Про пункти навчання в Ґрифицькому повіті Щецінського воєводства
Дарія Вальницька-Більо ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №40, 2023-10-08
Невіддільним елементом для людини є її корінна мова – код нації. Цей елемент дозволяє особі розвиватись згідно з її внутрішньою ідентичністю. Представляю читачам «Нашого слова» розповідь про створення та діяльність пунктів навчання української мови Ґрифицького повіту. Її засновано на зібраних протягом тривалого часу в Тшебʼятові та його околицях спогадах колишніх учителів (на жаль, сьогодні вже покійних) Галини Кошинської, Галини Вовчко, а особливо Василя Смільницького. Він був одним із тих, хто в 50-х роках брав участь у першому літньому вчительському курсі в Медзешині біля Варшави. Своїми спостереженнями поділилися також колишні учні та їхні батьки. Ці історії варті уваги насамперед як пам’ять, а для декого – як спогади.
Ітиметься про період, пов’язаний з просвітницькою діяльністю, котра відбувалась після 1947 року та примусового переселення українців у межах акції «Вісла». Внаслідок політики, яку вела тодішня влада, українці були позбавлені можливості навчатися рідною мовою, розвивати свою культуру, підтримувати обряди, плекати традиції та звичаї. Проте у першій половині 50-х років, з огляду на значну кількість дітей українського походження, відділ освіти в Ґрифицях визначив кілька шкіл, у яких можна було вивчати українську мову. З вересня 1954 року розпочалось навчання у двох школах – у Бечині й Слівні-Балтицькому (філії, яка належала комплексу шкіл у Ревалі).
Кількість пунктів навчання зросла у вересні 1957 року. З цього моменту в Ґрифицькому повіті діяло п’ять шкіл, де проходило навчання української мови як додаткового предмета. Це були школи в Бечині, Ревалі (Слівно-Балтицьке), Tшеб’ятові, Ґожиславі й Ґужиці. Підручниками забезпечував повітовий відділ освіти в Ґрифицях. Крім того, він надавав журнали «Барвінок», «Зірка», «Молодь України» й «Українська мова в школі», а також художню літературу, яка зберігалась у шкільних бібліотеках. На той час уже були вчителі, які пройшли підготовчий літній курс у Школі підвищення кваліфікації педагогічних працівників (Studium Doskonalenia Kadr Oświatowych) в Медзешині, метою якого було підвищення кваліфікації з викладання української мови та літератури.
Варто зазначити, що переселені до села Бечино українці ще на початку 50-х років звернулись до управління Товариства польсько-радянської дружби (Towarzystwo Przyjaźni Polsko-Radzieckiej) у Щеціні з проханням надати можливість вивчати українську мову й забезпечити підручниками. На цей заклик товариство відгукнулось позитивно, також погодилось регулярно надсилати українську пресу, журнали й літературу. У результаті заняття з української мови в Бечині розпочались у 1954 році. Тоді майже половину школярів місцевої початкової школи становили діти українського походження, але не всі брали участь в уроках української мови. Від вересня 1954-го до червня 1957 року заняття проводила Галина Стадлер. Пізніше, від вересня 1957-го до червня 1960 року, навчав Василь Смільницький. Уроки відбувались у двох групах. У 1960/61 навчальному році кількість дітей зросла, і заняття проходили в трьох групах, які тоді вела Галина Кoшинська (випускниця україністики Вчительської студії в Щеціні). Протягом трьох наступних років вчителькою української мови була Клавдія Ковальчик, а з 1964-го до 1969 року – Галина Вовчко. І це були останні роки існування пункту навчання в Бечині.
Зі спогадів колишніх учнів відомо, що в середині 50-х років у селах Бечино й Роби були створені групи для дітей дошкільного віку. Заняття з малюками проводили тільки один рік у приміщеннях місцевих шкіл.
У Ґожиславі пункт навчання почав діяти в 1957 році (хоча відділ освіти в Ґрифицях уже в першій половині 50-х років надав школі можливість проводити уроки української мови як додаткового предмета). Уроки вів Василь Смільницький до 1961 року. Крім мови, діти вивчали природу й географію України. Наступні три роки вчителькою була Клавдія Ковальчик. До школи регулярно надходили українські журнали для дітей. На жаль, у середині 60-х років навчання припинилось через нестачу вчителів, хоча кількість дітей була достатньою.
У тому ж 1957 році відкрито пункт навчання в селі Влодарка. Заняття відбувались у місцевій школі після загальних уроків. Тут також проводили уроки природи й географії України. Пункт працював протягом трьох навчальних років, а уроки вів Василь Смільницький до червня 1961 року. Потім навчання припинилось, бо не знайшли вчителя, хоча дітей, які хотіли продовжити навчання, було достатньо.
На зламі 1950–1960-х років недовго функціонували пункти навчання в селі Левіце (протягом 2 років), де вчив Петро Перчик, і в селі Роби (теж 2 роки) – тут працювала Клавдія Ковальчик. Заняття відбувались у місцевих школах. На жаль, пункти припинили існування, коли забракло вчителів.
У школі в селі Ґужица українську мову вивчали як додатковий предмет. За словами колишнього учня Михайла Іваницького, yроки відбувались два рази на тиждень після основних занять. Відділ освіти в Ґрифицях забезпечував учнів підручниками з української мови, географії та природи України. Крім цього, учні мали можливість читати українські журнали для дітей «Барвінок» і «Зірка», які регулярно надходили до школи. Навчання тривало тільки два роки. Приводом закриття пункту була мала кількість охочих до навчання.
Школа в Ревалі належить до тих навчальних закладів, де ще у першій половині 50-х років запропонували запровадити вивчення української мови як додаткового предмета. Заняття відбувались у шкільному корпусі, розміщеному в Слівні-Балтицькому. Тут навчалась найбільша група дітей (близько 30 учнів) — з Реваля, Пусткова і Тшенсача. Заняття проводили у трьох групах чотири дні на тиждень після основних уроків. Така кількість учнів утримувалась до 1957 року, але вже наприкінці 50-х років дітей стало набагато менше. Про підручники для навчання, журнали для дітей та художню літературу дбав керівник повітового відділу освіти в Ґрифицях. Усі видання були доступні в шкільній бібліотеці. Пункт навчання в Слівні-Балтицькому існував до червня 1960 року.
У вересні 1960 року цей пункт було перенесено до Тшенсача. Тоді школа в Тшенсачі отримала статус школи з класами з українською мовою навчання. З розповідей колишніх учнів знаємо, що навчання від 1-го до 3-го класів проводили лише українською мовою. Учнями цих класів були діти з таких місцевостей, як Пустково, Тшенсач, Реваль (Слівно-Балтицьке). Навчання розпочало близько 20 дітей українського походження, але їхня кількість швидко зросла. Тодішні вчителі, з якими мені вдалося поспілкуватися, одностайно стверджували, що дітей, які навчались у той час, дуже мотивували батьки. Батьки були задоволені й домагалися подальшого вивчення української мови. Протягом першого шкільного року (1960–1961) дітей навчало подружжя І. А. Гливів. А вже з вересня 1961 року вчителькою стала Галина Кошинська, яка працювала тут аж до закриття класів. За інформацією Олі Ласки (неоціненної координаторки на ниві просвітництва в нашому регіоні), класи з українською мовою навчання в Ревалі (Слівно-Балтицьке), а пізніше в Тшенсачі, існували загалом 16 років, приблизно до 1969 року. Тут треба віддати належне, що багато з цих дітей пізніше стало учнями школи з українською мовою навчання в Лабуні/Чахові Лобезького повіту Щецінського воєводства.
Восени 1956 року відкрито пункт навчання у Тшеб’ятові. Заняття проводили у двох групах після основних уроків у школі №1. Кожна група мала уроки два рази на тиждень. Протягом подальших років кількість дітей зростала. До червня 1960-го уроки вів Мар’ян Домбровський.
З вересня 1960 року вчителькою української мови як додаткового предмета в цій школі стала Оксана Крут-Войтушко. На уроки записалося понад 20 дітей. Заняття відбувались у трьох групах (1–3 класи, 4–5 класи, 6–7 класи). Так тривало до червня 1965 року.
Від вересня 1965-го пункт навчання перенесено до школи №2. Уроки в цій школі недовго вела Оксана Крут-Войтушко. Після неї з дітьми працював Михайло Патра. Він створив дитячі музичні колективи «Вишеньки» та «Черемош». Під час роботи з музичними гуртами Михайло Патра проводив також уроки української мови. Однак більшу увагу приділяв вивченню гри на інструментах. Уроки з географії України в той час вів Теодор Сулик. Протягом наступних двох років (1969–1971) вчителькою була Галина Вовчко-Двуліт, а Петро Перчик керував гуртком мандоліністів. У 1971–1975 роках Петро Перчик навчав української мови й вів гурток мандоліністів.
Після реорганізації початкових шкіл діти старших класів із сільських шкіл продовжували навчання в Тшеб’ятові. Тут вони відвідували заняття української мови й долучались до художньої самодіяльності. У червні 1975 року офіційний пункт навчання припинив діяльність.
Протягом 1975–1979 років українську мову не вивчали, але дітей гуртував Теодор Сулик довкола інструментально-вокального гурта «Зірка». Заняття проходили у домівці тогочасного Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ).
З вересня 1979 року пункт навчання української мови продовжив діяльність. Заняття вела Дарія Вальницька-Більо до червня 1998 року. Протягом цих років уроки відбувались у місцевій домівці УСКТ (потім ОУП – Об’єднання українців у Польщі) переважно в трьох групах (початкова, середня й старшокласники). Учасниками були діти з Тшеб’ятова і навколишніх сіл. Кількість дітей змінювалась, а робота мала суспільний характер. На той час не було офіційного пункту навчання, хоча тривали постійні спроби його відкрити. Місцева влада, а особливо тодішній відділ освіти (Inspektorat Ośwaty), не бачили такої потреби.
У процесі навчання, крім основних уроків української мови, вчителька проводила дискусії довкола історії та географії України. Важливе місце посідав також етнографічний компонент. Допоміжними засобами у навчанні на той час були дитячі журнали «Світанок» і «Малятко». Багато уваги приділяли також роботі з живим словом. Це були театралізовані форми – дитячі п’єси, інсценізації казок, музично-хореографічні та поетичні композиції, вертепи тощо. Відповідно підібрані ролі пробуджували серед дітей бажання вчити мову. Вивчаючи вірші, діалоги, пісні, учні швидше засвоювали й збагачували лексику.
У 1998 році, після довготривалих намагань, вдалось відкрити офіційний пункт навчання при початковій школі №1 у Тшеб’ятові. З вересня 1998 року і до сьогодні заняття веде Надія Пилат. Уроки відбуваються в домівці ОУП. У певний період часу свої приміщення надавали також місцевий осередок культури (ТОК) і школа в Мжежині. Кількість дітей змінюється. Заняття відбуваються переважно в двох групах. Участь у них беруть місцеві діти, а також ті, хто приїжджає з околиць. Крім основних уроків, проводять заняття з художньої самодіяльності, на яких вчителька зосереджує увагу на пісенно-музичних формах.
Недовго в пункті навчання в Тшеб’ятові з дітьми працювала Ольга Пилипчук, яка приїздила на заняття зі Щеціна.
Протягом усіх років існування пункту навчання діти завжди були й залишаються візитівкою місцевої громади. Вони виступають з художньо-артистичними програмами під час різних заходів не тільки на місцевих сценах, але й у регіоні та поза ним. Беруть участь у пластових та українознавчих таборах і екскурсіях, оглядах, конкурсах, дитячих фестивалях, а також масових заходах, організованих місцевим осередком культури (ТОК).
У пунктах навчання, крім мови, дітей виховують ще й у художньому аспекті, вони стають багатшими духовно. Усе це разом сприяє їхньому багатогранному розвитку. Заняття в малій групі, сімейна, приязна атмосфера дають можливість і шанс проявити себе, відкрити таланти, приховані здібності, яких часто не можна виявити у великих групах серед ровесників у школі.
Більшість дітей усвідомлює, що вони на одну мову багатші, порівнюючи з їхніми однолітками. Це також зміцнює відчуття своєї цінності, нівелює комплекси, вселяє відвагу, мотивує до активності. Бувши учасниками різноманітних заходів (вистав, майстер-класів, концертів, конкурсів, фестивалів та інших змагань), діти швидше інтегруються в новому середовищі й легше долають бар’єри.
Важливим також є й те, що частина учнів продовжує навчання в середніх школах з українською мовою навчання. У дорослому віці вони сміливіше долучаються до спільних заходів, збагачуючи так багатокультурність місцевого середовища. Багато з них стають лідерами своїх громад і діячами локальних осередків.
Не вагаючись, приводьте дітей навчатися рідної мови. Вони отримають тільки користь. Це допоможе їм зберегти свою ідентичність.
