Наталя Кравчук ■ ГРОМАДА ■ №46, 2014-11-16
До ґрона небесної редакційної колеґії подалася редактор Зоя. Страшна звістка про це вересневим суботнім ранком, у свято Воздвиження Чесного Хреста, облетіла варшавське середовище друзів і знайомих. Кожен стримав подих і запитував: «Як же це так, ще недавно була з нами, коли ми прощалися з «нашеслівськими» редакторами Богуславою та Анатолієм. Також у великодній час і влітку ми віталися на Медовій. Та й у середу того же тижня наша телефонна розмова не віщувала нічого злого…»
Зі смутком тепер можу сказати: Зоя протягом трьох останніх років по-геройськи боролася зі страшною хворобою. Здавалося, що подолала недугу, але вона підступно вдарила цього літа. Зоя психічно була сильною до кінця, бо ж мала для кого жити і радіти онуками, яких подарували їй сини Олександр і Дарій. Це внучата у вихідні дні викликали в неї радість і усмішку, коли забігали на смачний обід бабуні. Вони просто дарували їй, мов сонечка, життєву енергію. Зоя з винятковим талантом і від щирого серця вміла і хотіла так щедро і щиро по-українськи пригостити кожного, хто мав щастя побувати в домі панства Вербових.
Усміхнулась проліском весна і в гості запросила дитя, щоб зустріло запашний розмай і розквітло разом з ним…
Ось і 29 квітня 1939 р. доля наділила цим щастям молодих батьків Марію та Михайла Кожуриних у Новограді-Волинському, де тато, як військовослужбовець, виконував свої обов’язки. Русяву, голубооку дівчинку назвали вони Зоєю, що з грецької означає життя. Від того моменту дитяче життя Зойки проходило то в Києві, звідки мамин рід, то в Болгарії, куди військова служба загнала батька. Навіть там закінчила перший шкільний рік. Подальше дитинство і молодість одиначки розквітали у Києві, де її голубили батьки, тітки, бабуся і дідусь.
Після закінчення української філології в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, за покликом серця, із судженим долею Мирославом, подалася вона до їй незнаної Польщі. Опускала Україну в любові, але й у журбі, що залишає там осамітнених батьків, які ще не натішилися своїм дівчатком.
Молодята станули на шлюбному рушнику в церкві у Циганку, а благословив їх отець Василь Гриник.
На перше місце праці молоде подружжя філологів обрало місто Тчев на Жулавах (Ґданщина) – близьке, після виселення, від порога Мирославової мами. Це був 1963 р. Тут вони вчителювали тільки рік, бо покликали їх до Варшави, де потрібні були кваліфіковані кадри для початків організованого українського життя.
Від 1964 р., протягом 40 років, своє професійне життя Зоя зв’язала виключно з нашою редакцією: 16 років редаґувала дитячий додаток «Світанок» і жіночу сторінку в тижневику, а від 1980 р. до 2004 р. була літературним редактором «Нашого слова» з додатками. Володіючи гарним українським словом, як мовознавець вона привчала початкуючих журналістів писати тексти з чітко поданим змістом, який має логічний початок і закінчення. Завжди повторювала: «Пам’ятайте, для кого ви пишете». За своєю природою Зоя була педантична і здисциплінована, тож і вимагала від співпрацівників термінової подачі до обробки запланованих до газети матеріалів. До текстів, адресованих дітям, редактор Зоя так добирала слова, щоб малечі в Польщі прищеплювати любов до рідного минулого, виношуваного в пам’яті дідів і батьків, але і майбутнього, в якому діти повинні бачити вимріяну вільну Україну.
Як більшість початківців, без власного житла, кілька років молоді редактори Зоя і Мирослав тулилися по чужих хатах, але згодом звили власне гніздечко в центральній частині столиці. Для Зої редакторські обов’язки, які вона виконувала сумлінно, не були єдиним сенсом життя. Суть своєї місії на землі бачила в домашньому теплому вогнищі, яке з неабиякою любов’ю і відданістю створювала. Хоч сама була випещеною одиначкою, якій ніколи і нічого не бракувало, коли заклала сім’ю, а потім на світ приходили сини, вона без решти присвячувала себе дітям та чоловікові, з таланту і кар’єри якого була горда. Потім дійшло професійне зростання синів, з чого теж раділа, але мовчазно, без наголошування. Часто казала: «Мої дорогі мусять відчути, що повертаються зі школи і з праці до чистого, теплого і ситого дому». І так було протягом половини століття, бо стільки, мабуть, Богом було суджене стояти їй вірно, як Берегиня, на порозі сімейного життя.
Ми з сім’єю щасливі, що було нам дане 49 років тому зустріти у Варшаві Зою. Її присутність у нашому житті і нашому домі – це велика честь. Скільки же було в нас розмов про життя, про підростаючих дітей, обмінів кулінарними рецептами, бо ж були ми початкуючими господинями і хотіли все робити якнайкраще. Ми вдячні за спільне минуле і завжди будемо про Тебе, Зою, тепло мислити.
Із Києва Зоя забрала з собою отчі заповіти: в буремні дні не опускати крил і бути вірною обраній дорозі. Заповіти ці в душі закарбувала та йшла з ними крізь життя, бо життя – це Зоя! До кінця 80-х років сім’я Вербових що другі вакації їздила у Київ до батьків, які з нетерпінням чекали на них, на двійку онуків. Там хлопці пізнавали материнське місто і багатство української культури.
У Варшаві Зоя присутня була й у громадському житті доби УСКТ (співала в хорі та у світлиці на вулиці Черняківській співорганізувала, пишучи сценарії, дитячі свята і виступи), а й у Союзі українок – як член ревізійної комісії, а й чергувала на недільних кав’ярняних зустрічах при церкві. Якщо Зоя взялася до якогось діла, то дотримувала слова, бо порядність була її життєвим правилом. Охайності, елеґантності й естетики також можна було вчитися від Зої.
В останні роки Зоя делікатно, майже невідчутно, залишала громадські структури і товариські зустрічі. Появлялася тільки в церкві і в телефонних розмовах… Не так давно я почула від неї фразу: «На все Господня воля, на все свій час, на все своя пора». У взаємній приязні і повазі дожила з Мирославом поруч до останніх своїх днів, сини теж ставилися до матері завжди з пошаною. Тому легше їй було і надії, і турботи у хворобі сплітати. Зневіра до неї, на щастя, не підступала.
І так пролягла її стежина в золотую осінь…
Весна принесла Зої життя, а спокійна осінь забрала в нас Зою… несподівано, бо не пробудилася вона зі сну. Там, нагорі, де, мабуть, вирішують долю кожного з нас, щодо Зої мали теж свої плани. Забрали її до батьків, яких вона похоронила в Києві, маму – в березні 1989 р., а в лютому 1990 р. – батька.
Натомість 3 жовтня 2014 р. у греко-католицькій церкві на траурному Богослужінні близька і дальша родина, редакційні друзі і лідери ОУП, столичні парафіяни та сусіди з болем попрощалися з нашою Зоєю.
Не вірю, що більше не почую в телефоні Твого дівчачого голосу, Зою, і не зустрінемось на тій землі. Ти є зі мною, тільки інакше. У споминах і мислях та снах із найгарніших років. Усміхаєшся, але мовчиш… Важко, важко з Тобою розставатися, Зою. Так несподівано Ти нас покинула та у вічність помандрувала. Пухом нехай буде земля варшавська, прикрита багряним листям осені, Зоє, на вічні віки Тобі. ■
