Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №38, 2016-09-18
Вигравання м’язами на кордонах України означає одне з двох: або блеф, або війну.
Фраза «Росіяни йдуть», яка народилася під час холодної війни, а зараз її активно використовують російські правонаціоналістичні угруповання, може стати актуальною в гарячому її розумінні для найближчого сусіда – України. На її кордонах, теж в окупованому Криму і на Донбасі, а навіть у Брянській області біля межі з Білоруссю Росія зосередила велику кількість військ, перевівши з Уралу та інших реґіонів, організувала масштабні навчання з залученням різних родів військ, як теж різних цивільних служб. Чи можемо це розцінювати як побрязкування зброєю, чи як серйозний намір піти війною проти України? Інша фраза з радянської пісні – «хотят ли русские войны» частково нам відповідає. Сама пісня позірно пацифістська, і звісно, що російські матері навряд чи хочуть великої війни, адже багатьом з них відоме традиційне відношення влади в Кремлі до цього питання: «Бабоньки «Ваньок» ще понароджують». Головне ж для російських правителів було, щоб народ відчував себе в загрозі ззовні і був готовий за царя-отєчество у вогонь і в воду. Бо ж за кількістю «Ваньок» не стане. Якщо народ війни й не хоче, то Кремль її хоче завжди, це його інструмент, в тому числі внутрішньої політики, він війни вів практично і в період російської, і радянської імперії.
Українцям, звісно, хотілось би, щоб війни не було. Саму лишень трагедію під Іловайськом, коли нібито зелений коридор для українських військ був розстріляний наче в тирі, пам’ятаємо як непоправний біль, а ще була Савур-Могила, ще було Дебальцеве, збиття літака з кількома десятками українських десантників біля луганського аеропорту і, врешті, жахіття з малайзійським боїнгом. Для нас ця війна ось тут, поруч, а тимчасом більшість російського суспільства живе примарами з часів ІІ Світової (чи то пак Великої вітчизняної), коли «діди воювали», «спасібо дєду за побєду» і таке інше, що може допомогти сучасному росіянину перенести ці уявлення на нібито «фашистів» і «бендер», які захопили владу в братній Україні і не дають справжнім українцям-хохлам бути разом у слов’янському братстві, де, звісно ж, усі говорять усім одною нормальною зрозумілою мовою – російською.
Чи по зубах буде Кремлю напасти на Україну? Один з кращих українських стратегів, директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін ще в липні заявляв, що не виключає можливості «великої війни» навіть з тієї причини, що постійно нагромаджувати війська в одному місці, нехай і протяжністю в тисячу кілометрів, не є можливо. Тим більше, як заявляє в розмові з київським журналом «Країна» ще один експерт, Михайло Самусь, для більшості перекинутих військ не будують постійних баз (за винятком одної в Білгородській області за 25 км та відновлення закинутої радянської), дивізії розташовуються в тимчасових таборах у чистому полі. Самусь майже переконаний, що війна буде, оскільки для вирішення проблеми відірваності Криму треба знищити Україну як таку, як суб’єкт, який зможе свідчити проти злочинів Кремля: «Катові потрібно вбити жертву, інакше вона почне свідчити. Путін це розуміє. Україна для нього – завдання життя. Без неї не відбудує імперію». Тому військовий експерт розмірковує, як можуть розгортатися події, – «високо інтенсивна військова операція», яка може все вирішити за 10 годин. Якщо Міністерство оборони України ці години проґавить, як це було в Іловайську, Україну чекає поразка.
Журналіст-міжнародник ключового українського видання «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін, характеризуючи військові навчання росіян, пише, що в них може бути так чи інакше елемент застрашування Путіним Заходу: мовляв, краще зі мною домовитися щодо України на моїх умовах і без неї самої, ніж рятувати її від кошмарної війни. Проте, зазначає Рахманін, чимало експертів вважають особливо небезпечним не так масштаб, як характер приготовлянь Росії поблизу кордонів України: «Саме так, на думку спеціалістів, поводить себе держава, яка планує вторгнення. Або таке, що його зімітує». Обидва цитовані тут аналітики також нагадують, що початок осені цілком може бути вигідним у геополітичному сенсі: у США готуються до виборів президента і тому бояться різких кроків у ту чи іншу сторону, у Євросоюзі криза, а в Україні вступають у дію дуже підвищені тарифи на комунальні послуги для населення, і воно не радіє таким кроком влади. У самій Росії 18 вересня заплановані парламентські вибори, і «маленька переможна війна» не завадила би підняттю рейтинґу путінської партії «Єдина Росія». Не кажучи вже про те, що вересень-жовтень це і не жарко, і не холодно для простих вояків. Україна ж втомилася від хвиль мобілізації, від них наразі відмовившись, і навчені якісно опиратися натискові українці зараз переважно удома. Кордонів стережуть контрактники і люди з останніх хвиль мобілізації. Виходячи зі зваження позицій «за/проти», Рахманін пише, що «велика війна не є неуникненною, хоч і на сьогодні видається дуже ймовірною».
Є серед українських оглядачів і більші оптимісти у справі можливості війни, приміром знаний у Польщі Віталій Портников. Він, оцінюючи результати саміту «великої двадцятки» в Китаї, вважає, що Обамі вдалося загнати Путіна в уявне стійло, де з ним «будуть розбиратися» Меркель та Олланд, лідери Німеччини і Франції, з якими так настирно хотів зустрітися Путін у справі України, проте без неї. І після поїздки до Китаю Путін дійсно «рішуче» підтримав т.зв. «нормандський формат», про який ще в серпні говорив, як про вичерпаний (Париж – Берлін – Київ – Москва). Крім того, нинішні керівники найвагоміших країн ЄС можуть бути більш схильними домовлятися, ніж ті, що прийдуть їм на заміну (приміром Ален Жюппе, який може стати одним з найбільш антиросійських президентів Франції у повоєнній історії).
Кореспондент українського інформаґентства УНІАН у Москві Роман Цимбалюк, відомий своїми сміливими питаннями до Путіна на улаштованих ним «показушних» прес-конференціях у власному блозі під назвою «Торгівці страхом» пише, що викличні маневри на українських кордонах це лиш фактор тиску щодо можливості нової «мюнхенської змови», натомість українські військові давно показали московським планувальникам неможливість «маленької переможної війни», тому схиляється до того, що Кремль укотре блефує.
Мені пригадується ще одна пісня, російських козаків з Кавказу, яку співає гурт «Казачий круг» з Москви (до слова, більшість таких колективів підтримали анексію Криму). Пісня про «матушку Россию», котра «проляла много крови». Невідомий її автор, подібно як і радянський пропаґандист, вочевидь, намагався показати жертовність Росії та її мучеництво. Мені ж постійно згадувалося, скільки чужої крові пролила ця країна. Не дай Боже знову. ■
