ПРО УКРАЇНСЬКУ мову в Церкві ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-06-10
Якийсь час тому, напередодні Дня рідної мови, “НС” відкрило дискусію про українську мову в УГКЦ у Польщі. До сьогодні на сторінках тижневика з’явилося кілька різних матеріалів на цю тему. Мені – як представникові молодшого покоління – захотілося взяти участь в обговоренні питання мови в моїй Церкві у трохи іншому дусі. Пишу “моїй”, бо вважаю себе її повноправним членом. Відразу зазначу, що ця стаття не є атакою на Церкву (пишучи “Церква”, маю на увазі УГКЦ в Польщі) чи спробою применшити чиїсь заслуги, тому прошу так її не сприймати. Текст зродився зі щирої турботи про УГКЦ.
Водночас, наголошую, я усвідомлюю, що “мій вік ще молодий і душа зелена”, тож наперед прошу вибачення за можливі помилки в оцінці, чи надто великі узагальнення.
Церква супроводжує мене протягом усього мого короткого життя. Вона – чимала частина мого земного буття. З нею я зв’язаний в принципі від самого початку – тобто від хрещення. На понімецьких землях, куди виселено мою родину, вона була одним із найважливіших моїх виховних факторів. Надалі ним є. “У християнських народах нема більш виховної сили над силу Церкви, – говорив митр. Шептицький. – Вона то виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Очевидно, робить це передовсім родина”. У цих словах, здається, лежить ключ розуміння ролі Церкви у вихованні людини. Виховання вдома через батьків, – але під впливом Церкви і за великої уваги і старань обох сторін.
Для мене, молодого українця, УГКЦ – це місце чи, точніше, середовище, яке має сприяти духовному і національному розвиткові, а також указувати шлях. Проте, час від часу породжується дуже сильне враження, начебто загалом її роль зменшується. Є цього кілька причин, які стають щораз популярніші: “легкий” підхід до життя і справ вищих та вічних, атеїзація, лаїцизація, тобто витіснення релігії з чергових сфер життя. Через популяризацію такої моделі існування моя Церква, на жаль, стає не центром життя своїх вірних, а його побічним елементом. Однак не тільки світова мода має на це вплив. Свого часу митр. Шептицький писав: “коли священик виконав усі свої обов’язки в церкві, коли відправив богослужіння, сказав проповідь, уділив св. Тайни тим, що бажали, й катехизував на Вечірні дітей – з душпастирської праці ще нічого не сповнив, ціла душпастирська праця лишається після сповнення всіх тих обов’язків ще непорушеною. Бо вона полягає на християнському впливі священика на християнську громаду і на проводі, який він їй дає (…) Без нього (цього проводу – іг) парох може себе дурити, що є душпастирем, що має вплив на громаду… але в дійсності так не буде”. Отже, куди мене, віруючого, поведуть – туди і прийду. Перефразовуючи приказку, священик на проповіді повинен бути як лев. Може, просто щораз менше проповідує “левів”, які б картали нас також за справу рідної мови. Один римо-католицький священик сказав, що проповідь має бути як сокира. Здається, що часом нам бракує цієї сокири, яка рубала б байдужість вірян. В Одкровенні читаємо: “Якби ти був зимний або гарячий!” (Одкр., 3:15), а не літеплий – ні гарячий, ні холодний. Здається, що в нас домінує літеплість або якесь очікування – що буде за кілька років? Проте чекання, яким шляхом підуть віряни, – це ніщо інше, як чекання над прірвою. А в той час отара залишається без пастиря, який мав би вказувати дорогу, навчати, пальцем вказати, що ця стежка небезпечна, словом – провадити віруючих…
“Мова вмирає, коли наступне покоління втрачає розуміння значення слів”, – писав В. Голобородько. Тож, одне з наших – мирян і духовенства – завдань полягає в тому, щоб молоде покоління не втратило “розуміння слів”: тут не можна бути байдужим. Байдужість в цьому випадку – це позиція очікування на те, як себе поведе отара – однозначна з покиненням нас. “Того ж самого часу бачив юдеїв, що взяли собі жінок ашдодських, аммонських та моавитянських, і діти їхні говорили наполовину по-ашдодському, а не вміли говорити по-юдейському, лише мовою інших народів. Я картав їх і кляв їх, а декого з людей бив, тряс за чуприну й заклинав їх Богом…” (Неємія, 13:23-25). Наведений фраґмент чудово підходить до нашого становища: чим більше змішаних (але й українських – байдужих!) подружжів, тим менше української мови в родинах і середовищі. З тим винятком, що нас, якщо не помиляюся, мало хто за таке картає (це ж нецивілізовано! не екуменічно!), не кажучи вже про те, щоб трясти за чуприну. Знаю, знаю, зараз хтось скаже: “нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі” (Гал., 3:28). Але це не означає, що маємо відрікатися від своєї традиції, в тому числі мовної. Українська мова – це те, що нам передали (або повинні передати) наші батьки. Шанування її, плекання і збереження для наступних поколінь – це ніщо інше, як дотримування ІV Божої заповіді. Взагалі, за біблійних часів надавалося певне значення також збереженню рідної мови: “І розіслав він по всіх країнах царства листи, до кожної країни – її письмом, і до кожного народу – його мовою, щоб кожен чоловік був паном у своєму домі, та й говорив те, що вважатиме за відповідне” (Естери, 1:22). У книзі Макавеїв представлено, зокрема, мученицьку смерть тих, хто не зрікся своїх звичаїв – не забракло і слів про мову: “Ми готові радше вмерти, ніж переступити батьківські закони” (2 Мак., 7:2). “А він відповів мовою своїх батьків” (2 Мак., 7:8), мати мучеників “умовляла кожного із них батьківською мовою” (2 Мак., 7:21). Якби мова не була важлива, то апостоли не отримали б дару Духа Святого, через який поширювати віру могли мовами тих народів, до яких вони ішли з Доброю Новиною.
Нам чомусь не дуже хочеться бути господарем у своїй хаті. Коли гляну на єпархіальні інтернет-сторінки УГКЦ в Польщі, то, на жаль, у польській версії в офіційній назві немає слова “Ukraiński “. Це досить сумно. Розумію, що може це бути спроба заохотити “братів у вірі” до відвідування храмів, але не до переходу внаслідок захоплення чи свідомого вибору невіруючих моєї Церкви. Цьому не допоможе також повна чи часткова зміна мови. Широке відкриття на іншомовних не приведе до збільшення вірян у церквах. Як написав хтось розумний, тепер відбувається перехід від кількісного до якісного християнства. Тобто в Церкві залишаться ті, які знають, чого в ній шукають, і відійдуть ті, які є в Церкві за звичкою, які не бажають духовно зростати. Якщо є серед польськомовних ті, кому подобається “греко-католицьке”, то може, за словами екс-глави моєї Церкви Любомира Гузара, треба перекласти для них богослужіння. Проте не коштом української мови! Нехай ведеться робота над створенням такого обряду, який відповідає менталітетові цього народу. “Чого ми не повинні перекладати, то це нашої духовності, – сказав блаженнійший Любомир. – Ми повинні бути настільки свідомими, хто ми є, щоб ми могли це сказати чужою мовою”. Тільки чи МИ в Польщі насправді це усвідомлюємо? Чи ми – не духовенство, а віруючі УГКЦ – готові на цей крок? Чесно кажучи, можна засумніватися в цьому, особливо, коли іноді в храмах доводиться слухати: “Оксана на вишні” замість “Осанна на вишніх”, чи “мале отруп’ятко” замість “мале отрочатко”. Хоч це не виникає з бажання посміятися, а з незнання мирян і браку реакції. Та слід задуматися, чи віруючі приймають Тіло і Кров Ісуса Христа, чи просто хліб і вино? Може відхід від Церкви пов’язаний з нерозумінням деяких речей, жестів, того, що відбувається за іконостасом – не конче з нерозуміння мови. У нас складно говорити про катехизацію дорослих, може навіть не тому, що вона відсутня, а її просто не видно.
Постійно наводиться приклад, що митр. Шептицький писав листа полякам – греко-католикам. Думаю, що варто звернути більшу увагу на інший приклад, який він нам дав: “Я виразно зазначив мій погляд, що не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури”, – писав він. Походячи зі сполонізованого роду, він своїм вибором і всім своїм життям вказав нам шлях – вертаймося до коренів, вчімося рідної мови, зберігаймо і продовжуймо українську традицію! Бо ніколи для цього не пізно! Навчаймося і навчаймо інших! Як можна говорити, що можна собі вибрати національність, – тільки щоб цей вибір був згідний з нашою совістю!? У період, коли людська совість просто спить або зовсім отупіла від шуму примітивних мас-медіа, це по суті схвалення такого огидного явища, яким є пристосуванці. Це заперечення труду тих душпастирів і діячів, які в комуністичний період всіма своїми силами боролися з асиміляцією! Душпастир має кричати, виривати з конформістського сну, допомагати йти проти течії, а не догоджати вірянам там, де їм захочеться. На мою думку, не можна боятися: мовляв, коли скажемо гірке слово, то віруючий образиться, – святими ставали ті, які правду говорили відверто.
Сьогодні кажуть нам, що треба єднатися. Але в цьому “їхньому єднанні” немає місця на окремішність, на своє. Екуменічний рух скоріш за все сприяє уніфікації, а не єднанню. Мені здавалося, що Ісусові Христові йшлося про це, щоб “усі було одно” (Йоан, 17:21), а не щоб усі були однакові і однією мовою говорили. Це ж зовсім різні речі. Чому ж не можна єднатися різними мовами – хто як хто, але Господь їх всі прекрасно розуміє! Об’єднуймо багатства різних Церков, але не уніфікуймо, перетворюючи все на безлику масу змішаних традицій – які невідомо звідки вийшли і йдуть навмання. “Церква повинна звертатися до кожного народу його рідною мовою”, – сказав блаженійший Любомир. А якщо народ мову забув, то може, варто навести приклад повернення митр. Шептицького… Іншими словами – “усе можливо тому, хто вірує” (Мр., 9:23) та “ідіть і бийтеся за народ наш, і допомога неба буде з вами!” (1 Мак., 16:3) – це стосується не тільки духівництва! На закінчення хочеться сказати одне: введення хоча б найменших елементів у богослужіння польською мовою буде входом на “похилу площину”. Тобто кожен крок назад буде дуже важко зробити, а кожен вперед – легеньким буде, але вестиме неухильно вниз – не тільки до полонізації, але й латинізації. Написано у Святому Письмі: “Чужими мовами й іншими устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не послухають” (1 Кор., 14:21). У пошуках нових парафіян можна загубити старих вірян, які дійсно є, а не бувають час від часу в церкві як гості. Можливо, хтось назве мене нецивілізованим з огляду на сказане вище, але добре знаємо, кому такий стан справ вигідний. Це саме про них у Святому Письмі написано: “вони сіють вітер і пожнуть бурю; на їхньому стеблі нема колосся, муки воно не вродить; а як і вродить, то чужі його поглинуть” (Ос., 8:7).
“Наше слово” №24, 12 червня 2011 року {moscomment}
