Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ 2010-10-15
30 вересня відбулася досить очікувана подія. Історія повернулася до вихідної позиції: Конституційний Суд своїм рішенням відкинув Україну до ситуації перед 8 грудня 2004 року. Про те, що влада постарається змінити Конституцію, говорили давно. Зважаючи на ранішу політику реґіоналів, передбачливими були й механізми та способи вирішення цього питання.
24 серпня президент Віктор Янукович, виступаючи зі зверненням до українського народу з нагоди Дня незалежності, зазначив на необхідності конституційної реформи. Як це здійснити? Справа важлива, тому цілком зрозуміло, що без широкої дискусії не обійтися. Однак нова влада не обтяжила себе спробою переконати парламентаріїв (не кажучи про громадськість), щоб отримати конституційну більшість у 300 голосів. Схема була проста: минаючи переговорний процес (як у випадку з Чорноморським флотом), група депутатів направила депутатський запит щодо конституційності змін, прийнятих у грудні 2004 року (так само, як у випадку з коаліцією, створеною за допомогою “тушок”, коли КСУ визнав законність такої коаліції). Результат? В умовах повної деґрадації судової системи в Україні ніхто не сумнівався, яким буде рішення Суду. Цікавили лише форма та арґументи.
Отже, 30 вересня Конституційний Суд постановив: 1) Визнати Закон № 2222 -IV про внесення змін до Конституції України таким, що не відповідає Основному законові (є неконституційним). 2) Як наслідок – визнаний неконституційним Закон № 2222- IV проголошено таким, що втратив чинність, із дня ухвалення КСУ рішення. 3) Органи державної влади зобов’язали невідкладно привести нормативно-правові акти у відповідність до Конституції від 28 червня 1996 року в редакції, що була до внесення до неї змін Законом 2222 -IV. 4) КСУ нагадав, що його рішення є обов’язковим, остаточним і не може бути оскарженим. Таким чином, Конституційний Суд України не тільки визнав реформу 2004 року недійсною, але й повернув країну до Конституції 2004 року. На думку експертів, Суд порушив Конституцію (з 1996 р. і після змін у 2004 р.), оскільки подібні рішення лежать у компетенції Верховної Ради. Здається, Віктор Янукович остаточно добився реваншу за 2004 рік. Ця перемога ще більше монополізує владу. А Україна, цілком можливо, повернулася до часів кучмізму.
Свого часу президент Леонід Кучма багато здійснив для зміцнення своєї влади. Після 1991 року Україна довгий час не могла прийняти Основний закон. (Тим самим з усіх пострадянських країн вона найдовше жила за радянською Конституцією 1978 року). Робота над проектом затягувалася, оскільки не могли знайти консенсусу. Навесні 1996 року Кучма пригрозив розпустити парламент і провести референдум. Парламент прискорив роботу і 27 червня 1996 року о 18.30 розпочалося пленарне засідання. Наступні 14 годин депутати без перерви голосували за кожну із 140 статей окремо. 28 червня 1996 року, о 9.00 ранку Конституцію прийняли.
За новим Основним законом Україна стала президентсько-парламентською республікою. Центр влади в державі представляв президент, точніше, Адміністрація Президента, яку до речі в Конституції 1996 року не згадали. Власне кажучи, саме Адміністрація задавала тон політичній ситуації в державі. Парадоксально, але під час другої каденції Кучма запропонував дві реформи, які були взаємно суперечливими. Зокрема, на початку другого терміну Кучма ініціював зміни, спрямовані на укріплення президентської влади (референдум 2000 року). Проштовхнути проект не вдалося. Наприкінці каденції Кучма запропонував зміцнити роль парламенту. Вибори 2004 року стали нагодою вернутися до цієї теми. 6 грудня 2004 року відбувся третій круглий стіл влади, опозиції та закордонних переговірників.
Під час засідання велися активні суперечки щодо змін Закону про вибори, змін у складі ЦВК та конституційної реформи. Особливо сильно на політичній реформі наполягав Олександр Мороз. Мотиви Мороза легко зрозуміти: Соціалістична партія України не могла розраховувати на надто великі політичні дивіденди, якщо помаранчеві виграють. Натомість після зміни ладу на парламентсько-президентський вигоду отримували партії з невеликим представництвом у парламенті, такі як СПУ та КПУ. Мороза підтримав тогочасний спікер парламенту, не хто інший, як Володимир Литвин – теперішній голова Верховної Ради. Наскільки активно Литвин голосував за реформу 2004 року, настільки ж відчайдушно підтримував її скасування тепер. У кожному разі Кучма знайшов тоді союзників. Як пише історик Станіслав Кульчицький, Віктор Ющенко не бажав подібних змін, але вибору не було. Йому вдалося лише відстрочити термін активації до 2006 року. 8 грудня 2004 року разом зі змінами до Закону про вибори Верховна Рада ухвалила зміни до Конституції. Реформа увійшла в життя 1 січня 2006 року. Однак зміцнення ролі парламенту не вирішило політичну ситуацію. Інституції влади діяли в умовах політичного конфлікту.
У кінці каденції В. Ющенко запропонував конституційну реформу, але його слабка позиція завадила цьому. Про зміну Конституції говорили й інші політичні сили. Сама ідея не несе в собі жодної крамоли. Однак спосіб повернення до Конституції 1996 року викликає низку застережень. Як вказують експерти, з 18 суддів КС лише троє мають відношення до конституційного права. А те, що останнім часом з Суду “втекли” четверо суддів, вказує на тиск зі сторони влади. На думку політологів, вердикт Конституційного Суду насправді був підготований саме в Адміністрації Президента. Судді КС лише зачитали його. На жаль політики останніми роками сприяли деґрадації української судової системи (не лише КСУ). Усі сторони намагалися в політичних суперечках використати судові інструменти, а ті й не заперечували. Якщо всім добре, хто захоче змінювати систему?
Рішення КСУ викликає чимало теоретичних проблем. Ідеться навіть не про механізм прийняття поправки до Основного закону, а про правомірність законів, прийнятих після 2004 року. Хоча з цим не повинно бути проблем, оскільки 7 жовтня Рада вже привела 32 закони у відповідність до Конституції-1996. А що з органами влади, які функціонують на засадах змін 2004 року? Наприклад, в уряді знаходиться забагато заступників прем’єра. Що з парламентом, який обрали на 5 річний термін (відповідно до 2004 року), а Конституція-1996 визначає чотирирічний термін? Чи можна розраховувати на вибори вже наступного року? А що з коаліціантами Реґіонів – Блоком Литвина та КПУ, оскільки тепер прем’єра призначає президент, а для проголосування законів не потреба вже більшості твореної фракціями. І що ж із самим президентом? Адже Віктора Януковича обирали за Конституцією 2004 року. Це звичайно риторичні питання. Теперішня влада прагне цілковитої монополізації і можливо забула про раніші уроки. У Конституції 1996 року ясно написано: джерелом влади є народ. У майбутньому саме він може призначити відповідну ціну, як колись вже було.
“Наше слово” №42, 17 жовтня 2010 року{moscomment}
