Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №28, 2015-07-12
«Ніч на Івана Купала» в Перемишлі вдесяте пустила вінки на воду…
Оптимізму, а навіть легкої заохоти до фривольності, «Ночі на Івана Купала» в Перемишлі не відмовити. Інакше кажучи, тут, хоч і в дуже пом’якшеному вигляді, але збережена частина традиції. Коротка дискусія саме про співвідношення поганського з християнським відбулася на сцені, розташованій над Сяном поблизу готелю «Академія», в момент офіційного відкриття заходу. Представник організатора, голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька, запрошуючи до слова о. Богдана Степана, висловила сподівання, що в Купальську ніч поганство не переможе християнства. Натомість, отець-канцлер насамперед заявив, що даний обряд нічого спільного з християнством не має, але негайно представив власне розуміння того, як, на його думку щасливо поєднати обидві течії української національної традиції:
Дівчата, гарно пускайте вінки, а ви, хлопці, добре ловіть їх, а потім ставайте в соборі до вінчання…
Купало-європеєць
Контекстів, у яких можна розглядати важливу літню подію перемиського українства, значно більше. Тут я б виділив два основні джерела надходження даних: заяви зі сцени та спостерігання за публікою. Виявити щось спільне між ними можна було не завжди, хоч чимало залежало також від уміння підібрати контекст. Отож, депутат Сейму РП Марек Жонса з нагоди ювілею перемиської «Ночі на Івана Купала» перепрошував за те, що лише 9, а не 10 разів був присутній на святі. А після заяви, що Сян, крім єднання сердець і розумів, мав би розмивати кордон між Польщею та Україною, висловив бажання бути тут того дня, коли між нашими державами вже не буде кордону. Що не кажи, навіть під час дуже веселого заходу можна в дотепній формі наголошувати на політичних проблемах спілкування між людьми, в контексті яких над Сяном 4 липня розгортався спекотний вечір.
А от веселий, одягнений у спортивний одяг, мер Перемишля Роберт Хома показав, який великий східноєвропейський контекст можна вписати в місцеву громаду:
– Організатори багато років з систематичною послідовністю влаштовують цю імпрезу. «Ніч на Івана Купала» показує, як обидва середовища міста – українське і польське – вміють разом веселитися і, я наголошую: співіснувати не поруч, а разом.
Зі свого боку, організатори подбали, я б сказав, про культурну соборність усього дійства. Це, як показують минулі роки, тривала стратегічна настанова організаційного задуму, оскільки цього року молоді ведучі Агнешка Рибка та Петро Хома представили публіці не лише перемиського «Аркана» чи «Крайку», але й Галину Мивканич і Марію Хомову з Пряшівщини, «Горицвіт» і «Левеня» зі Львова.
Купало-демограф
З соціологічного погляду, надсянська імпреза дає найкращу можливість оцінити демографічний потенціал Перемишля та спорідненої з ним околиці. Дві інші події, де українці відкрито функціонують у публічному просторі Перемишля – Пикулицький похід та свято Йордану – не дозволяють батькам прийти з дітьми. Купало ж по-іншому чинить, і тому можна констатувати неозброєним оком: демографічно місто зростає…
Тут як арґумент варто знову вдатися до міркувань о. Степана:
– Минулого року дівчата гарно пускали вінки, а хлопці добре їх ловили, тому що в останні місяці в нашому соборі відбулося понад 20 вінчань.
Я можу лиш додати, що матерями і батьками дітей, уже переважно кількарічних (видно, раніше дівчата теж «добре вінки пускали»…) були люди, народжені приблизно у 1980–1985 роках. Доля встигла розкинути їх по Європі. Хтось приїхав з Лондона, хтось – з Варшави. А на дітей тих пар, що оце вінчалися, довго, певно, чекати не доведеться. Тож на Купалі буде ще багатолюдніше, хоч і цього разу зібралися не три, а чотири покоління: були сім’ї, що то «від прадіда до внука». Цим і дали підставу, щоб М. Туцька під час відкриття могла тиснути на Хому, щоб місто краще фінансувало Купала, оскільки популярність заходу – за даними Інтернету – навіть і перевищує подібні заходи, що влаштовуються на Підляшші.
Хитрі хлопці, хитрі, але…
Молодь почала водити хоровод під вечір, коли око старших не цілком пізнавало, де честь, а де гріх. Над Сяном спалахнули вогні, рясно вишиті сорочки дівчат вервечкою потягнулися в річку. На березі зібралися прихильники нерозрізнено сплетеного в цю мить поганства й християнства. Охочих «пустити долю на воду» було кільканадцять. Традиція та біологія підказували дівчатам податися на саму середину річки. І там їх міцно виплетені вінки зі свічками посередині (а ні в однієї дівчини вона не згасла…) пустилися за хвилями. Хлопці ж були хитрі й стояли не на березі, а перед дівчатами, також уже замочені вище колін. По суті, дівчата могли бути певні, що ні один вінок не пройде мимо хлоп’ячих рук. І все було б добре, якби не те, що дівчат було чи не вдвічі більше, ніж хлопців…
З бабусиної скрині
Одна дівчина свого майбутнього Сяном не пустила. Анні Ковалик на заваді стала традиція. Вона прийшла на імпрезу в одязі, якому понад 100 років. Колись, дівуючи, його носила її прабабуся – Марія Базилевич з Поздяча. Залишила по собі комплект одягу, а на сорочці важко було знайти невишите місце. Аня не ризикнула піти в ньому в воду, проте справедливо ризикнула взяти участь у конкурсі на найкращу вишиванку. І тому нагорода, фундована почесним консулом України в Перемишлі Олександром Бачиком, припала саме їй.
– Після бабусі залишилася ціла скриня таких скарбів, не лише ця сорочка, там ви могли б пів-Поздяча знайти,– каже правнучка Марії Базилевич.
Справді, Іван Франко приїжджав у Торки та Поздяч недарма, а саме для таких сорочок. І не тільки сорочок. Про це могла б докладніше розповісти сама пані Марія. Я тимчасом буду пильнувати, як отець Богдан Степан підсумує за рік демографічну владу цьогорічного Купала. ■
