцінити, адже для багатьох її глядачів події 1947 р. досі залишаються особистим болем і незагоєною раною. Це жива історія, що ніколи не забувалася, але в 65-річчя Акції “Вісла” зазвучала з новим смутком. За словами директора театру, Миколи Гнатенка, ця вистава – частина ширшої програми з відродження української історії та колективної пам’яті, адже ті, хто забуває про минуле, приречені на його повторення.
Річка Стикс у давніх греків відділяла царство живих від потойбічного царства Аїда, і жоден смертний не міг перейти її двічі. Щоб розповісти на сцені про історію вигнання українців, режисер Олександр Король використав місткий та насичений образ ріки, яка оперезала царство мертвих, немов образ кордону між світом земних радощів минулого та світом мороку й жаху невідомого майбутнього. Мотив кордону у виставі – наскрізний, на нього нанизувалися сюжети і підсюжети, у кожному з яких лейтмотивом був перехід за межу: “Якоїсь ночі кордон рушив із місця – і опинився цілком деінде. І виявилося, що ми опинилися не на своєму боці. А оскільки людина не може жити без кордонів, ми вирушили їх шукати”.
“Елегія STYKS” – це вистава-ретроспекція, де у спогадах оповідачки, тепер уже літньої Параски, перед глядачем постають події середини 40-х рр. ХХ ст. Сповідь жінки, що сидить над труною свого покійного чоловіка Петра, – це розмотування клубка минулого життя, де були й безтурботне кохання, і радість материнства, і вимушена зрада та топтання власної гідності заради порятунку рідних, і страх перед невідомим, і біль втрати своєї кровинки. Вибір оповідачем у виставі жінки – дружини й матері – теж символічний, адже саме жінка за кожну ціну боронитиме щастя і спокою своєї родини, піде на все, щоб тільки захистити своїх близьких. Але тоді, 1947-го, навіть небесна покровителька головної героїні, великомучениця Параскева-П’ятниця, виявилася безсилою перед жорстокістю новітніх харонів.
Для музично-поетичного обрамлення вистави режисер використав лемківські пісні та поезію Богдана-Ігоря Антонича. І якщо тужливість перших була суголосною драматизмові оповіді, то блискотлива життєрадісність других контрастувала з незворотністю втрати, безсиллям і страхом.
У Ґданську вистава відбулася в приміщенні театру “Mініатюрa”. Переповнена зала й тривалі оплески глядачів по завершенні спектаклю були не просто традиційним виявом подяки акторам за їхню майстерність і працю. Це був і вираз надії на те, що вистава житиме на сцені довго, що ми й вони – у Польщі, в Україні і всюди – пам’ятатимемо: людина більше ніколи не буде живим політичним товаром, який вантажитимуть до вагонів тому, що кордони зрушилися з місця, а тому треба переплисти через Стикс.

“Наше слово” №24, 10 червня 2012 року {moscomment}