Василь Слободян ■ УКРАЇНА ■ 2009-01-03
Уже понад півтора десятиліття існує держава Україна, однак ніяк вона не може визначитися з напрямком свого розвитку. Постійні баталії на надзвичайно гострі політичні теми, періодичні фінансові та господарські кризи не дають змоги приділити увагу чи не найосновнішому – спадщині віків і предків, тому потенціалові, який міг би привернути в Україну маси зацікавлених осіб, а відповідно – і дати кошти на подальший розвиток держави.
Тема збереження національної спадщини проскакує інколи на перші сторінки преси чи миготить на телеекранах, однак переважно тоді, коли ми втрачаємо чергову пам’ятку. Хоча ще 2001 року Верховна Рада прийняла “Закон про охорону пам’яток”, але він і донині не діє. Відсутня чітка державна структура, яка б займалася цими проблемами.
Нині в Україні пам’ятками “опікуються” два міністерства – Міністерство реґіонального розвитку і будівництва та Міністерство культури і туризму, але чиновники одного не знають, що роблять чиновники в другому. Практично в усіх областях України відсутні дієздатні органи охорони пам’яток. І, навіть, якщо десь щось створено, то туди прилаштовують “потрібних людей”, яких не цікавлять пам’ятки.
Найгірша ситуація склалася з па-м’ятками дерев’яної сакральної архітектури. Українські дерев’яні церкви є унікальними на світовому рівні, є тим, що українська культура внесла до світової спадщини. Цей пласт є найвразливішим, через що вимагає особливої уваги. Та, на превеликий жаль, ні держава, ні громади, ні духовенство не розуміють культурної вартості сакральної архітектури. Ще в радянський час були створені реєстри пам’яток і деякі дерев’яні церкви до них внесено.
Тоді стараннями ентузіастів навіть окремі церкви реставрували, покривали новими ґон-тами. А тепер, у незалежній Україні, вони залишені без державної опіки, на догляд громад. А що коять громади, виховані в радянському дусі непошани до минулого, до спадщини батьків, дідів і до віри? Непотрібні громадам церкви стоять пустками, перетворюючись у руїни, зокрема: у Бережниці (1724) на Жидачівщині, у Стиборівці (1702) на Брідщині, церква св. Михайла (1697) в Кутах на Бущині, у Черчі (1733) на Рогатинщині, у Колодному (XV, XVIII) на Тячівщині та інші.
Відкриття для Богослужінь храмів, зачинених у радянський час, викликало природне бажання громад оновити і прикрасити їх. Розпочалися численні ремонти, добудови, перебудови та перемальовування інтер’єрів. Розуміння краси, виховане в мешканців у радянські часи, настільки деґрадувало, що більшість ремонтів та оновлень призвели до втрати пам’яток. Тотальне покриття бляхою стін заломів, а часто й надопасання, в перші роки останнього десятиліття XX ст. змінилося стосуванням “новітнього матеріалу” – пластмасової вагонки. Cучасні мешканці вже не є тими людьми, що ніколи не виїжджали за межі своїх територій. Вони заробляють у Польщі, Італії, Іспанії, Греції тощо. Прикро, що, маючи можливість набиратися позитивного досвіду у тій же Польщі чи Словаччині, вони переймають лише масову культуру. У цих, сусідніх з Україною, державах є наші пам’ятки дерев’яного церковного будівництва, частина з яких взята на облік і охороняється так само, як і пам’ятки властиво польського чи словацького народу. Їх вивчають, реставрують, повертають їм первісний вигляд, включно з ґонтовим покриттям, втраченим, інколи, ще в XIX ст., і пишаються ними як об’єктами надзвичайної цінності. При невтручанні права з дерев’яними храмами України роблять що можуть чи що кому заманеться: ошальовують знизу доверху пластиковою вагонкою ззовні, як у Висоцьку-Нижньому (1814) та Ботельці-Нижній (1870) на Турківщині, у Княжому (1782) та Фусові (1782) на Сокальщині, у Бусовиськах (1780) на Старосамбірщині; в інтер’єрі – у Стрілках (1790) на Старосамбірщині; обрізають випусти – церква св. Параскеви (XVI) в Старій Солі на Старосамбірщині; у Вовчому (XVII) на Турківщині, знімають піддашшя – у Хащеві на Турківщині. Та терпить не тільки архітектура храму – замальовують (у кращому випадку, бо є ще надія на реставраторів) безцінні давні ікони, а в гіршому замінюють на нові. Заради наживи непрофесійні майстри перемальовують професійні стилеві розписи (наприклад, розписи Ярослава Левицького в стилі арт деко (1936 р.) у церкві села Станин на Радехівщині), обдурюючи наївних парохіян, які стягаються “до останку”, щоб оплатити роботу. Сприяє такому стану і брак освіченості та знань наших священиків, які не розуміють цінності рідної культури. Лише в одному випадку – у Лімній, де церква є пам’яткою місцевого значення, священик греко-католицької парафії припинив самовільну “реставрацію” храму. А що казати про недолугі ґанки, прибудови чи оббудови церков. Для прикладу – перлина бойківського будівництва у Вовчому Долішньому, де за згодою пароха зведено нову муровану ризницю. При цьому зрізані випусти вінців зрубу і розібране піддашшя, розпочато будову загати. На перехресному сволоку в наві замазано гіпсом і замальовано олійною фарбою різьблений напис з ім’ям відомого дрогобицького цехового теслі Григорія, котрий звів цю церкву у 1680 р. Ікони іконостасу прикрито (на щастя) новими картонними. Ця пам’ятка в Державному реєстрі нерухомих пам’яток Ук-раїни має національне значення з № 505.
Непоправної шкоди дерев’яній сакральній спадщині завдають пожежі. Список знищених дотла вогнем дерев’яних церков щораз збільшується. Якщо пожежі початку 90-х років ще можна віднести до випадкових – від свічки, від грому, від електричної мережі, то останні пожежі явно підпали, щоб замести сліди грабунку, щоб… збудувати нову церкву, а біля неї і собі щось увірвати.
У часи незалежності дуже популярними стали підпали церков, які часто “благословляють” священики. Першою такою можна назвати пожежу церкви з 1895 року в Хоросні під Львовом, де після відмови обласного архітектора видати дозвіл на її розбирання вона згоріла протягом двох тижнів. Відразу на другий день після спалення церкви
в селі Залокіть (1793) Дрогобицького району священик мав готовий проект на нову церкву!.. Герострати почуваються дуже комфортно – ще ніхто не був притягнений до відповідальності і не поніс кари. Чомусь забувають духовні наставники і про Бога, і про своє покликання ширити духовність серед мирян! Тому й далі продовжують горіти українські святині. Горять і найкращі пам’ятки національного Реєстру, безцінні шедеври народної архітектури – у Стеблівці (1798) та Кобилецькій Поляні (XVIII) на Закарпатті, у Шклі (1732) та Підгірцях (1756) на Львівщині, у Думанцях (XVIII) на Черкащині, у Товстовому Лісі (1760) на Київщині та інші. Вогонь знищив низку церков з місцевих Реєстрів: церкви в Тиневі (1718) на Дрогобиччині та Головецьку (1873) на Скільщині, у Дроздовичах (1853) на Старосамбірщині, у Добрівлянах та Горохолиному Лісі на Івано-Франківщині, церкви XVIII ст. в Криничному та Волошках на Волині, у Яблунові Гусятинського району на Тернопільщині.
Протягом 2008 р. згоріло дві дерев’яні церкви тільки на Львівщині, серед них пам’ятка з національного Реєстру. Відразу після Різдвяних свят спалили церкву Успіння Пресвятої Богородиці (1670) в Яворові. Це була одна з найкращих пам’яток галицького сакрально-го будівництва, до речі, пропонована до внесення у Список Світової спадщини ЮНЕСКО. І хоча вона не згоріла дотла – уціліли вівтарна частина і стіни до карнизів, однак уже на другий день хтось розпорядився розібрати збережені зруби. Якби діяло правове поле, то цей “хтось” неодмінно був би притягнений до відповідальності разом з паліями. Але вже через місяць на місці пожарища заклали фундамент під нову велику муровану церкву! І що тут сказати?
Чи потрібні нам пам’ятки? Хто з нами буде рахуватися, якщо ми самі не вміємо поцінувати своєї спадщини?
Щоправда, треба признати – в останні роки появилися і позитивні випадки. Зокрема, церкву в Кліцьку (1696 р.) на Городоччині з ініціативи священика відреставрували і вкрили ґонтами. Подібно реставрують церкву в Черепині (1758) під Львовом. А нині тривають підготовчі роботи до реставрації найдавнішої датованої церкви у Старій Скваряві (1508), де зберігся і єдиний в Україні повний іконостас середини XVI ст. Так що надія на порятунок деяких пам’яток є.
“Наше слово” №2, 11 січня 2009 року {moscomment}
