Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №33, 2013-08-18
Свого часу, в період навчання в аспірантурі Університету Марії Склодовської-Кюрі я почув фразу, яка роззброювала: «Ет, ви, поляки. У вас одна віра – римо-католицька. Це як біла рисова каша. Чиста і ніяка. А в нас – рисова каша з овочами: православна московська, православна київська, православна автокефальна і ще греко-католицька на закуску». Тоді вперше прийшло на думку, що ситуація в Україні не така й погана. Візьмімо Білорусь: там присутня Білоруська православна церква РПЦ, немає автокефалії в будь-якому варіанті, а греко-католики – попри усвідомленість, що це істинне білоруське віровизнання (знищене тоді ж, коли й унія на Холмщині та Підляшші), – складають близько 10 тис. осіб.
Розкол в українському православ’ї, як його називають з московської сторони, або ж спроба створення єдиної Помісної церкви, як називають це в Київському патріархаті, виник на початку 1990-х, під час президентування Леоніда Кравчука. Саме йому приписують ініціативу виокремлення Церкви «філаретівської». Разом з тим, в Україну повернулася УАПЦ – себто автокефалія, збережена за океаном у діаспорі. Ще на зламі 1980-90-х років леґалізувала свою діяльність УГКЦ. Таким чином, Церков київської традиції стало аж чотири. Саме поняття «київська традиція» досить спірне, однак це не заважає всьому квартету вважати власним святом хрещення Русі князем Володимиром.
Втім, керівництво Партії реґіонів іншої думки. Воно підтримує лише «канонічну» Церкву, себто Московського патріархату. Їй, хоч вона має менше віруючих, ніж УПЦ КП, належать більшість православних церков, та всі три в Україні лаври – Києво-Печерська, Почаївська і Святогірська. Церква опікою влади користується. Приміром, керівництво лаври на Печерську може собі дозволити руйнування брами з ХVIII ст., оскільки та «заважає» проїзду вищих вантажних машин, чи виселити державну лікарню, декларуючи заснування своєї, тримає на її території готелі, що не сплачують жодного податку.
Київська церква перебуває в постійній турбуленції. Час від часу трапляються випадки рейдерських (неправочинних) атак з боку УПЦ МП: священиків чи громаду підкуповують і храм переводиться в підпорядкування Російської церкви. Втім, образ страждальниці УПЦ КП парадоксальним чином допомагає. Нещодавно вона відкрила величезний собор у Луганську – східній фортеці «каноністів» та реґіоналів, а також освятила хрести в новозбудованому храмі Всіх святих землі української в місті Бучі під Києвом.
Розмови про Помісну (тобто соборну) церкву тривають від президентства Віктора Ющенка, коли цим питанням займався брат президента Петро Ющенко. Прихильників об’єднання є більше в УПЦ КП, яка сподівається, що стане промотором створення єдиної Церкви. В УПЦ МП так само є крило автономістів, згуртоване навколо нинішнього митрополита київського і всієї України Володимира (Сабодана). Проте сильнішим виявляється коло єпископів, що підтримують зв’язок із Москвою, ба, більше – прагнуть звуження наявної автономії. До них належать, зокрема, митрополит одеський та ізмаїльський Агафангел, архиєпископ вишгородський і намісник Києво-Печерської лаври Павло та митрополит донецький і маріупольський Іларіон (останній буде цікавий читачеві в Польщі тим, що народився в родині переселенців з Холмщини з мирським прізвищем та ім’ям Роман Шукало).
>
Велику сенсацію викликали обійми і христосування митрополита Володимира та патріарха Філарета напередодні святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі на відкритті виставки «Велике і величне» в «Мистецькому арсеналі» Києва. Після цього низка єпископів УПЦ МП написала вимогу до глави Церкви пояснити, що означало розціловування з «розкольником», а парафія у м. Василькові під Києвом (що займає козацький бароковий храм) написала звернення до патріарха РПЦ Кіріла з проханням прямого підпорядкування саме їй, а не УПЦ МП. Тобто символічне поєднання двох церковних лідерів поки що залишилося приватним.
Хоча той же Філарет прокоментував це інакше: «Ці поцілунки, які були – пройде час і ми так будемо вітати один одного, служити за одним престолом і належати до однієї української Церкви». Вочевидь, мав підстави. Митрополит Володимир є свідомим того, що віруючі відвертаються від московського заляканого православ’я і хочуть більш відкритої Церкви, що характерно для «київської традиції». Парадоксально, але Володимир (Сабодан) походить із західноукраїнської Хмельницької області, а патріарх Філарет (Денисенко) – зі східноукраїнської Донецької. Вони доповнюють один одного і розуміють це.
Об’єднуючим чинником для двох Церков може стати економічне підґрунтя. Поки вони воюють, люди бояться ставати на ту чи іншу сторону. Прочан у трьох лаврах УПЦ МП більше з Росії, ніж з України, при чому відомо, що православних віруючих реально більше саме в Україні. Тож УПЦ МП недоотримує прибуток через свою мракобісівську політику (навіть священики Одеської єпархії жалілися Володимиру, що захланність Агафангела віддаляє людей, і єпархія стоїть на межі розвалу). З іншого боку, теперішня влада, попри відверту підтримку УПЦ МП, не збирається душити Філарета та його творіння. Церква брала активну участь у святкуванні хрещення Київської Русі, а те, що на другий день свят зібралося у тисячі більше її вірян, ще раз підтвердило її вагу.
Православ’я в Україні завтра ще не об’єднається. Наразі Церкви вивчають одна одну, переймають досвід. Але очевидно одне: повернення до РПЦ не буде. На це існують об’єктивні і суб’єктивні, політичні та економічні причини. ■
