Богдан Михайлишин, член філії УНО «Торонто–Захід», колишній заступник колишнього голови, світлої пам’яті Петра Ковальчика ■ ГРОМАДА ■ №4, 2013-01-27

На похорон уже колишнього голови філії УНО (Українського національного об’єднання) «Торонто–Захід» Петра Ковальчика зібралося стільки людей, що церква Святої Покрови заповнилася вщерть. Я не пам’ятаю подібної ситуації. О, це був прощальний вихід до глядача справжнього маестро української Канади! І немовби у відповідь звучали довготривалі овації вдячності сотень людей, які проводжали його на вічний спочинок. Ритуальне останнє цілування неначе злилося і в стоголосе «дякую», і «прощай», і «любимо», і «пам’ятатимемо». Це був доземний уклін за його досить коротке, але яскраве, самовіддане, по вінця заповнене добрими справами служіння громаді.
Про П. Ковальчика кожен, хто його знав або принаймні раз чи два з ним зустрівся, мав би і неминуче хотів би щось сказати. І це «щось» було б, безсумнівно, лише добрим, теплим, вдячним. Він, як і кожний з нас в цьому тлінному бутті, був учнем – до самого свого кінця.
Він так і не навчився жити за законами, що їх диктує наша доволі жорстка прагматична дійсність. Шелестіння доларів так і не стало наймилішим його вухові звуком.
Він не навчився кудись квапитися, щоб удавати, що когось не помітив, забув віддати чи зробити щось. Будучи стільки років головою філії УНО і виконуючи багато інших громадських обов’язків, він не вмів перекладати бодай їхню частку на плечі інших. Не сумніваюсь, що не образяться інші члени нашої філії, але там, в організації, – відколи я в ній, – Петро завжди робив найбільше.
Він не вмів лукавити, використовувати інших, брехати. Принаймні мені цього не траплялося ні бачити, ні відчувати, ані навіть чути про це. Я майже впевнений, що серед нас нема таких, кому б він був щось винен, кого б не привітав першим або не відповів на привітання, кого б хотів якось використати.
Він так і не навчився рахувати свого часу. Організаційні, громадські справи завжди стояли за власними. Ото вже й справді енеїдівський Евріал: «Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять». Більше того – маючи великий авторитет на роботі, П. Ковальчик міг узяти чи кілька вільних годин, а то й увесь день, коли цього вимагали нагальні справи УНО. Не можна казати, що він це практикував, коли щось треба було зробити вдома, але це тільки робить йому честь. І ми це усвідомлюємо лише тепер.
Чого ж він навчився в житті, а радше – що заклала в його гени природа, чого навчили його мама з татом? Що він, спостережливий, допитливий і дуже розумний хлопець, вбирав зі свого довкілля сам? Передусім – бути чесним, відповідальним, добрим, щирим, великодушним. Прийти на допомогу, коли хтось цього попросить; зробити це самому, без прохання. Він умів не побачити, не почути, змовчати, коли це було на користь справі чи просто добрим стосункам між людьми.
Його шляхетність була найвищої проби! Не раз ми, завершуючи приготування до якогось заходу в домівці, дуже по-доброму, навіть з любов’ю потішалися над ним – таким великим і сильним: «Я роблю те, ти подбай про те, а Ковальчик нехай при вході роздягає жінок» (усі знали, як він це любить робити і як природно, навіть мило це в нього виходить). Дуже прошу не розуміти цього буквально; це лише означало, що він широко усміхнеться кожній жінці, неодмінно зробить їй комплімент, поцілує руку, допоможе зійти сходами вниз, коли треба, і повісить її пальто на вішак. Він мав талант зацікавлювати собою і поважних, вихованих у пуританському стилі матрон, і кокетливих, а чи й стриманих, середнього віку пань, і грайливих панянок – у найкращому, чистому розумінні.
П. Ковальчик знаходив час кожному: і з ким домовлявся на зустріч, і кого побачив випадково. Знаходив нагоду допомогти кожному, хто цього потребував. Якщо не особисто, руками, то принаймні давши чи позичивши якийсь інструмент або щось щиро порадивши.
Мене й, гадаю, інших завжди притягали його неквапливість, розсудливість, здатність аналізувати і порівнювати. Захоплювало його вміння легко знайомитися з різними людьми та зацікавлювати їх собою. Завжди дуже дивували його виняткове знання фізичної географії Канади та й узагалі усіх місць, де він колись бував; без перебільшення, GPS був вмонтований у його голову. Я б ще назвав його «Онтарійською енциклопедією рибальства». При цьому підкреслюю, що він передусім знав, любив і беріг довкілля – а вже потім ловив рибу.
У компанії він умів робити якщо не завжди свято, то небуденний чи принаймні гарний настрій. Усе починалося з широкої, щирої усмішки, міцного потиску руки, зацікавленого погляду, ненудного голосу. Ворожість, підозріливість, заздрість, зверхність, скупість, насмішкуватість, впертість – не товаришували з Ковальчиком.
Петра неможливо було не любити, бо він і сам умів, і якось ненав’язливо іншим показував, як жити легко, на самому позитиві. Не пригадую, щоб він на щось чи на когось скаржився.
П. Ковальчик ішов крізь життя твердим, широким кроком, не боячись розхлюпати краплини добра зі свого великого серця.
Він був свого роду візитною карткою філії УНО і певною мірою навіть українського Торонто. Як багаторічний голова УНО «Торонто–Захід», голова, співголова та член інших національних і розвагових організацій, як ініціатор численних ювілеїв та й узагалі один з двигунів української діаспори Канади він, без перебільшення, працював на розрив аорти. І це трапилося. Тепер нам уже відомо, що останнім часом болі подавали йому сиґнал про якісь розлади в організмі, але тоді про це знали, мабуть, лише найближчі. Та й сам він, як бачимо, не дуже звертав на це увагу.
Якби завданням було добрати низку синонімів до його стилю життя, то навіть не знаю, який був би найближчий: чи то доброта, чи то відвертість, чи безвідмовність, чи щось інше. Цей сплав, що повсякчас переповнював П. Ковальчика, важко описати. Замислюєшся – звідки він його взяв? Цього не навчають школи разом з університетами, бо це не освіта. Цього не дають курси добрих манер, бо це не лише вихованість. Це – ризикну окреслити – була сув’язь якоїсь вродженої шляхетності, замішана на простій людяності, безмежному бажанні допомогти, постійній привітності до кожної без винятку людини. Посада, звання, статечність, сміливість особи тут ролі не відігравали. Уже пізніше, у зрілому віці, мабуть, додалося невідступне дотримання Десятьох заповідей Божих. Він був не просто релігійною, а глибоко віруючою людиною. Найбільш стисло і водночас найповніше, вважаю, узагальнив життя П. Ковальчика якийсь бувалий, у літах небіжчика, чолов’яга, який у церкві стояв переді мною і час від часу перемовлявся з жінкою, що стояла коло нього: «To był chłop! I do tańca, i do różańca».
Філія – без жодного перебільшення – осиротіла. Важко уявити без участі П. Ковальчика щорічні пікніки чи відзначення Голодомору на Гакстоні, День подяки в Українському парку на перехресті вулиць Еглінтон і Сент-­Клер, інші численні заходи УНО, навіть широковідомий Український фестиваль на Блурі. Нам усім було і є чого повчитися від нього.
Хочу вірити, що в цей час його щойно відлетіла душа ще вітатиме над усіма оселями, де він бував чи то в будні, чи у свята, щиро бажаючи кожному з нас щасливого Нового року. Уже без нього. ■

Поділитися: