Наталя Кравчук ■ ПОДІЇ ■ №9, 2013-03-03
Несподівано для варшавського середовища українців відійшла у вічність колишня довголітня редакторка «Нашого слова».
Була морозяна п’ятниця 11 січня. Наш гурт від ранку брав участь у похоронній церемонії, прощаючись з покійним редактором Анатолем Кобеляком. Після траурних врочистостей ми підвечірньою порою ще зібралися в редакції, щоб, згідно з «нашеслівським» звичаєм, пом’янути добрим словом видатну людину, яка десятиліттями творила графічно-технічне обличчя тижневика та його додатків.
А коли ми поверталися додому, настигла нас та, мов обухом, ударила чергова страшна вістка: о п’ятій годині вечора навіки заснула у своєму помешканні Богуся… По обіді хотіла здрімнути – і вже не прокинулася… Було їй лише 63 роки. Не відходила в самоті: уже кілька місяців щоденність розділяла з нею сестра Анна з Мазурів, забігала сестриниця-похресниця Оля, яка живе й працює у Варшаві. Богуся не усвідомлювала відходу з цього світу, бо не страждала. З надією на кращий час очікувала на реабілітанта, який через тиждень мав прийти і фізичними вправами зміцнювати Її тіло. Не дочекалася…
Редактор Богуслава – з покоління тих, що в перші роки після виселення народжувалися на чужині. Прийшла на світ у Ґіжицьку, була першою дитиною в батьків – Андрія Мацієвича і Лідії (з дому Музика), яких із села Гунятина на Холмщині загнали на Венґожівщину, в село Будри (тут вони повінчалися). Богуся навчалася в місцевій початковій школі, материнську мову «шліфувала» в пункті навчання, звідки подалася до Педагогічного ліцею № 2 з українськими класами в Бартошицях, який закінчила 1968 р. Згідно з вивченою професією, призначено Її вчителювати в селі Лісах, близько від дому. Та вже через рік жадоба знань завела Богусю на україністику Варшавського університету. Навчання 1974 р. закінчила успішно – з дипломом філолога української мови. Від 15 січня 1975 р. стала журналісткою «Нашого слова», яке потребувало молодих людей з вищою освітою. Доручено Їй широку спеціальність – культурний відділ газети.
– Як журналіст, Вона об’їздила всі закутки, де тільки проживало українське населення. Богусині статті про українську культуру, про сценічне її відображення пролягали рясними рядками в сотнях номерів тижневика, «Українського календаря», а також в інших виданнях, – у надмогильному зворушливому слові підкреслив Мирослав Вербовий, колишній шеф-редактор тижневика. – Вона напрочуд гарно орудувала рідним словом і тому радо своїм редакторським досвідом ділилася з іншими, – зауважив теж редактор Вербовий.
Коли збулася «журавлина» мрія – торкнутися крилом духовної батьківщини, України, що її виношували члени чоловічого хору від початку його заснування, – то Богуслава з артистичного турне хору привезла читачам широкі й цікаві репортажі з усіх міст України, у яких концертували «Журавлі». У березні 1989 р. ми зачитувалися Богусиним циклом «Серцем до серця».
Кожен, хто в редакційній праці на Новоґродзькій, 15 зіткнувся з Богуславою, добре пам’ятає Її прискіпливість, принциповість і сумлінність, з якою підходила до журналістських повинностей.
До всього й усіх Богуся ставилася серйозно й дуже відповідально. Ніколи ні з чим не запізнювалася, нічого не відкладала «на потім», не затягувала справ. Ці риси Її характеру мали віддзеркалення також у приязні і приватних розмовах. Була прямолінійною. Інколи бесіди з Нею бували суворим повчанням, але Богусині життєва мудрість і досвід були потрібні подругам, особливо вірній Їй і близькій Гені з сім’єю, яка знаходила в Богусі опертя. Її рішуча постава, раціональне мислення викликали в нас пошану і визнання.
– Тиха, дружня, життєрадісна з невід’ємною усмішкою на обличчі – такою Вона нам запам’яталася. Навіть відійшовши з редакції поневолі та з великим жалем, Вона тужила за «НС», продовжувала підтримувати зв’язки з багатолітніми друзями. Більше того, на початку 2000 р., за нових обставин у редакції, Вона готова була повернутися в «нашеслівський» гурт. Та, на жаль, цього вже не сталося, – так теж у прощальному слові згадував М. Вербовий.
Богуслава відзначалася також організаторськими здібностями, коли керувала у 80-ті роки варшавським гуртком УСКТ. Тоді столиця славилася українськими Маланками, влаштовуваними у престижних залах і ресторанах центру Варшави, а Богуслава була в гурті чільних організаторів. Любила все, що українське, бо прив’язаність до рідного винесла з батьківських порогів і потім тим руслом у житті йшла – навчаючись і працюючи для українства в Польщі.
З життя Богуслави хочу навести ще таке: від самого початку праці в газеті, не маючи у столиці свого житла, Вона тинялася по чужих кутках. Про власне помешкання в 70-ті роки і мріяти не можна було (без прописки не можливо було стати членом житлового кооперативу). Тож, при малих в редакції заробітках, Богуся спочатку жила в сім’ї за опіку у вечірні години над дітьми. Потім, повірте, жила в літній хатинці на присадибній ділянці, відтак за невеликі кошти орендувала кімнату без вигод в українців коло Варшави, а коли ОУП придбало свій дім на вулиці Косцеліській, деякий час гніздилася в одній з його невеличких кімнаточок. І так з валізками мандрувала понад 17 років! Врешті з журналістського наділу на початку 90-х років змогла купити 2-кімнатне помешкання, позичаючи гроші у друзів і в сім’ї. Пам’ятаю, як раділа, що врешті могтиме пожити в себе, запрошувати сім’ю з Мазурів, а незабаром сестриниця Оля приїхала сюди на навчання: тож могла зупинитися в тітки.
Богусю, якось важко помиритися з тим, що Тебе вже нема у Варшаві, що в телефоні не почуємо Твого стриманого «добрий день». І хоч, на жаль, на щодень Ти вже з «нашеслів’янами» не була, проте нашому гуртові сили додавало усвідомлення, що одна з нас, яка не з власної волі залишила редакцію на Новоґродзькій 1 березня 1995 р., попри те, що довго-довго носила в собі зрозумілий жаль, живе в столиці і знанням української мови допомагає заробітчанам у перекладах їхніх документів.
Потім Богусину працьовитість і відповідальність, а також 20-літній журналістський досвід і фах присяжного перекладача позитивно оцінила газета-місячник «Адміністратор», у якій Богуся отримала посаду секретаря редакції. Маючи людяний відрух, Богуся зразу потягнула за собою і колишню працівницю «Нашого слова» Геню, яка теж опинилася без штату. Доручила їй обов’язки комп’ютерного оператора. З «Адміністратора» Богуслава 2006 р. вийшла на пенсію.
Наглий відхід з життя нашої Богусі викликав жаль у всіх нас, що мали честь Її пізнати, бути з Нею (у редакції 20 років, а раніше – у педліцеї й на україністиці). У смутку й жалі всі спільно – колишні й нинішні працівники «Нашого слова», діячі українських структур, знайомі та зболена родина молилися у православному соборі Святої Марії Магдалини у Варшаві. Траурне богослужіння відправляв о. Анатолій Шидловський – духовний приятель покійної Богуслави.
Отак 15 січня ми попрощалися з великою українкою-редакторкою, яка 44 роки тому прибула за наукою до Варшави, тут активно пристала до української спільноти, реалізувалася в рідномовних починах на журналістській і громадській ниві. Тепер у домовині, залишаючи мнимий матеріальний світ, повернулася до країни свого дитинства; у Венґожеві близькі молилися в православній церкві, де богослужіння правив о. Віталій Чижевський. Редакцію «Нашого слова» представляв редактор Степан Мігус, який теплим словом попрощав Богуславу – супутницю варшавської долі. ранком 16 січня тіло Покійної спочило поруч із батьком у селі Будрах. Залишила у великій розпуці маму, сестер і братів з сім’ями та друзів і знайомих.
Спочивай спокійним сном, Богусю!
* * *
Протягом останнього року багато моїх (наших) знайомих, працівників і співпрацівників «Нашого слова» відійшло з живих: Роман Галан, Мирослав Михалюк, Ніна Таранта, Антін Середницький, Остап Лапський, Богдан Гнатюк, Петро Ковальчик, Анатоль Кобеляк і Богуслава Мацієвич. З ними відійшла велика частинка «Нашого слова». То знак, що наше гніздо рушило до лету. І живеться тепер якось інакше, в людині наростає дивна покора до часу, оточення, близьких… переосмислення плину часу. Їхні думки, слова, поведінка були нам передані і стали частиною нашого погляду на світ. Це залишилося в мені (нас). Яке ж це надзвичайне, що могли вони так міцно відбити свої мудрі сліди, щоб можна було їх бачити, іти ними, відкривати їх у різних нюансах життя й пригадувати їх собі. Просто всі вони є з нами… ■
