Андрій Хоменко, колишній солдат Радянської армії, нині радіожурналіст
■ ІСТОРІЯ ■ №20, 2016-05-15
У 19-му числі «Нашого слова» (за 8.05.2016 р.) з’явилася стаття, приурочена до 71-х роковин закінчення ІІ Світової війни. У ній говориться про те, як у Лігниці сприймали до 1993 р. присутність солдатів Радянської армії, зокрема штабу Північної групи військ Варшавського договору. Пропонуємо читачам спогади людини «з другого боку барикади», тобто одного солдата з України, якому довелося служити в лавах Радянської армії в північному реґіоні ПНР, на найбільшому полігоні поблизу міста Борне-Суліново.
Початок 70-х років минулого століття. Мені, студентові Дніпродзержинського технікуму промислового залізничного транспорту, прийшла повістка з військомату.
Довелося перервати навчання і поїхати на збори під Дніпропетровськом.
Через кілька тижнів офіцер, який приїхав забирати останню групу новобранців, показав мені «по-секрету» злоті у своєму гаманці. Ага, значить, буду служити в Польщі. Це набагато краще, ніж у ракетних військах, подумалося, та й мову завдяки листуванням з польськими дівчатами, а також журналові «Nowa Wieś», гуртам «Skaldowie», «No To Co» і 1-й програмі Польського радіо я вже трохи знав.
Проте моя польська мова довго не була затребувана. За півроку танкової школи у Лешні-Ґурному під Лігницею я нічого не бачив, крім теоретичного і практичного навчання стріляти з танка в рухому ціль. Лише один раз, пам’ятаю, група курсантів поїхала по свіжу білизну до пральні в Лігниці. Ми їхали вулицями столиці Північної групи військ і я ніби бачив кадри якогось фільму про німців, які окупували чергове європейське місто. Тільки замість нацистів вулицями ходили радянські офіцери та солдатські патрулі…
«Копав, копав криниченьку» в Борні-Суліновому
Після навчання нас відправили в різні військові частини. Мені, можна сказати, пощастило, тому що наш танковий полк був розташований між селами Надажиці і Сипнєво, у понімецьких казармах у Ґрудку. Я доцінив це після того, як на кілька тижнів мій екіпаж виїхав до Борна-Сулінового здійснювати середній ремонт свого Т-64. Згадалася Лігниця. Тільки в цій нашій столиці танкової дивізії була сувора дисципліна, містечко огороджене, а ми мусили кожного дня здійснювати вечірні прогулянки з якоюсь воєнною піснею на вустах. Та коли виявилося, що майже всі «відрядженці», які в той час ремонтували свої танки в Борні, були з України, ми почали співати козацькі пісні. Одного разу повз нас проїжджав якийсь генерал, його авто різко загальмувало.
– Ви кто такие?! Прекратите петь ети песни!!!
Як тільки розлючений генерал від’-їхав, у вечірньому Борні-Суліновому знову зазвучало: «Копав, копав криниченьку…»
Місцеві жителі говорили по-нашому
У нашому Ґрудку-Городку було зовсім інакше, ніж у Лігниці. Ми могли «на ліво» виходити за межі полку, спілкуватися з місцевими жителями, дехто з офіцерів чи складовиків умудрявся з ними торгувати. Гуляючи лісом, я знайшов фраґменти газети, а вона виявилася українською! Якась дивина, ніби газета українська, а на фотографіях випускники шкіл, де хлопці мають модне тоді довге волосся! Такого ж не може бути, адже в нас забороняли ходити патлатим, та й назви місцевостей у газеті мені не відомі. Аж пізніше я усвідомив, що це було «Наше слово».
Згодом виявилося, що в навколишніх селах живуть українці. Товариші-військовики були дуже здивовані:
– Ти, розумієш, ми пішли «в самоволку» до Надажиць, тільки-но підійшли до крамниці, раптом почули голосну українську мову, ми – тікати, думали, що це наші офіцери пиво п’ють. Та виявилося, що це були місцеві поляки, тільки балакали по-нашому!
Успіх у Сипнєві
Найголовніший мій спогад про службу в Польщі – це події останніх місяців. Якось приятелі з полкового оркестру (музиканти були переважно з-над Волги) запитали:
– Може знаєш когось, хто співає польською, бо наш лейтенант хоче зробити полякам сюрприз на концертах до дня революції?
– Так я ж співаю польською, знаю різні шляґери.
– Ти?!
Провели репетиції і вирушили на перший концерт до Сипнєва. Заповнений ущент клуб, під сценою на підлозі повно дітлахів. Після російських пісень і традиційних кавказьких танців ведучий з радістю інтригуюче оголосив:
– A teraz żołnierz, który śpiewa po polsku!
Публіка схвально загула. Ми з хлопцями заграли «Kolorowe jarmarki» i почали виконувати хіт «Czerwonych Gitar» – «Tak bardzo się starałem». А коли настав час приспіву, мій спів раптом дружно підхопив увесь зал.
Це мене спантеличило, я ледь не втратив панування над мікрофоном, але вдалося втриматись до кінця…
Поразка в Пілі
Окрилене успіхом начальство вирішило продовжити святкові концерти у Валчі й Пілі. В Будинку культури у Валчі я нарешті міг у бібліотеці перед виступом переглянути польські періодичні видання. Концерт також пройшов непогано.
Але через кілька днів у Пілі перед польськими військовими було вже інакше. Напередодні мене добряче «задовбали» (замучили) мої заздрісні земляки з Кривого Рогу, сержанти Піскун і Степанов. Я був дуже втомлений і за якусь провину підстриженим під «нуль», та ще й запланував я виконати маловідому ліричну мелодію «Czerwonych Gitar» – «Niebieskooka».
Почався виступ, але я забув слова другого куплету і тричі заспівав перший. Бачу, в залі польський генерал щось нашіптує нашому полковникові, а в того зробилися круглі очі.
Другого дня на традиційному ранковому зборі просто неба перед усіма ротами полковник насварив мене (йому польський генерал сказав, що соліст слова забув), але кардинальних рухів, на мою радість, не зробив. Та й служба моя закінчувалася. Уже так званий «дембельський» фотоальбом (демобілізованого солдата) був готовий, і я курс узяв на Дніпро! Але у вухах ще й досі лунають влучні жарти, підсвистування і характерні покрикування лейтенанта Кабана. Наш земляк під час польових занять своєю неординарною «гуляйпільською» поведінкою піднімав нам трохи настрій. Ми, східняки, може, й слабо тоді усвідомлювали, але, хоч це і як парадоксально, служба в Радянській армії в Польщі додала нам трохи української національної свідомості. ■
