Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №11, 2016-03-13
Чотири українські організації в Польщі наприкінці 2015 р. представили Міністерству національної освіти звіт про головні проблеми у навчанні української мови, історії, культури та географії. Нещодавно з’явилася відповідь відомства, яка, однак, не знімає ряду сумнівів.
Один з найважливіших пунктів звіту – видавання підручників української мови. Вони не відповідають програмним основам навчання. Водночас авторські права видань залишилися в колись державному, а сьогодні приватному видавництві «WSiP». Тепер Міністерство національної освіти Польщі не може наладнати співробітництва
з цим видавництвом, унаслідок чого українські учні не мають матеріалів для навчання. Попередня влада ввела систему безкоштовних підручників для деяких класів, але нею не охоплено підручників мов нацменшин. Державна сторона до сих пір відстоює модель, реалізовану частиною меншин, де організація бере на себе фінансовий тягар опрацювання і видання підручників, а потім отримує повернення коштів. Для українців цей варіант є нереальним, оскільки вимагає первісного забезпечення значних фінансів, яких у бюджетах організацій нема.
Українські лідери в листі відзначають, що встановили зв’язок з особами, які могли б написати нові підручники, проте фінансовий бік ініціативи мусить взяти на себе держава. Вона повинна також вирішити й іншу сиґналізовану проблему. Виявляється, що від демократичних перетворень у Польщі 1989 р. і попри встановлення цього в законах, ні разу не видано підручників української історії, географії та культури.
На вказані у листі проблеми з боку відомства освіти відповів віце-міністр Мацей Копець. У представленій ним позиції щодо підручників є певна особливість. Виявляється, що держава з усім своїм апаратом мала б бути слабкішою, ніж структура меншини, яка функціонує на основі дотацій. Пан міністр пише, що відомство, усвідомлюючи неминучу проблему з підручниками, розраховувало на «потенціал середовища українських учителів» та «видавничу спроможність Об’єднання українців у Польщі». А далі відзначає, що оновлення тиражу підручника «Рідна мова» для першого класу за суму 644 тис. злотих було понад фінансові можливості відомства, тому додатковий друк не відбувся. Логічно буде завдати питання: якщо для держави це надто багато, то як таку суму мала б «проковтнути» неурядова структура? З іншого боку, відомство просуває модель, у якій організація видає, а міністерство повертає кошти. Сумним було б майбутнє цієї організації, яка після виконаної праці і вкладених затрат могла почути про «перевищення фінансових можливостей міністерства». На даний момент відомство освіти обіцяє перевірити можливість опрацювання підручника української мови котримсь із вищих навчальних закладів та проголосити відкритий конкурс на таке завдання.
Наступна суттєва проблема – це фінансування. Ідеться не про розмір коштів, а спосіб їх передавання. Теперішня модель у вигляді субвенції дозволяє, згідно з правом на освіту, передавати не всі гроші. На думку українських лідерів, саме тому самоврядна влада ґарантує мінімум, хоч коштів вистачило б на збагачення форм навчання – привабливі додаткові заняття, закупівлю допоміжних матеріалів, транспорт учнів, артистичну активність, фінансування виїздів на конкурси, олімпіади тощо. Українські лідери відзначають, що субвенція не дозволяє виміряти ефективність, а це ставить під знаком запитання польські звіти до міжнародних установ про фінансову підтримку освіти меншин. Тому українці хочуть заміни субвенції на дотацію. У такій моделі конкретні кошти приділяються на виконання конкретних завдань. Пропонуємо так само, щоб гроші виділялися не з самоврядного рівня, а з державного, що дасть можливість перевірки їх використання за призначенням. Така модель уже працює у випадку художніх і професійних шкіл. Позитивної сторони в такій зміні міністерство освіти, однак, не бачить. Водночас підкреслює, що освітня субвенція для нацменшин становить «стабільне і передбачливе джерело прибутків самоврядних органів». Наголошується й на тому, що дотаційна система «не спонукає до пошуку заощаджень» і раціонального володіння освітніми коштами. У цьому моменті, мабуть, найкраще видно розходження. Меншини хочуть підтримку своєї освіти зробити реальною, а відомство ставить над усе інтерес місцевих бюджетів. Згадка про раціональність і заощадження – це фактично закріплення схеми, де за освітні кошти часто є ґарантовані лише дошка, крейда і заплата вчителеві. З іншого боку, якщо субвенція є такою ефективною, то чому загальна підтримка державою меншин відбувається на основі дотацій? Чому найдрібнішу зміну у своїх завданнях вони мусять консультувати з Міністерством внутрішніх справ і адміністрації? Чому білорусів кілька років тому покарали за використання коштів, призначених на культурну діяльність, для ремонту сходів у своєму центрі? Чи не можна було визнати це саме раціональним підходом?
Чергові розходження видно у справі методичної допомоги для вчителів. Від якості їхньої праці залежить те, наскільки учні цікавитимуться збереженням рідної мови та власної тотожності. Факти, що навчання відбувається в різних реґіонах, а учні приходять з різним знанням мови, показують динамічність процесу і, водночас, потребу постійного аналізу способу навчання. Зокрема для цього, на думку українських лідерів, треба створити Центр освіти меншин. У навчанні української мови могла б допомогти прийнята
2011 р. державна стратегія її розвитку, проте досі ні разу не відбувся аналіз її ефективності, а більшість положень виявилося тільки записами на папері. Міністерство освіти намагається переконувати, що дійсність не така вже погана, бо методичну допомогу ґарантує ряд правових записів. Цікаво, що до блоку професійної допомоги вчителям зараховано літературні та мистецькі конкурси для учнів, організовані у Польщі вишколи для вчителів з-за кордону, дискусії в радіо про події в Україні, видання про багатокультурність тощо. Звичайно, відбувається ряд суто методичних ініціатив, проте важко включити до них названі вище. Здається, що участь дитини в конкурсі – це вже результат праці вчителя, а не державна допомога йому в цьому процесі. Міністерство не підтримує ідеї створення окремого центру для підвищення кваліфікації вчителів, зате рекомендує поширення співпраці між організаціями меншин, вчителями та воєвідськими осередками підвищення кваліфікацій, де слід зголошувати свої потреби.
Від довшого часу не вдається вирішити справи спільного навчання рідної мови дітей громадян України та представників нацменшини. Українські лідери у своєму документі звертають увагу на корисність такого поєднання – міґранти швидше інтеґруються, нацменшина зустрічається з сучасною українською мовою, а всі разом можуть ефективніше підтримувати свою ідентичність. Треба передбачувати й те, що частина міґрантів отримає польське громадянство і натурально увіллється у громаду нацменшини, тому українські лідери пропонують кілька правових змін. Вони, наприклад, дозволили б на спільне навчання міґрантам з тих країн, з якими ототожнюються представники офіційно визнаних у Польщі меншин, або дітям батьків, які мають карту постійного проживання. Для змін можна також використати підписану Польщею Європейську хартію реґіональних мов і мов меншин, яка говорить, зокрема, не про захист меншин, а власне інтеґрацію різних груп у державі та промоцію мови, у даному випадку – української. Українські лідери виразно говорять тут про потребу правових змін. Міністерство освіти у своїй відповіді, однак, базується на чинному законодавстві і такій його інтерпретації, яка не дозволяє на спільне навчання. Пригадується, зокрема, що метою забезпечення навчання рідної мови для міґрантів є створення умов для їх повернення до своєї країни і тамтешньої освітньої системи. Виходить, що держава не хоче бачити того, про що сиґналізує меншина, – кількість українських громадян над Віслою є така, що варто розважити можливість залишення їх на постійне проживання. І в тому контексті варто було б розробити такі вреґулювання, щоб вони, ставши громадянами Польщі, не були приречені на втрату тотожності.
Проблемами української освіти в Польщі поцікавився також омбудсмен (поль. Rzecznik Praw Oby-watelskich). Справу підручників та спільного навчання він представив у лютому на засіданні Сеймової комісії нацменшин, присвяченому захистові прав нацменшин у Польщі в 2013–2015 роках. Віднестися до тих питань омбудсмен попросив міністра національної освіти Анну Залевську. Підтримуючи позицію українських лідерів, просить, зокрема, «виконати аналіз правових та фактичних можливостей» охоплення спільним навчанням дітей громадян України та представників нацменшини. Об’єднання українців у Польщі в лютому звернулося до міністра освіти і науки України (МОіНУ) Сергія Квіта з проханням винести ці проблеми на міждержавні переговори з польським партнером. У відповіді повідомляється, що МОіНУ запропонувало польській стороні зустріч у квітні або травні Консультаційної комісії з питань задоволення освітніх потреб представників української меншини в Польщі та польської – в Україні й обговорення згаданих питань.
Бажаних змін в українській освіті у Польщі нема і скоріш за все довго не буде. Якимось позитивним моментом все ж є те, що «питання підлягає контролю».
Під зверненням до польського Міністерства національної освіти підписалися лідери: Петро Тима (Об’єднання українців у Польщі), Григорій Купріянович (Українське товариство), Омелян Гойсак (Об’єднання лемків), Андрій Артемюк (Союз українців Підляшшя), Ірина Дрозд (Українське вчительське товариство).
