Ігор Ісаєв ■ УКРАЇНА ■ 2010-07-02
25 червня ми почули офіційну заяву ЦВК про те, хто вийде у фінал президентських перегонів на головне крісло Польщі. Добір кандидатів не викликав здивування: Броніслав Коморовський та Ярослав Качинський домінували у всіх опитуваннях. Більшою несподіванкою, однак, може бути переможець виборів 4 липня. Як може змінитися політика Польщі щодо України в залежності від перемоги того чи іншого кандидата?
“Незалежно від того, хто переможе в цих виборах, польсько-українські відносини кардинально не зміняться”, – вважає Марія Пшеломець, ведуча публіцистичної телепрограми “Студія-Схід”. На її думку, незалежно від того, що роблять і говорять Качинський і Коморовський під час передвиборної кампанії, їх точка зору на політику щодо України залишається незмінною.
“Стабільності і ще раз стабільності”, – волали польські та європейські політики й журналісти перед цьогорічними президентськими виборами в Україні. “Ми хочемо, щоб врешті-решт в Україні можна було з кимось вирішити питання”, – сказав півроку тому спікер Сенату Боґдан Борусевич. Сьогодні подібні голоси лунають з іншого боку кордону: “Для України кращий Коморовський, адже корисніше мати стабільних сусідів, де відсутня боротьби у владі”, – говорить відомий український журналіст Віталій Портников. Проте також зазначає, що кардинально політика щодо України не зазнає значних потрясінь ані в реалізації Коморовського, ані Качинського. “Стосовно України, польські політики повинні перейти від голосних заяв до спостереження”, – говорить Адам Бжезецький, головний редактор часопису “Нова Східна Європа”. Він додає: якщо українське суспільство в більшості не хоче до НАТО, а якщо хоче покращувати добрі відносини із Росією, то Польща своєю політикою цього стану речей не змінить. З іншого боку, офіційна Варшава, на думку Бжезецького, не повинна мовчати, коли Янукович, порушуючи Конституцію України, створює коаліцію.
Маємо, що маємо – тобто історію
Радослав Сікорський, представник політичної сили, до якої входить і Коморовський, любить оперувати двома цікавими поняттями: п’ястівська і яґеллонська ідеї. Інтерв’ю міністра закордонних справ наприкінці серпня минулого року “Ґазеті виборчій”, у якому той заявив про відмову від яґеллонської ідеї у закордонній політиці, багатьма було розцінене як відмова від усієї східної політики Польщі в найкращих традиціях Ґедройця. У той же час на початку 2010 р. Р. Сікорський в інтерв’ю двомісячникові “Нова Східна Європа” зазначає, що “реалізацією п’ястівської ідеї є утвердження Польщі в західних структурах, а поширення стабільності, європейської культури й процедур на Схід – це реалізація яґеллонської ідеї”.
Отже, найновіша позиція міністра гласить: нашою стратегією є і перше, і друге. Не стосуючись уже питання, чим насправді була яґеллонська та п’ястівська ідеї, треба поглянути на їхній історичний контекст. Польща – це вже далеко не та держава з часів Яґеллонів (головний успіх якої особисто я визначаю як поширення західної цивілізації на схід татарськими методами), її вплив на європейський і – тим більше – світовій арені значно зменшився. Майже в усі періоди історії польська політика щодо України найчастіше була елементом пропаґанди – або для впливу на населення всередині самої Польщі, або для збільшення власного впливу за рахунок знову ж таки тієї України. Найяскравіше підтвердження – союз із Петлюрою 1920 р. Мало що з концепцій тих часів змінилося зараз. Східне партнерство – програма скоріше для Брюсселя, а не для Києва (нещодавнє зацікавлення міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова Східним партнерством свідчить про те, що Росія не вбачає в ньому жодної загрози і що цей проект не зробить нічогісінько в європеїзації країн учасників у політичному сенсі).
Політика – це конфлікт
Натомість “проводити реальну зовнішню політику стосовно України – означає наражатися на конфлікт із Росією”, – наголошує д р Пшемислав Журавський вель Ґраєвський. До речі, чимало польських коментаторів заявляло після катастрофи у Смоленську, що можна проводити політику “і вашим, і нашим”.
На думку П. Журавського вель Ґраєвського, існують три фактори, які впливають на стан політики щодо України. По перше, це сама країна і її прагнення, які можуть змінюватися в часі; по-друге, це США як найсильніша держава світу, що, в залежності від території, може або протистояти Росії, або підтримувати її; а, по-третє – ЄС. Про те, що відбувається в Україні протягом останніх місяців – ми вже чули неодноразово. Лауреат Нобелівської премії миру Барак Обама разом із Росією зміцнює “мир” проти Ірану, проблеми якого набагато актуальніші для США, ніж якась там Східна Європа із Польщею на чолі. Лідерам ЄС, м’яко кажучи, не бракує внутрішніх проблем – а крім того фаворитів “європеїзації” вже визначено принаймні на найближчі кільканадцять років: цей тендер виграли країни Західних Балкан. Отже, три проти нуля. На користь кремлівської збірної, що зіграла на українському полі. Голи не зміг втримати навіть відвічний захисник – Польща.
Постскриптум
Отже, кілька висновків. По перше – східна політика Польщі у виконанні польських політиків найчастіше була елементом пропаґанди для самих поляків, а не реальним знаряддям впливу на ситуацію в Україні (й у багатьох інших країнах). По друге, у цій політиці найчастіше лунали популістські заяви, не відбувалися конкретні кроки. Тому подібна політика може легко змінювати в залежності від політичної кон’юнктури – аж надто легко Ярослав Качинський навернувся в сторону “братів росіян”, бачачи, наскільки подобається це польському суспільству. Отже, варто звернути увагу на заяви обох кандидатів, які прозвучали під час недільних дебатів. Качинський заявив, що варто втручатися в ситуацію поляків Білорусі, розмовляючи про це з Москвою (!). Це викликало значне обурення Коморовського, який після дебатів наголосив, що розмовляти з Білорусією, Литвою й Україною за посередництвом Кремля – все одно, що заперечувати польські традиції незалежності: “Ґедройць, чуючи таке, у гробу перевертається”, – зазначив при цьому Коморовський.
До речі, в останньому числі всеукраїнського двотижневика “Український тиждень” (№ 25-26) у замітці про польські вибори зазначено, що “Ярослав Качинський продовжуватиме проукраїнську політику свого брата, а от про наміри Коморовського щодо України судити важко”. Особисто я погоджуюся з тим, що Коморовський не ставить польську політику щодо України одним зі своїх першорядних пріоритетів, проте я не вбачаю особливої проукраїнськості обох Качинських: численні зустрічі із Ющенком – це ще не сигнал, зрештою, така “проукраїнськість” (читай – підтримка частини колишньої Радянської імперії, яка повстала проти Кремля) потрібна була покійному президентові лише для підтримки власного політичного образу.
“Наше слово” №27, 4 липня 2010 року {moscomment}
