Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2015-05-10
Jurij Felsztinski, Michaił Stanczew, TRZECIA WOJNA ŚWIATOWA? Bitwa o Ukrainę, Dom Wydawniczy Rebis, Poznań 2015, 431 s.
«Конфлікт між Росією та Україною перетвориться у світове протистояння, яке мусить завершитися програшем Москви і Владиміра Путіна», – говорять Юрій Фельштинський та Михаїл Станчев, автори книжки «Третя світова війна? Битва за Україну».
Севастополь – Нюрнбергом
Вже у вступному слові відзначається, що найгіршим варіантом, який зараз може обрати західний світ стосовно Росії, є вичікування, як це мало місце у випадку Адольфа Гітлера та твореної ним нацистської Німеччини. Втягнення у започатковану саме Гітлером війну і так не вдалося уникнути: «Знаємо, хто переміг у цій війні і який був кінець Німеччини та її очільників – поразка, зруйнування держави та Нюрнберзький процес. Думаю, що Нюрнберзький процес Путіна і його людей відбудеться у Севастополі. Певно, доживуть вони, крім тих, хто покінчить життя самогубством, до моменту, коли їм буде зачитаний вирок», – пише у вступі Фельштинський. Автори роблять свій аналіз, починаючи від екскурсії в далеке історичне минуле, кінчаючи подіями останніх місяців. Пояснюють виникнення назви Україна, пригадують історію заселення українських земель, суспільно-політичні процеси часів Київської Русі, Козаччину тощо. Ближче до сьогодення такі питання, як вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе і постать президента Леоніда Кучми в цьому контексті, «найбрудніші» парламентські та президентські вибори, відповідно 2002 і 2004 р., постаті Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, Помаранчева революція, питання інтеґрації України з ЄС, Майдан тощо.
Книжка – це також огляд позиції олігархів у сучасній Україні, аналіз подій навколо Криму і врешті спроба відповісти на питання про те, «чи росіяни хочуть війни». У додатках до книжки поміщено вирізки щодо ситуації в Україні з Вікілікс, фраґменти підслуханих розмов Л. Кучми та кілька коротких біографічних даних про постаті, які появляються в сучасній історії України. Загалом, як у далекому, так і недалекому минулому автори зосереджуються на моментахілюстраціях політично-суспільних подій в Україні і різних формах російської аґресії та її спроб цілісного підпорядкування України. Показують і безсумнівні помилки українських лідерів, особливо в період між двома останніми революціями. Розчинення надії в результаті руйнування демократії автори показують, зокрема, у розділах, присвячених ситуації навколо ув’язнення Ю. Тимошенко, обставин укладення Харківських угод та економічного рейдерства, особливо з приходом В. Януковича і його команди. «Україна поступово натягувалася, мов пружина, щоб раптово розпрямитись на Майдані 2014 р.», – підсумовують цей період автори Фельштинський і Станчев.
Пізніше вони зосереджуються на хронологічному висвітленні подій щодо відмови режиму інтеґруватись з Європою і важливих моментах останньої революції. Цікавим є розділ «Бандерівці як фірмовий бренд». За словами авторів, він з’являється тому, що російська пропаґанда знову пробує з будь-яких проявів боротьби за українську незалежність зробити небезпечний радикалізм. Автори вирішили дати слово самим бандерівцям. Тому друкують фраґменти їх буклету з 1948 р., знайденого 2005 р. в селі Тусеві. Якщо в цьому тексті СРСР замінити Росією, а «бандерівців» просто українцями, то текст, попри десятиліття, не втратив своєї актуальності.
Урок історії
Далі автори переходять до питань, які можна назвати реконструкцією імперського стремління Росії та особисто президента Путіна. Каталізатором стає анексія Криму і брак опору з боку України; потім – спланована дестабілізація східних реґіонів і, врешті, мілітарна аґресія. Це загалом відомі події, але зіставлення їх у коротку змістовну реконструкцію вкотре спонукає задуматися над тим, чому світ не зумів прочитати справжні наміри Москви? Чому вибрав той гірший варіант, про який автори згадують вже у вступі книжки, а саме вичікування. «Однак здається, що Путін не має стратегічного плану. Його план спирається скоріше на тому, щоб загарбати всі території т.зв. „російського міру”, які дозволить йому взяти міжнародна спільнота. Але де починається і закінчується цей „російський мір”, ніхто сьогодні в Росії не знає, навіть сам Путін», – дещо іронічно, але, напевно, страшно констатують Фельштинський і Станчев. Урешті вони підхоять до головного питання: чи росіяни хочуть війни?
Імперські настрої
Спочатку говориться про те, що російське суспільство значною мірою повірило кремлівській пропаґанді, що Києвом править «нацистська хунта», яка нищить російськомовних і реально загрожує самій Росії. Звичайні люди, подібно як і влада, забажали також, щоб світ їх просто боявся. Отже, імперські настрої добре прижилися в Росії, однак автори книжки пропонують повернутися до витоків ІІ Світової війни. Як оцінюється, Сталін добре тоді розіграв свою «партію шахів». Штовхнув Гітлера до започаткування війни, якої фактично сам прагнув. Укладаючи таємні і тактичні договори, вичікуючи мілітарного виснаження різних сторін, довго користуючись небажанням Заходу брати активну участь у боротьбі проти Гітлера чи, врешті, не рахуючись з жертвами власного народу, остаточно підкорив Східну Європу і присвоїв собі статус переможця ІІ Світової війни. За справою Росії світ 2014 р. знову опиняється на порозі чергової війни. «Після всього цього сталінська політика щодо Німеччини та Європи у 1939–1941 роках накликала катастрофу на сам СРСР, який упав під тягарем неможливих до виконання імперських завдань. І це основний урок історії, який слід нагадати Путіну, котрий втягує світ у третю війну», – відзначають Фельштинський і Станчев.
Мілітарна або економічна
Мілітарна сила, на думку авторів, це лише ілюзія могутності. Як ілюстрацію показано Німеччину і Китай, які зруйновані війною остаточно відмовляються від аґресії і вже без «люфтваффе» та «камікадзе» завойовують чільні місця у світовій економіці. Перед Росією, спадкоємцем СРСР, також постав економічний катарзис. Остаточно завдяки нафті і газу, росіяни стали більш асоціюватися з бажаними туристами й інвесторами, ніж аґресорами з «калашніком» у руках. Але російському щораз багатшому світові забракло демократії. Гроші, пропаґанда і тотальна влада дозволили Путіну перестати рахуватися з суспільною думкою. Це, у свою чергу, відкрило шлях до повторного функціонування за радянським мілітарним зразком. Після Чеченії постраждала Грузія, потім – Україна. Автори висувають кілька тез, які можуть налякати, хоч, з другого боку, якось обґрунтовуються. І так, Україна не повинна реґулювати жодних економічних боргів щодо Росії. Тих грошей потім бракує на захист від московської аґресії.
Світ, пам’ятаючи останню війну, не повинен забувати, що від анексії нападником чиєїсь території минає всього два роки до довготривалої воєнної пожежі. Краще тепер допомогти Україні, ніж потім воювати з Росією, яка поглине її потенціал. Вагу відвертого протистояння показує Крим: там цього не було, тому імперський апетит Москви зріс і відносно легко йому вдалося «підпалити» схід України. У цій конструкції Путін не зупиняється, бо з кожною перемогою вважає себе сильнішим. Постійно теж вірить, що західний світ не наважиться на війну. Проте, на думку авторів, мілітарне зрушення Заходу може відбутися, хоч останній, як і Путін, сьогодні ще цього не усвідомлюють. Падіння Путіна може відбутися і без війни. Її замінником буде послідовний економічний тиск у вигляді санкцій. Росія, в чому переконують автори книжки, це – «бензозаправка», яка падає без клієнтів і при низьких цінах. «Європейські економічні ускладнення від санкцій щодо Росії – це смішні витрати у зіставленні з проблемами, які спричинила б війна з Росією», – наголошують Фельштинський і Станчев. Автори вважають, що до кінця цього року повинно вияснитися, хто і які рахунки готовий платити.
