Степан Шевців ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-02-12
1. Депутати самоврядного сеймику Підкарпатського воєвідства під час засідання 28 грудня 2009 р. прийняли постанову XLI/762/09 відносно схвалення резолюції про увічнення пам’яті жертв геноциду щодо поляків на Східних Кресах ІІ Речі Посполитої, здійсненого ОУН та УПА. Рушійною силою проекту були депутати “Права і справедливості”, яких у сеймику 18 осіб. Без дискусії чи спротиву 7 радників ГП та 7 – ПСП, що були присутні на сесії, прийняли її одноголосним рішенням.
Це третя, майже ідентичного авторства, змісту та орієнтації постанова самоврядного законодавчого органу воєвідського рівня в Польщі. Першими свою думку заявили радники сеймику Нижньосилезького воєвідства – вони проголосували “за” 29 вересня 2008 р., а 27 жовтня 2009 р. це зробив сеймик на Опольщині.
Автор і походження тексту – невідомі, що, зрештою, у даній ситуації не важливо. Дивна ситуація: три різні сеймики приймають ідентичну резолюцію. Проте тут більш насторожує можливість досягти принципову спільність становищ, що в стратегії розрахована на всю державу, отож і може мати значення польського загальнонаціонального засудження українського злочину на Кресах. На сьогодні це значення тільки символічне, а не законодавче, проте в близькому майбутньому слід сподіватися чималої кількості ініціатив, які будуть обґрунтовані цими постановами. Для їх авторів символи – це даремні порожні слова. За політичними символами завжди криється практична політична дійсність.
2. В обґрунтуванні резолюції, зокрема, є такі слова: “Звеличення УПА, її реабілітація також на території нашого воєвідства, підтримка українських націоналістів, що вражені антипольськістю і не бажають визнати злочин на Волині та на Кресах геноцидом, а разом з тим – ухилення представників уряду і парламенту від участі в офіційних відзначеннях та конференціях, присвячених злочинам, недобачання цієї болючої проблеми – все це не допоможе розвиткові добросусідських відносин між Польщею та Україною. В умовах зростання націоналістичних тенденцій серед різних українських середовищ, зокрема й політичних, ми визнаємо своїм патріотичним та громадянським обов’язком зайняти позицію щодо цієї проблеми. Чи уцілілі від різні та їх сім’ї, – як на Кресах, так й у світі, – дочекаються гідного трактування, виконання обов’язку держави відносно жертв? Якщо власна держава легковажить знищення поляків – то це схвалення зла, що породжує наступне зло”.
3. Резолюція має бути передана до відома президента та прем’єр- міністра РП, маршалкам Сейму і Сенату РП, парламентаріям, старостам, бурґомістрам, війтам і всім мешканцям Підкарпатського воєвідства. Значно більшою є кількість осіб, яким адресована резолюція, порівнюючи з кількістю отримувачів тексту резолюції сеймику Нижньосилезького воєвідства, яких було всього може 5 осіб. Це зростання – один з елементів поширення ідеї “повзучої резолюції”.
Зростання кількості має відбутися також і в іншій сфері. Якщо прийняти, що авторам ідеї “повзучої резолюції” воєвідського рівня залежить на поступі, то залишилося ще 14 воєвідських сеймиків, які також мали б проявити своє відчуття загрози для Польщі та польської нації від розвитку націоналізму в Україні. Невдовзі, 2012 р. Польща може мати в себе самоврядний фестиваль ненависті, але також щось набагато важливіше: “Євро 2012” та “визнану” Європою спортивну Україну. Польським депутатам воєвідських сеймиків слід зробити все, щоб Європа сприйняла Україну націоналістичною.
4. Нижньосилезьке та Опольське воєвідства – це територія поселення поляків, депортованих власним урядом зі східних окраїн на західні землі. У цих двох воєвідствах Польщі сьогодні є найбільше пропам’ятних знаків на честь жертв трагедії 1943-1944 рр. на Кресах, там існують різні посткресові організації. У цьому контексті першість цих воєвідств не може дивувати. Як на країну, де ворожість до сусідів, прийнявши вигляд створюваної ними загрози, використовується значною частиною політичних сил – це закономірність.
Резолюції перемістилися на схід. Підкарпаття, територія, що межує зі сходом, була і є бастіоном польського консервативного націоналізму. Природно: кожна права партія чи політик, що звідси висуваються, мають на своєму прапорі клич антиукраїнізму. Цікаво, отже: чи після самоврядного сеймику Підкарпатського воєвідства прийде черга на люблинський, не менш східний, не менш католицький та націоналістичний? Термін “націоналізм” у передбачуваній тут ситуації – це питання способів його присутності та використовування його кличів політичними силами Люблинського воєвідства.
З досвіду резолюції Сейму РП 2009 р. щодо річниці подій на Волині 1943 р. відомо, що історія як така не відіграє тут найменшої ролі – сейм та його сеймикові аналоги – це не наукові установи. Резолюції приймалися й прийматимуться далі як прояви маніпулювання історичною пам’яттю з метою якнайміцніше використати її в політичній боротьбі між сьогоднішніми силами – ПіС, ГП, ПСП та ЛПС.
Антиоунівські резолюції – це для нинішньої партійної системи в Польщі форма боротьби за електорат. Чи багато отримує нинішня підкарпатська сеймикова коаліція ГП-ПіС-ПСП від резолюції, прийнятої 28 грудня 2009 р., тобто від власного польського націоналізму, названого націоналізмом українським? Невідомо – це покажуть вибори та рейтинґ націоналістичних гасел під час цих виборів. Для сторонніх спостерігачів уже сьогодні відомо одне: на ціоналізм ГП-ПіС-ПСП сеймику Підкарпатського воєвідства – це рідний брат націоналізму якогось там рівня народної ради Західної України.
Кресов’яни мають іншу перспективу. Вони працюють не на прості тимчасові констеляції політичних сил у Польщі. Вони намагаються будувати механізм, здатний діяти поза політичними союзами – понадпартійний, триваліший.
5. Резолюція сеймику Підкарпатського воєвідства – це результат чергової спроби польських католицьких кресово -комбатантських організацій прорватися у сферу владних структур Речі Посполитої та серйозно і прямо впливати на політику польської держави щодо власного суспільства, його історичної пам’яті, а також – щодо України. Дотеперішньою політикою тут вони не задоволені.
На сьогодні відомі сотні звернень до виконавчих структур Польщі: президентів РП, прем’єр міністрів, міністрів з метою домогтися в них твердого курсу Польщі щодо України у відповідь за злочини ОУН та УПА. Усі ці ініціативи – постулати, вимоги, вказівки чи накази – хибували однією структурною рисою: не відповідали принципам функціонування владної системи в їх же державі. Вони не могли практично братися до уваги ні президентами, ні міністрами, оскільки не випливали з законодавчих актів, прийнятих законодавчими органами. Польща, якщо не бажає йти на політичну напругу, може здійснювати політику щодо України тільки у сфері двосторонніх міжнародних і міжурядових договорів про добросусідство і дружбу між Польщею та Україною. На сьогодні в Польщі немає жодних законів, які могли б служити за виправдання та основу можливості верховних представників виконавчої гілки польської влади здійснювати щодо України будь-яку політику у сфері вимог, тиску, наполягань (по суті, депутати сеймику на Підкарпатті також мали б укласти свою угоду з… цією ж ОУН зі Львова).
З огляду на вищевикладену відсутність законів кресові та ветеранські організації змінили тактику: вони хочуть заволодіти самоврядними органами, які спроможні творити закони. Це нова, важлива якість у діяльності ультра-католицьких кресов’ян, які обрали добру позицію – воєвідському сеймикові в структурі органів влади Польщі недалеко як до Сейму РП, так і до ґміни.
6. Перспектива впливу на законодавство, якби мала виправдатися, неодмінно мала б прибрати якусь форму антиукраїнських положень. Не маючи змоги впливати на громадян України (на ОУН в цій країні?), це були б закони, спрямовані проти польських громадян української національності, тобто проти української меншини в Польщі (формула загрози території Підкарпаття українською меншиною в резолюції виражена недвозначно: “Звеличення УПА, її реабілітація також на території нашого воєвідства, підтримка українських націоналістів, що вражені антипольськістю і не бажають визнати злочин на Волині та на Кресах геноцидом…”).
7. Текст трьох відомих на сьогодні резолюцій спирається на одну механіку: страх. Залякувань у Польщі після 1945 р. було і є багато. На страх, непевність і відчуття загрози спираються соціотехніки кожної організації чи постаті, яка користується історичною пам’яттю як засобом політики. Поляків лякали німецьким реваншизмом, єврейським сіонізмом, російським імперіалізмом до 1945 та після 1989 р., українськими націоналістами лякають від 1918 р. І це буде так тягнутися довго. З другого боку, страх є невід’ємною реальною рисою будь-якого суспільства, він діяльний, і завжди є охочі його плекати. Тим більш не можна легковажити трьох резолюцій самоврядних сеймиків Польщі, спертих на арґумент загрози українським вогнем і мечем, на фобію, на привид кривавого повернення Кресів над Віслу.
Усі три резолюції є поганим діагнозом стану ментальної демократії в Польщі. З ментального конфлікту між націоналізмом і демократією члени підкарпатського сеймику вийшли як депутати, нездатні збудувати прийнятну для всіх, нормальну резолюцію про трагедію Кресів, резолюцію без гри страхом та ненавистю і маніпуляції громадянами Польщі та її президентом. Інакше кажучи, сеймик Підкарпатського воєвідства 28 грудня 2009 р. зрікся демократії в ім’я націоналізму. І це викликає огиду. Однак коли протягом двох років, під час “Євро 2012”, уже будуть готові такі самі резолюції інших 14 сеймиків – то це може бути трохи лячно…
“Наше слово” №7, 14 лютого 2010 року
