Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №19, 2013-05-12
В українській традиції день поминання померлих припадає на весняну пору, а називають його часто Радуницею, Проводами або Тризницею. Це день поминання покійних, а також символічне святкування Великодня з тими, хто вже покинув цей світ. Відзначають його переважно на дев’ятий день після Великодня (цього року це 14 травня). Часто трапляється, що українці разом зі священиком відвідують могили і третього дня Великодніх свят.
Раніше, за східною традицією, на могили померлих приносили все, що було на великодньому столі: шматочки освячених страв, писанки, освячені Квітної неділі вербові гілки. Траплялася й чарка, символічно випита за покійного і з… ним – таким чином, що її вміст виливали на могилу. Нині цього звичаю на переселенні, на відміну від України, не видно. Тепер найчастіше рідні кладуть писанку або окраєць освяченого великоднього хліба. Натомість обов’язково треба помолитися над могилою, а нерідко відправляється панахида, парастас і заупокійна літургія. Раніше, готуючись до врочистих відвідин, рідні прибирають могили.
Тепер щораз складніше знайти на могилах написи українською мовою. Вони частіше трапляються на малих сільських цвинтарях, натомість на міських їх уже важко відшукати. Парадоксально: рідні померлих не хочуть підкреслювати таким чином національної приналежності померлих, хоч нині це можна робити. Раніше, коли цього не дозволялося, наперекір чиновникам навіть самі виписували таблиці рідною мовою.
Якщо на переселенні рідні й близькі відвідують могили покійних членів сім’ї (які зазвичай знаходяться неподалік місця їхнього проживання) два, три рази на рік, то місця поховань на далеких прабатьківських землях дуже часто забуті й занедбані. Зрідка трапляється, що деякі давні мешканці раз на рік відвідають свою вітчизну, запалюють свічку на могилі і сяк-так поправляють те, що за такий короткий час можна ще поремонтувати чи впорядкувати. А хтозна, чи зможуть за рік ще приїхати.
Українських цвинтарів у Перемисько-Варшавській архиєпархії УГКЦ, як поінформувала член правління товариства «Маґурич» д-р Ольга Соляр, є понад сімсот. Протягом 26 років своєї діяльності «Маґурич» відновив сто українських цвинтарів. Отже, легко можна порахувати, скільки ще цвинтарів потребує допомоги.
– Ми опікуємося тими цвинтарями, які залишилися осиротілими. Спершу, на початку нашої діяльності, ми почали займатися лемківськими цвинтарями в Бескидах, – говорить Шимон Моджеєвський, голова товариства «Маґурич». – Далі ми взяли під опіку й інші українські цвинтарі, зокрема греко-католицькі на Розточчі. Ми переконані, що минуле служить майбутньому, хочемо зберегти пам’ять про людей, які відійшли у вічність.
Уродженець зовсім знищеної тепер лемківської Черемхи, ольштинянин Антін Лехоцький самотужки зумів поставити пам’ятник біля знищеної церкви й цвинтаря, огородити його територію. Щороку їздить на могили рідних і близьких представник молодшого покоління українців, уродженець Вармії та Мазурів Мечислав Пільгуй з Доброго Міста з родиною. Вони встановили два хрести на цвинтарі у Василеві й один у Новосілках Томашів-Люблинського повіту, поставили огорожу. Там же на символічній могилі замордованого місцевими бандитами православного священика Миколи Гольца вмістили пропам’ятну дошку.
Такі місця потребують особливої уваги й опіки. А скільки ще є безіменних могил, про які дехто знає, але й до сьогодні боїться розповісти, пам’ятаючи тодішні жахіття? Померлим потрібна наша молитва й увага, нехай хоч раз на рік. Приклад М. Пільгуя та його родини заохотив інших колишніх мешканців навколишніх сіл, які теж упорядковують місця поховань своїх предків. Варто йти цим шляхом і підтримувати традицію. ■
