Проф. Роман Дрозд, голова УІТ ■ ГРОМАДА ■ №50, 2014-12-14
У своїй квартирі в Торуні 21 жовтня 2014 р. несподівано помер проф. Омелян Вішка, людина виняткова, яка, попри незгоди долі, не зреклася українського походження, своєї культури і любові до України, але також утраченої малої вітчизни. Людина, котра змогла своїм життям, своєю поставою і поглядами здобути визнання і повагу серед українців і поляків.
Омелян Вішка народився 1 грудня 1940 р. в селі Журавцях Томашівського повіту в селянській родині Парасковії і Володимира Вішків. Часи, у які він народився, не сприяли безтурботному дитинству. Його батько був мобілізований в Червону армію і загинув у квітні 1945 р. в Угорщині. Проте цей факт не оберіг сім’ю від чергового нещастя. Два роки пізніше, 1947 р., в рамках Акції «Вісла» разом з мамою, братом і сестрою був депортований у село Заброст-Великий Венґожівського повіту, де у новому, суспільно і географічно чужому середовищі прийшлося їм будувати своє життя наново. Передовсім треба було заспокоїти основні побутові потреби, а вже потім думати про майбутнє.
Науку в початковій школі Омелян розпочав 1949 р. у віці 9 років. Після її закінчення 1955 р. продовжив навчання у Венґожівському загальноосвітньому ліцеї. Не забував теж про свою мову і походження. Він 1958 р. на рік був виключений з ліцею через свій спір з дирекцією щодо навчання української мови у цій школі. Згаданий конфлікт призвів до того, що на О. Вішку влада почала дивитися, як на особу нелояльну, котра домагається своїх прав. У цій ситуації він вирішив після атестату зрілості 1960 р. розпочати навчання у 2-річній Вчительській студії в Торуні. Від того часу він своє життя нерозривно зв’язав з цим містом. Починаючи з 1962 р. і аж до пенсії О. Вішка працював учителем, підносячи свої професійні кваліфікації. У 1964–1968 роках навчався на заочному відділенні географічного факультету у Вищій педагогічній школі у Ґданську. За свої педагогічні та організаційні досягнення отримав 1982 р. Золотий хрест заслуги, а також багато інших нагород і відзнак, серед яких – дві нагороди міністра освіти і виховання.
Після політичних змін 1989 р. у Польщі проф. О. Вішка активно включився в діяльність української меншини, особливо багато уваги присвятив описуванню долі воїнів Української Народної Республіки. Був ініціатором і співорганізатором відбудови в Александрові-Куявському військового кладовища воїнів Армії Української Народної Республіки. Урочистість освячення кладовища, званого «Козацькою могилою на Куявах», відбулася 1993 р. з участю представників найвищої державної і військової влади Польщі та України. Відновлення цього цвинтаря є однією з найбільших громадських заслуг професора Омеляна Вішки.
Тоді ж почав свою пригоду з історією. Завдяки вродженому талантові і своїй працьовитості, швидко збільшував свій науковий доробок і діставав чергові наукові ступені. Почав стислу співпрацю з Університетом ім. Миколая Коперника в Торуні, особливо з проф. Збіґневом Карпусом. О. Вішка 2000 р. написав і захистив
кандидатську дисертацію на тему: «Преса української еміґрації в Польщі у 1920–1939 роках», яку пізніше опубліковано і в Польщі, і в Україні. А 2004 р. вийшла його монографія «Українська еміґрація в Польщі», котра стала основою докторської дисертації, над якою він почав працювати того же року на факультеті історичних наук УМК.
Після габілітації в березні 2005 р. отримав посаду професора надзвичайного в Інституті міжнародних стосунків факультету історичних наук, а починаючи з 2009 р., працював на кафедрі Східної Європи факультету політології i міжнародних студій. У період праці в УМК опублікував багато наукових праць. Його доробок обіймає кілька книжок, понад 150 наукових і науково-популярних статей, біограмів та рецензій, опублікованих у Польщі, в Україні, Росії, Франції, Великобританії і Литві. Одночасно він багато перекладав з української, російської мови та був співредактором кількох наукових видавництв. Був співорганізатором та учасником багатьох конференцій з тематикою польсько-українських стосунків. Був також співзасновником і співредактором наукового часопису «Над Віслою і Дніпром», який від кількох років видається в Торуні і в Києві. Був науковим керівником одного доктора наук.
Увінченням наукової кар’єри Омеляна Вішки було надання йому президентом РП звання професора (липень 2012 р.). За наукові і дидактичні досягнення професор Омелян Вішка отримав 2007 р. Медаль Комісії національної освіти і три нагороди ректора УМК, а перед тим, 2003 р., – нагороду наукової бібліотеки Академії наук України у Львові за його неоціненний вклад у дослідження української преси.
Після досягнення пенсійного віку 2011 р. вийшов на пенсію.
Працюючи науково, проф. О. Вішка діяв також в Українському історичному товаристві в Польщі, був його співзасновником і багатолітнім членом ревізійної комісії. Брав участь у конференціях, організованих товариством, публікував статті в часописі «Літопис. Дослідження і матеріали Українського історичного товариства в Польщі» і на інтернетних сторінках товариства. Підтримував діяльність українських істориків і ділився з ними своїм досвідом. Його несподівана смерть – це велика втрата для УІТ, для української історіографії в Польщі.
Мрією О. Вішки було написати монографію про своє родинне село Журавці. Вважав це за свій обов’язок тим більше, що після Акції «Вісла» ця місцевість була знищена. Був активний у відновленні цвинтаря в цьому селі і зведення там пам’ятника полеглим за свободу України. Багаторічна праця закінчилася успіхом. Цього року вийшла монографія Журавців, а дохід з її продажу професор призначив на відбудову Народного дому в Перемишлі та на відновлення церкви в рідних Журавцях. Це праця його життя, своєрідна присяга на вірність, складена втраченій малій вітчизні; подібно як виконанням синівського обов’язку було віднайдення могили батька і віддання йому честі.
Після прощання в Торунському університеті ім. М. Коперника 24 жовтня, професор спочив на цвинтарі в Торуні. Поховання супроводжував священик УГКЦ о. Дмитро Гарасим, з участю в похоронній урочистості священиків Православної і Римо-католицької церкви.
На труну символічно висипали привезену з Журавців землю…
Вічна Йому Пам’ять!
