Вахтанг Кіпіані ■ УКРАЇНА ■ 2010-05-21
{mosimage} Такого 9 травня давно не було. І не тому, що ювілей, 65-та річниця закінчення Другої світової, яку знову прийнято називати Великою Вітчизняною. І навіть не тому, що вперше в новітній історії без дозволу Верховної Ради іноземні військовики – росіяни та білоруси – вперше крокували українськими вулицями.
Це стало поверненням у радянське минуле, його ідеологію та естетику. Програма свята писалася явно не в Києві. Встановлення пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Червоні прапори, які “прикрасили” деякі міста і села. Плюс надмірно пафосна телевізійна кампанія, яка закликала пишатися “подвигами батьків і дідів”. Українського в цій зовсім не святковій істерії було небагато. Тільки в кількох містах, скажімо в Рівному, місцева влада проводила спільні заходи для вшанування всіх вояків, які захищали свої вітчизни. Перший заступник голови Рівненської облради Валентин Королюк звернувся до ветеранів зі словами подяки: “У лавах різних армій – Червоної чи Української повстанської – ви боролися за наш сьогоднішній світлий день, зрештою, за день 24 серпня 1991 року, коли Україна здобула вимріяну та вистраждану волю”. У Херсоні молоді активісти провели неполітичну акцію – вивісили, на противагу морю червоних прапорів, власноручно зроблені прапори держав антигітлерівської коаліції – Сполучених Штатів, Великобританії, Франції, Польщі, Канади і, з поваги до численних жертв єврейського народу, – Держави Ізраїль, що постала вже після війни. У Львові всі відзначення пройшли без символіки Червоної армії, під державними синьо жовтими прапорами і під охороною 1200 міліціонерів, що удвічі перевищило кількість тих, хто прийшов відзначати кінець війни.
У Донецьку було чи не найбільш багатолюдно – 12 тисяч осіб взяли участь у святкуванні. Але, цікаво, що при проведенні заходів безпеки знешкоджено мінометну міну часів війни та два артилерійські снаряди. Місцева влада в Луганську кинула свою тухлу рибку в антиукраїнську юшку. Віце-прем’єр уряду України Тихонов, глава обласної держадміністрації Голенко та інші офіційні особи взяли участь у відкритті пам’ятника “Мешканцям Луганщини, загиблим від рук карателів -націо налістів з ОУН-УПА 1943-1956”. На відкриття був запрошений депутат Державної Думи РФ Костянтин Затулін, який ще нещодавно, за помаранчевої влади, був persona non grata з приводу численних дій та заяв, спрямованих проти суверенітету та територіальної цілісності України. Спеціально поцікавився – чи є в Луганську, де бовваніють багатометрові монументи Леніну, Ворошилову й іншим червоним терористам, співмірний пам’ятник жертвам політичних репресій? Виявилося, що немає. Є тільки скромний хрест на місці можливого поховання тисяч і тисяч невинних жертв більшовицької диктатури.
А неподалік цієї політичної, антиісторичної тріскотні, у місті Лисичанську, з почестями перепоховано залишки 36 радянських солдатів, лише одного з яких, родом з -під Сталінграда, вдалося ідентифікувати. Сотні тисяч таких непохованих героїв лежать по українських лісах і степах. І владі краще було б віддати їм останню шану, замість того, щоб в унісон із Москвою проголошувати фальшиві гасла на кшталт “Ніхто не забутий”. Наразі невідомою є й точна кількість солдатів та офіцерів, не кажучи вже про мирне населення, яке загинуло у вирі війни. До горбачовської перебудови вважалося, що війна забрала життя 20 мільйонів радянських людей. Тільки в 1990-1991 роках став відомий масштаб реальних втрат. Гігантські безповоротні втрати радянських вояків склали 8 млн. 668 тис. 400 осіб, плюс 18 млн. санітарних втрат (поранені, контужені тощо). Майже 16% загиблих становили українці (1,38 млн.). Інтернет переповнений свідченнями про селян “чорносвитників” – так називали нещасних, мобілізованих на території Київщини та інших областей Великої України. Їх навіть не стали обмундировувати, озброювати, просто кинули голіруч на німецькі кулемети й мінні поля. Одна гвинтівка на п’ятьох – це синонім швидкої та безглуздої смерті в ім’я “великих переможців” Сталіна і Жукова. Були дні (приміром, у битвах під Харковом та Керчю), коли щодня гинули по 15-23 тис. солдатів. В Україні нацисти знищили 3,26 млн. мирних людей, 2,4 млн. були вивезені на примусові роботи на територію Третього Рейху. Загальні втрати СРСР становлять 26,6 млн. осіб. Тільки на території Польщі загинули 600 тисяч радянських воїнів, з яких 594 офіцери та бійці Червоної армії – у сутичках з Армією крайовою.
Інтернет- видання “Українська правда” розпочала акцію збирання родинних спогадів, чесних історій про війну, простих солдат, які несли основний тягар війни. Це та правда про кров, страх і жах, якої так не хочуть знати прорадянські владоможці. Їм вигідніше знову повернутися до комуністичних ура- патріотичних підручників, у яких немає місця трагедіям конкретних людей і цілих реґіонів. Що робити галичанам, буковинцям і волинянам, якщо тепер знову офіційно вважається, що Друга світова почалася не 1 серпня 1939 року, а 22 червня 1941-го? Чим були ці два роки? Де їхні жертви? Чому їх знову іґнорують? Львівський історик Василь Расевич у статті для сайту www.zaxid.net пише, що “Термін “вітчизняна” не може бути підручниковим у сучасній Україні… Перш за все тому, що для населення семи теперішніх західних областей, Радянський Союз ніколи не був батьківщиною. Вони стали його громадянами не зі своєї власної волі, не присягали йому на вірність. Вони боролися за свою незалежну державу, у тому числі і проти радянського режиму. Застосування не наукової, а ідеологічно -політичної назви для означення Другої світової війни, викидає нас зі світового контексту і прив’язує до старої сталінської доктрини. Вперте просування цієї назви ніколи не сприятиме подоланню найбільшої внутрішньої проблеми українського суспільства – примирення різних пам’ятей”.
На тлі всього цього є й відносно хороша новина. Віктор Янукович вперше обдурив своїх російських патронів. Попри обіцянку, дану під телекамери, скасувати до Дня Перемоги укази свого попередника про присвоєння звання Героя України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, він цього не зробив. Заступниця глави адміністрації президента Ганна Герман на пряме запитання журналістів сказала, що всі укази глави держави з’являються на офіційному сайті. Коли номер “Нашого слова” редакція готувала до друку, подібного указу Янукович ще не підписав.
Салют на честь Дня Перемоги в Києві біля музею Великої Вітчизняної війни пролунав о десятій вечора. І як тільки стихли останні сальви, невидимий режисер цього дійства виключив… газ у вічному вогні. Свідками цього випадку стали тисячі киян, надто і ті, які щойно пояснювали дітям, у чому полягає сакральний зміст незгасимого вогню як символу вічної пам’яті всіх жертв війни. Дуже символічний фінал “свята” в державі, яка так пишається тим, що задешево, з отією путінською знижкою, купує в Росії мільярди кубів природного газу.
“Наше слово” №21, 23 травня 2010 року {moscomment}
