Петро Андрусечко ■ ПОДІЇ ■ 2010-08-20
{mosimage}
“Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.
Територія України є неподільною і недоторканою.
Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.
Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення”.
Так звучить Акт проголошення незалежності України, ухвалений на позачерговій сесії ВР УРСР увечері 24 серпня 1991 року.Прийняття цього документу стало можливим завдяки низці обставин, які мали місце в самій Україні та в цілому в СРСР. Після проголошення Декларації суверенітету 16 липня 1990 р. події розвивались дуже бурхливо. Представникам демократичної опозиції здавалося, що настав час для радикальних дій. 30 вересня в Києві опозиція зорганізувала стотисячну демонстрацію, під час якої вимагала провести “круглий стіл” на зразок польського, де взяли би участь представники влади та усіх політичних сил. На думку опозиції, “круглий стіл” мав би послужити для опрацювання спільної позиції стосовно шляху створення незалежної держави.
Ще радикальнішу позицію зайняли студенти, які розпочали ще 2 жовтня 1990 р. голодування в Києві. Вони вимагали розпустити парламент і провести дострокові вибори, прийняти закон, згідно якого громадяни України проходили б військову службу виключно на території власної країни. Додатково вимагалося націоналізувати майно компартії й комсомолу, відправити у відставку прем’єра В. Масола та голову Верховної Ради Л. Кравчука.
На площі Жовтневої Революції (пізніша назва – майдан Незалежності) створили наметове містечко, досвід якого використали пізніше під час акції “Україна без Кучми” та Помаранчевої революції. 17 жовтня Верховна Рада прийняла компромісне рішення щодо студентських вимог. Зокрема, прем’єра Масола відправили у відставку, а тиждень потому прийняли істотні поправки до Конституції Україні 1978 року. Насамперед скасували запис про керівну роль КПРС у суспільстві та розмістили запис про верховенство закону республіки на території України.
Лави комуністичної партії ріділи. Протягом 1990 р. КПУ залишили 251 тисяча членів. Однак попри проголошення суверенітету та внесення змін до Конституції, Україна залишалася частиною все ще живого Радянського Союзу. А центр у Москві не мав наміру піддаватися і шукав способів збереження СРСР. У листопаді 1990 р. Верховна Рада України оприлюднила проект нового союзного договору, у якому союзні республіки проголошувалися суверенними державами і мали повноту влади на своїй території, але одночасно союзний центр мав захищати суверенітет республік та цілісність території СРСР. Тим самим на практиці це означало би обмеження проголошеного Україною суверенітету і зверхність союзних законів над республіканськими.
У Верховній Раді СРСР тим часом сформувалася сильна депутатська група “Союз”, сама назва якої свідчила, що група виступає за збереження Радянського Союзу. Саме вона запропонувала проведення референдуму стосовно подальшої долі СРСР. 17 березня 1991 р. відбувся загальнорадянський референдум щодо збереження відновленого СРСР. Українська влада опинилася в незручній ситуації. Певним виходом стала пропозиція голови Верховної Ради УРСР Леоніда Кравчука винести на референдум в Україні додаткове питання: “Чи згідні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?”. На перше запитання стосовно збереження СРСР позитивну відповідь дали 70,2%, але одночасно на друге додаткове – 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. У трьох областях Західної України додали ще одне запитання: “Чи підтримуєте Ви повну незалежність України, яка гарантуватиме рівні права усім громадянам незалежно від їх національності та віросповідання?” У цих реґіонах переважна більшість респондентів сказали “ні” для нового Союзу (76-80%) і “так” для незалежності (85-90 %).
Після референдуму суверенітет України почали зміцнювати через зміни в законодавстві республіки. Впроваджено зокрема пост президента України. Одночасно розпочався так званий “Новоогарьовський процес” – переговори керівників дев’яти республік, включаючи Україну, з президентом СРСР Михайлом Ґорбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба Ґорбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР.
Однак 19 серпня в Москві розпочався путч, керований консервативними представниками партії, які виступали за збереження СРСР. М. Ґорбачова інтернували. Путчисти створили Державний комітет з надзвичайного стану (рос. ГКЧП). Комітет заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити до розпаду СРСР. Було заборонено політичну та громадянську діяльність, намагалися ввести надзвичайний стан з метою контролю за ситуацією в окремих республіках. Однак з самого початку путчисти зустрілися з опором влад радянських республік на чолі з Борисом Єльциним та громадами, які підтримували опір.
В Україні Центральний Комітет Компартії підтримав переворот. Посланник ГКЧП генерал Варенников пообіцяв, що в разі акцій опозиції на вулиці будуть виведені військові частини. Демократична опозиція прореаґувала рішуче, пропонуючи засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР. Проте Президія Верховної Ради України під керівництвом Леоніда Кучми зайняла позицію очікування. Кравчук закликав до спокою, але водночас вказував, що будьякі зміни повинні відбуватися на законних засадах і немає підстав для введення в республіці надзвичайного стану. У такій ситуації опозиція мобілізувала своїх прихильників.
Коли виявилося, що путчисти не мають шансів реалізувати свої наміри, Верховна Рада УРСР вирішила зібратися на позачерговій сесії. До зали засідань внесли синьо жовтий прапор. Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності. З присутніх у залі депутатів 392 проголосували “за”, і лише 4 – “проти”.
Разом з прийняттям Акту депутати постановили провести 1 грудня референдум, який мав би леґітимувати постанову Верховної Ради. Ґорбачов все ще натискав на керівництво України щодо “відновлення” СРСР, однак місцева номенклатура в більшості підтримала відокремлення від центру. Це давало можливість привласнити майно колишньої радянської республіки та залишитись при владі, але вже в себе.
З іншого боку, Україна потребувала якнайшвидше створити інституції та механізми, які б забезпечували її існування. Після проголошення незалежності заборонили діяльність Комуністичної партії України. КДБ замінили Службою Безпеки України. Прикордонні та внутрішні війська підпорядкували владі в Києві. Що важливо, прийняли Закон про надання українського громадянства усім мешканцям території України. Тим самим створено гідні умови для референдуму 1 грудня.
* * *
19 років потому в Україні все ще можна почути політиків, які сумніваються в історичній важливості цієї події. “Я взагалі не розумію сенсу “свята” “День Незалежності України”, “День Незалежності Росії”. Незалежність кого і від кого? Від кого ми незалежні? Взяли розділили братні народи і радіємо цьому. На мій погляд, це безглузде свято”, – висловився нещодавно в ефірі одного з українських телеканалів лідер проросійської партії “Родина” Ігор Марков. Нова влада від української незалежності не відмовляється, але як зауважили українські медіа, цьогорічне святкування буде дещо скромніше. Насамперед не буде військового параду. На центральній вулиці столиці 24 серпня пройдуть військові оркестри й почесна варта. Ввечері планується святковий салют. Цього року військовий парад вже відбувся в Києві з нагоди Дня перемоги. І не важко здогадатися, що представники теперішньої влади вважають цю дату найважливішою. Влада може також сказати, що варто заощаджувати. Можливо, зрештою, наступного року, у 20-ту річницю незалежності, це наздоженуть. У кожному разі, варто уважніше придивитися до поведінки українських політиків у зв’язку з Днем незалежності. Адже їх ставлення до події, яка 19 років тому утвердила в Україні незалежну державу, є своєрідною візиткою їхнього бачення сучасної України.
“Наше слово” №34, 22 серпня 2009 року{moscomment}
