Павло Кост ■ УКРАЇНА ■ 2011-08-05
{mosimage}
Які наслідки для Києва матиме продаж Росії французьких вертольотоносців типу “Містралі”?
Під час Петербурзького міжнародного економічного форуму 17 червня 2011 р. підписано французько-російський військовий контракт. Париж виконає для російської армії два вертольотоносці типу “Містралі”, за що отримає 1,2 млрд. євро. У контракт входять і вартість навчання екіпажу, і адаптація документації, і ліцензії на три технології, зокрема бойову інформаційно-управлінську систему “Zenith-9” та командну систему управління зв’язку (флотом) “SIC-21”.
Обурення відсутністю консультацій щодо цього питання з боку Парижа на форумі НАТО і ЄС висловлювали Литва, Латвія та Естонія. Серйозне занепокоєння виражала Грузія. Однак решта міжнародної спільноти начебто не помітила перемоги Франції в тендері (przetarg – ред.), організованому Москвою. Фактично не було реакції не тільки з боку США, Німеччини і НАТО загалом, але також “русофобської” Польщі. Мовчав Київ. Як наслідок, деякі експерти заговорили про “новий cтарий” розподіл сфер впливу.
Ще на початку переговорів щодо “Містралів” (датованих І пол. 2009 р.), активними противниками їхнього проведення були французькі дипломати. МЗС наголошувало, що Парижеві буде надзвичайно складно пояснювати міжнародній спільноті бажання продати військову техніку Росії. Країні, яка брала участь у збройному конфлікті з Грузією, а Ніколя Саркозі був основним медіатором у переговорах під час цієї війни. Виходить – медіатор озброює одну зі сторін конфлікту…
Таким чином, Росія крок за кроком добивається визнання Заходом пострадянського простору за виключну сферу її інтересів. І слід визнати, що купівля “Містралів” означає здійснення потужного кроку в цьому напрямку.
Більше того, продаж “Містралів” – це лише частина картини, яку спільно малюють Кремль і Єлисейський палац. Росіяни хочуть купити у французів технології виробництва енергетичних установок для підводних дизельних човнів, гідроакустичного обладнання і торпедної зброї. Крім того, йдуть досить розвинуті переговори про купівлю Москвою бронеавтомобілів французької фірми Panhard General Defense. Не менш повносилим вважається діалог про передачу російській стороні комплектів “солдата майбутнього”. Нарешті, поглиблюється співробітництво в енергетичній сфері, а французькі компанії беруть участь у кількох масштабних інфраструктурних проектах у РФ.
Хоч успішне проведення навіть всіх цих операцій не перетворить російські збройні сили в непереможні і всемогутні, сам факт такого співробітництва насторожує. Париж не розуміє (або, скоріш за все, не хоче розуміти), що Кремль холоднокровно використовує амбіції над Секваною для послаблення єдності НАТО і ЄС та закріплення за собою пострадянського простору. Не слід забувати й про те, як Москва знехтувала запропонованими Саркозі умовами примирення між РФ і Грузією 2008 р. Французьке бажання тісної співпраці з Росією, продемонстроване після того, Кремль розшифрує як однозначну згоду Франції на його домінацію на пострадянському просторі. Хто дасть ґарантії, що “Містралі” не будуть діяти на Чорному морі? (незважаючи на потенційну ризикованість та неефективність такого застосування). Варто нагадати заяву командувача російського флоту адмірала В. Висоцького, який сказав, що “якби в РФ була така техніка в серпні 2008 р., то грузинське питання можна було б вирішити за 40 хвилин, а не за 36 годин”.
Дуже небезпечним аспектом є брак по-справжньому рішучої реакції інших гравців на Заході. Заблокувати продаж навряд чи могли навіть США, але чітко продемонструвати своє незадоволення операцією ніхто не забороняв. А це – ще одне “зелене світло” для Росії.
Загалом ця операція – це щось значно більше, ніж банальні торговельні відносини. Їхня геополітична складова більш ніж очевидна, а відкритість намірів РФ і Франції навіть вражає. Все це означає, що процес поглиблення російсько французької дружби триватиме й далі, а світовій та європейській спільнотам варто не тільки прискіпливіше до нього придивлятися, але й адекватно реаґувати. У тому числі й Україні.
Позиція Саркозі не залишає надій на сприяння з боку Парижа інтеґрації України з ЄС і НАТО. Франція традиційно вважає Україну російською зоною впливів, а історія з невдалими спробами залучення до проектів в Україні французької компанії DCNS – зайве цьому підтвердження. Збереження цих тенденцій загрожує фактичним поверненням до розподілів сфер впливу в Європі.
Водночас слід зазначити, що попри великі амбіції Парижа й Москви, не тільки вони будуть будувати міжнародну архітектуру безпеки й вирішувати долю України. Решта впливових столиць західного світу по-іншому розуміє роль пострадянських країн та, зокрема, місце Києва на геополітичній мапі Європи. Попри політику т.зв. перезавантаження відносин з РФ, Вашинґтон не заплющує очі на українське питання. Щораз активнішим щодо України починає бути й Берлін, а голову німецької дипломатії Ґідо Вестервелле сміливо можна вважати найбільш проукраїнським міністром Німеччини за всю її історію. Загальновідомою є стабільна позиція щодо Києва країн Центральної Європи, яка суперечить російським планам розподілу сфер впливу.
Незважаючи на це, названі суб’єкти не відреаґували чітко на зближення РФ з Францією, чим викликали над Дніпром чергове розчарування Заходом та за що отримали ряд критичних зауважень в Україні. Але необхідно відзначити, що українське очікування на таку реакцію було виправданим тільки частково. Бо як можна сподіватися на рішучі кроки Вашинґтона, Берліна або Варшави, якщо сам Київ зробив останнім часом багато задля того, щоб Україна вважалася саме російською зоною впливу? Якщо над Дніпром далі є такі очікування, то Банковій варто нагадати старе побутове прислів’я: “Вимагаєш від інших – вимагай від себе!”
Брак чіткого позиціонування України як незалежного від Москви центру впливу означає, що Київ не дав Заходові навіть шансу на демонстрацію своєї підтримки. Відмова від інтеґрації з НАТО, продовження терміну перебування Чорноморського флоту РФ в Криму чи спроби відкритого копіювання російських стандартів у внутрішній політиці – це лише основні сиґнали готовності Києва до сприйняття російського бачення геополітики в Європі. І хоч це не може виправдовувати апатію Заходу, без сиґналу від самої України не варто чекати його від інших держав. Звичайно, крім Росії…
“Наше слово” №32, 7 серпня 2011 року {moscomment}
