Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №17, 2016-04-24
В Україні росте попит на україномовні медіа. Ринок відповідає поволі
«Якщо україномовні користувачі Інтернету не заходитимуть на українські версії відомих сайтів, то чого чекати від російськомовних, – обурювався тезко відомого козацького ватажка, журналіст Северин Наливайко з редакції журналу „Країна”. – адже малою кількістю відвідувань керівництво редакцій виправдовуватиме нерентабельність існування української сторінки!» Мушу визнати, оскільки заувага стосувалася саме автора цих рядків, він мав рацію, та лише почасти. Тому що версія сайту державною мовою створювалася подекуди як додаткова чи допоміжна до основної російськомовної, причому з запевненнями у щирості намірів.
Так було, для прикладу, з українськими варіантами сайтів «Лівий берег» (Lb.ua) та «Новое время» (останній також видає тижневий журнал, тільки російською). Якщо порівняти швидкість виходу новин на Lb.ua, то в російській версії новина з’являється швидше, українська – це вже її перекладений варіант. Натомість на «НВ» українська версія з часом стала більш пріоритетною, і якщо ви спробуєте набрати nv.ua, то автоматично сторінка висвітлиться nv.ua/ukr – тобто до неї долучиться вказівник на мову сайту. На найбільшому політичному сайті країни, «Українській правді», є дві версії новин і статей (основна українська), проте блоґи та авторські колонки залишаються мовою ориґіналу (при відповідній зміненій назві заголовка відповідно до версії). На Lb.ua подібним чином в обох версіях залишаються неперекладеними аналітичні статті та інтерв’ю, з тим що російськомовної аналітики чисельно більше.
Між патріотизмом і відвідуваністю
Цей приклад на основі трьох сайтів можна прикласти і до більшості центральних провідних інтернет-ЗМІ. Саму присутність російської мови на сайтах пояснюють не лише тим, що тільки частина населення українськомовна, але й тим, що таким чином наші ЗМІ відкриті в доступі для користувачів з країн СНД і загалом російськомовних у світі (і тих, хто знає цю одну з восьми міжнародних мов). Отже, коли ми не можемо доносити свою рацію англійською, то хоч би російською. Якщо у сайтів є паралельні друковані видання, то вони або двомовні з перевагою мови видання («Газета по-українськи», «День», «Дзеркало тижня» «Корреспондент»), або ж суто однією мовою: «Український тиждень», «Україна молода», «Країна» (україномовні), «Фокус», «Сегодня», «Факты», «КП в Украине» (російськомовні). Загалом і поки що україномовні наклади менші, як і відвідуваність сайтів. Тому українські відповідальні редактори та власники ламають голову над тим, щоб і патріотами видаватися, і відвідуваність/продаж не зменшилася.
Деякі підходять до справи серйозно, починають з обіцянок і поступово їх виконують. Тут можна пригадати Віталія Сича, головного редактора «Нового времени». Українську версію сайту запустили, тепер, чекаючи на аналогічну версію журналу, можемо вчитатися в арґументи Сича, молодого прагматика з західним підходом до ведення медіа-бізнесу. Ось, що виданню «Телекритика» він говорив: «Зробити і продавати – це різні речі. При Джеді Сандені [видавець] ми були першими, хто випустив три глянцеві тижневики українською – „Новинар”, „Пані”, „Вона”. Криза 2008-го принесла нам 11 млн. доларів збитку через українізацію. Нині ситуація змінилася, і не тільки через патріотичний підйом, а й через відхід Криму та Донбасу, головних російськомовних реґіонів, тож ми цього року [2015] намагатимемося запустити частину накладу українською. Спробуємо». Уже 2106-й, але віз там же. Вийти інтерв’ю чи колонкам українською журнал дозволяв лише у кількох винятках (принципово на цьому наголосив засновник новітньої Могилянки В’ячеслав Брюховецький, з яким «НВ» хотів конче провести розмову).
Прихована проросійська позиція
Щоб було зрозуміло, тут ідеться про більш-менш по-державницькому налаштовані ЗМІ, у яких головне питання – передусім ступінь залучення мови. Натомість є теж ЗМІ, що так чи інакше несуть приховану чи безпосередню проросійську позицію – і політичну, і культурну. Після початку відкритої військової аґресії з боку Росії це стало важче робити, але й так можна прослідкувати це. Існують цілі видавництва по кілька типів ЗМІ, власність яких тягнеться якщо не до людей екс-команди Януковича («UMH» Сергія Курченка), то до Кремля (холдинг «Вести»), плюс два великі телеканали Інтер та «Україна», що належать олігархам Дмитрові Фірташу та Ринату Ахметову (відповідно). Для них критика влади має нотки знущання над нездарами-кулявлобівцями (свого часу прем’єр Яценюк назвав свій уряд камікадзе, яким нікуди діватися, а з часів Майдану відомий його вислів про «куля в лоб», у ситуації програшу). Для цих ЗМІ російська музика і культура є надалі «вітчизняною», війна та втрата Криму і Донбасу не могла би відбутися, якби «не було Майдану», а процес декомунізації вони подають як такий, що не на часі, коли в країні – економічна криза. Треба пам’ятати, що центральні ЗМІ дублюють також реґіональні, як, приміром, «Харьковские известия» Геннадія Кернеса, у яких, поміж іншим, вичитати можна, що УПА винна у смерті 1 млн. поляків і євреїв, або «Вестник НКМЗ» на Донеччині, який у кожному числі розводить плач про втрату економічних зв’язків з Росією через «поганий» Київ.
Найменш «видимим» для аналізу є радіо. Не йдеться тут про публічне (колишнє державне), або Громадське радіо (з решти інформаційних можна назвати радіо «24» під впливом мера Львова Садового і радіо «Ера» екс-реґіонала Деркача, воно останнім чином набрало ознак критичної односторонності щодо влади). Більшу загрозу несуть, хоч і як дивно, музичні ФМ-станції. Чому? По-перше, у їхніх новинних випусках наявні чимало замовних матеріалів, їх найбільш важко прослідкувати і відчути (через інші ЗМІ відомо, що в новинах проявляються потроху члени команди Януковича – Портнов, Клименко тощо). По-друге, вони переважно крутять російський музичний продукт, який намагаються через затверджені відповідні квоти подавати як український. За «українських» вважають також усіх російських співаків, що народилися в Україні – «украінскій пєвєц Ґарік Крічевскій», наприклад, або ж узагалі все радіо «Шансон», зненавиджене за популяризацію блатняку (музика криміналітету – ред.) й окреслювання похабщини як «український шансон».
Останнім часом суспільство та активні і творчі українці щораз більше вимагають від держави підтримки для українського книговидавництва, заборони ввозу російського музичного продукту, сприяння для україномовних ЗМІ та виведення прозорості фінансування там, де воно приховане. Всі ці починання мають шанс на успіх, була б лише політична воля. ■
