Львів – місто мультикультурне. тут є українці, поляки, росіяни, німці, вірмени, угорці, румуни, молдавани, цигани, литовці… Цей перелік можна вести до безконечності. Найбільш активним й організованим товариством національної меншини у Львові є польське. Кількість польського населення останніми роками у Львові катастрофічно зменшується: молодь польського походження намагається використати будь-яку нагоду, щоб еміґрувати з України.

Зважаючи на нестабільний стан України, таке рішення молодих поляків не викликає здивування, та й старше покоління використає будь-яку нагоду, щоб повернутися на свою історичну батьківщину, хоч їхнє родинне коріння таки нерозривно пов’язане зі старовинним Львовом. Тож унаслідок еміґраційних процесів кількість етнічних поляків у Львові фатально зменшилася.

На сьогодні у Львові проживає 15 тисяч поляків. Та навіть зменшення кількості не пригальмувало активності польського товариства. Товариство польської культури на Львівщині – найактивніше серед національних громад у Львові. Його активності сприяє і Польський народний театр, і Римо-католицька церква, і середня школа з польською мовою навчання. До громад Католицької церкви латинського обряду останнім часом приходять представники різних національностей, які хрестять дітей у костелах і пов’язують своє релігійне життя з католицьким світом. У польських садках і школах також навчаються не тільки етнічні поляки, багато українців (і не лише українців) приводять своїх дітей до цих шкіл, мотивуючи це кращим рівнем навчання і, зрештою, змогою й перспективою дальшого навчання в Польщі. У Львові діє “Університет третього віку”, який згуртував навколо себе старше покоління польських інтелектуалістів у Львові. На вул. Рилеєва є приміщення фонду “Допомога полякам на Сході”, в якому час від часу відбуваються виставки польських митців. Але реально нема залу хоч би на 300 місць, щоб можна було організувати вечори й різні громадські заходи польського товариства. Польський народний театр діє при Львівському обласному будинку культури працівників освіти, на невеличкій сцені зрідка грає свої вистави, але, фактично, у приймах. …] але, фактично, у приймах.
Коли Генеральне консульство РП у Львові почало будувати своє приміщення на вул. Івана Франка, видавалося, що в цій розкішній будівлі знайдеться місце і для польського товариства, і для Польського народного театру, – але не сталося так, як гадалося… Зрештою, львівські поляки – громадяни України і, як кожен громадянин України, мають право на розвиток своєї культури, а обов’язок держави – усіляко сприяти цьому розвитку. Та, здається, як і більшість громадян України, львівські поляки залишилися зі своїми проблемами сам на сам. У розмові з головою Товариства польської культури на Львівщині Емілем Леґовичем не відчувалося відчаю, просто, може, прийшло усвідомлення, що допомоги не варто чекати ні від кого. Е. Леґович виявився активним читачем “Нашого слова”, і хоч не зі всіма публікаціями тижневика він погоджується, відверто розповів про свої проблеми, про те, що навіть не знає, від кого сьогодні можна чекати допомоги. Пошуки приміщення продовжуються, але не так легко знайти оселю з глядацьким залом хоча б на 300 місць. А навіть коли таке приміщення знайдеться, то обов’язково на нього появляється більш “достойний претендент”.
Польське товариство сподівалося отримати колишнє приміщення Товариства “Сокіл” на вул. Личаківській, якраз навпроти костелу Святого Антонія: в цьому приміщенні знаходиться музична школа, то ж логічно, що ні вчителі, ні батьки не зацікавлені в перенесенні навчального закладу. Останнє приміщення, за яке рекомендувала польському товариству “боротися” львівська мерія, – це будинок на вул. Тараса Шевченка, 3а, який належить Міністерству оборони України. Рекомендували, щоб польське Міністерство оборони звернулося з листом-проханням до Міністерства оборони України про надання цього приміщення польському товариству. Лист-прохання, здається, польська сторона написала, а далі – мовчання. Консули в Генеральному консульстві РП у Львові змінюються досить часто, тож особливо звернути увагу на проблеми львівських поляків не встигають. За словами заступника мера Львова з гуманітарних питань Василя Косіва, мерія не має у своїй власності приміщення, яке б можна було запропонувати польській громаді: єдина надія на власність Міністерства оборони України – згадані помешкання тепер пустують, але ніякої реальної відповіді поки що не чути.
І ще одне болісне питання, яке не дає спокою польській громаді Львова, – це костел Святої Марії-Магдалини, значить: Львівський будинок органної і камерної музики. Тобто для когось він – костел, для когось – органний зал. Крісла в цьому костелі розвертаються в різні боки: під час концертів престол закривають шторами, люди сидять спиною до нього, а коли відправляється богослужіння, крісла розвертаються в сторону вівтаря. За радянських часів костел Св. Марії-Магдалини довго функціонував як сакральна споруда, але 1962 р. він був переданий Львівській політехніці – і там влаштовано клуб, в якому відбувалися… танці, потім – спортивний зал, склад. Перехід костелу в підпорядкування управління культури Львівської міської ради громада Львова сприйняла як порятунок: нарешті місто отримало чудовий органний зал, де можна проводити цікаві музичні акції, приймати музикантів з усіх куточків світу. Але можна собі уявити, в якому стані була святиня після страшних років плюндрування. Десятиліття тривала реставрація приміщення й ремонт органу. Костел був переданий управлінню культури 1988 р., а відкрився для громади аж 1998-го. Львівський будинок органної та камерної музики за роки свого існування став одним з найяскравіших мистецьких закладів Львова, поліфонія концертів, проведених у ці роки, вражає.
З 2004 р. Римо-католицька церква богослужіння відправляє в органному залі та мріє про повернення культового приміщення у власність Церкви. Польська громада на чолі з парохом Влодзимежем Куснежем неодноразово зверталася до мерії Львова з проханням віддати їй приміщення костелу Св. Марії-Магдалини, але львівські посадовці не мають повноважень вирішувати це питання. За словами В. Косіва, є постанова Кабінету Міністрів України від 9 серпня 2001 року №1005 “Про використання культових споруд – визначних пам’яток архітектури”, у якій ідеться про заборону передання таких пам’яток, як-от костел Св. Марії-Магдалини чи Софія Київська, будь-якій релігійній громаді, оскільки ці споруди належать до культурного надбання держави. Крім того, польська громада, точніше – парафіяни на чолі з ксьондзом В. Куснежем, – черговий раз подає на львівську мерію в суд. Найскладніше в цій ситуації директорові Львівського будинку органної та камерної музики Юліанові Винницькому, – якого, до речі, 1993 р. нагороджено відзнакою міністра культури і мистецтв РП “За заслуги перед польською культурою”. Він “тягне” на собі весь віз матеріальних витрат утримання закладу і планує концертну діяльність так, щоб вона органічно пов’язувалася і не заважала релігійним відправам. Ось такі львівські реалії сьогодення. Особливих змін чекати не доводиться, хоч судові засідання, мабуть, не припинятимуться.
P.S. Коли цей матеріал готувався до друку, президент України Віктор Янукович на зустрічі з представниками творчої інтеліґенції Львівщини дав доручення голові Львівської обласної держадміністрації Михайлові Костюку вирішити проблему в справі локалізації Польського дому у Львові. Після цього при Львівській обласній держадміністрації постала робоча група, до складу якої входять представники МЗС України у Львівській області і працівники Головного управління з питань туризму, євроінтеґрації, зовнішніх зв’язків та інвестицій Львівської облдержадміністрації, на засіданні якої подали на розгляд два приміщення, які належать Міністерству оборони України на вул. Шевченка, 3 та колишньої інфекційної лікарні на вул. Пекарській. Перевага надавалася другому, та, на жаль, жодне з них не підійшло польському товариству. Тепер їм запропоновано будівлі на Драгоманова, 25 та Саксаганського, 13. Поки що невідомо, чим усе закінчиться.

“Наше слово” №30, 22 липня 2012 року {moscomment}