Вальдемар Балда ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №50, 2014-12-14
Бескидські туристи, які мріють про те, щоб якомога більше характерних елементів тих гір залишилося якнайдовше заглибленими в їх культурному і природничому контексті, мають з церквою в Гошеві проблему. І проблема, можна сказати, розростається.
Святиня є головним символом віньєти однієї з найкращих газет Підкарпатського воєвідства, яку видають в Устріках-Долішніх, «Газети бескидської» («Gazety Bieszczadzkiej»). Гостроверхі контури багаторазово використовувалися як графічний елемент на мапах і рекламах, їх візерунок закоренився серед бескидських архетипів, використовуваних у фільмі (церква грала важливу роль у напівпригодницьких і напівкримінальних, великою мірою теж пропаґандових «Вовчих ехах» («Wilczych echach»). Однак залишається фактом, що для місцевої архітектурної традиції вона чужа.
Однокупольна будівля з двома захристями при презбітерії, зведена на плані хреста, оздоблена багатьма ламаними дахами, не має нічого спільного зі стилістикою бойків, а є прикладом українського народного стилю, спопуляризованого з метою оживлення почуття українського патріотизму. Цей стиль, що опирається на дистинктивних рисах церковної архітектури Гуцульщини, розповсюдився далі в першій половині ХХ ст. Саме таку святиню побудовано у Гладишеві коло Горлиць.
Цікаве й те, що церква з гуцульським корінням не встигла виконати передбачену для неї роль. Її попередницю – святиню з XVIII ст. – розібрали у 30-ті роки минулого століття через її фатальний технічний стан, однак побудова нової почалася не відразу, а щойно 1939 р. До того часу богослужіння відправлялися у провізоричній каплиці. Поки відділи Червоної армії дійшли до лінії Сяну, поставлено лише стіни нової церкви. Про продовження робіт не могло бути й мови, оскільки радянські політруки дозволили тільки на забезпечення будови від знищення. Повернення до реалізації передвоєнних планів було можливе лише в 1947–1948 роках, коли накрили наву (трохи знищену внаслідок детонації воєнного складу, який зберігали там окупаційні німецькі війська у 1941–1944 роках) куполом і забезпечили ґонтом. Використовування церкви Святого Миколая згідно з призначенням тривало недовго. Коли 1951 р. СРСР обміняв з Польщею прикордонні території, вірних виселено, а прийнята польською державою церква стояла пуста.
Період занедбання і профанації (деякий час церква служила як вівчарня) тривав рівно 20 років; Римо-католицька церква 1971 р. отримала право користуватися святинею і перетворила її у філіальний костел Святої Броніслави, підпорядкований парафії Бескидської Матері Божої в Ясені (сьогодні частини Устріків-Долішніх). Уже під опікою нових господарів ґонт замінено на бляху (захід похвальний, потрібний, але позбавив будівлю її чарівності). Загалом усе ж непогано.
Проблема з церквою не тільки в тому, що її походження є чужим для місцевої традиції та що протягом трьох чвертей віку свого існування недовго виконувала призначену їй функцію, а ще в тому, що члени устріцького ловецького кола «Жбік» звели в сусідстві обеліск, який складається з двох величезних каменів. На одному з них видніється візерунок св. Губерта і леґендарного оленя з хрестом між рогами, а на другому – пам’ятна таблиця про померлих членів кола, «що відійшли в країну ловів». Правда, монумент, довкола якого громадяться на щорічних молитовних зустрічах мисливці, носить гарне послання: «Нехай пам’ять про них назавжди залишиться серед нас, хай св. Губерт прийме їх у свій почет, а бескидська пуща нехай вічно шумить над їхніми головами». Тільки що спільного це має з архітектурними і культурними традиціями Гошева? ■
