Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №47, 2016-11-20
Ярослава Литвин, «Роза вітрів», Київ, Смолоскип, 2015, 224 С.
Мені завжди здавалося, що в Україні ніша сміливих, цікавих, нестандартних публікацій про кохання не до кінця заповнена. Звісно, українська література має Ірен Роздобудько, яка вдало балансує на межі детективного й любовного жанрів, а також Люко Дашвар, що пронизує романами про найважчі випробування людського життя. Можна згадати Дару Корній з її любовною містикою і Марію Матіос, яка плекає якусь мета-літературу, неймовірно етнічну, глибоку, насичену, проте не для кожного читача.
Усі перераховані авторки по-своєму особливі й активно творять сучасний дискурс української жіночої літератури, але іноді приходить на думку, що від моменту фурору «Польових досліджень з українського сексу» Оксани Забужко (1996 р.) настало якесь своєрідне затишшя, бракує «свіжої крові», яка б чинила такі кольорові спалахи. Бракує книжок, написаних жінками, про жінок, про їхні почуття, які б, проте, розкривали паралельно ще багато важливих питань, а саме – про місце жінки в теперішньому світі та й про сучасний світ і життя загалом. Скажімо, книжка Богдана Логвиненка «Saint Porno» (див. рец. у № 32/16 «НС») – це безперечно твір, що торкнувся згаданих проблем, але він написаний чоловіком, а ми тепер говоримо про жіноче обличчя сучасної української літератури.
«Роза Вітрів» Ярослави Литвин – досить вдала спроба спроектувати історію кохання однієї жінки на більші масштаби, це експеримент проникнення в тонкощі жіночого серця. Головна героїня – непересічна жінка, успішна художниця, творча особистість. У неї натура бунтарки, вона любить іти проти звичних схем. Найважливіше для неї – відчувати себе вільною, не заганяти єство у рамки, формальності. Чи кожна жінка-читачка впізнає себе в Розі? Ні, більше того, на перший погляд, вона може і шокувати своєю свавільністю, ба, навіть розпусністю. Але це на перший погляд. Згодом виникає питання, а чи такою героїня була завжди? Чи її рух проти течії викликаний певними переживаннями й досвідом. І тоді читачка задає собі ще одне внутрішнє питання: можливо, і я могла б такою стати, можливо, зараз я не така, але певні обставини, події могли б виступити індикатором до скинення з себе догм і правил та початку іншого польоту.
Попри прагнення Рози до свободи, вона – не ефемерна істота, вона – жінка з плоті і крові, і їй також потрібно десь жити, харчуватись, одягатися. Вона змушує себе знайти роботу (дуже специфічну, до речі, у такому собі піар-аґентстві зірок, проте яких саме, не будемо уточнювати, залишимо інтригу. Тільки варто сказати, що в сюжетній лінії праці героїні авторка так само піднімає важливі питання, можливо, дещо примарно, але описує те, про що кожний з нас хоч раз у житті задумувався). Отож, Роза знаходить працю і повертається жити до майстерні, де колись мешкала з коханням усього свого життя – художником Єжи. Вона приходить до цього житла, бо наче не має де більше спинитися і вона має законне право на його половину, проте насправді героїня так виправдовує своє повернення до минулого і намагається не думати про те, що все ще має надію воскресити померлі відносини з чоловіком. У ці моменти ми бачимо, що Роза не така вже й скеля, якою хоче видаватись довкіллю і самій собі, її соціопатія – радше захист від тих, хто може завдати болю. Її екстраваґантний спосіб існування – побічний ефект скривдженого серця та зради.
Чоловічій частині людства ця публікація буде цікавою і навіть корисною, адже вона пояснює певні емоційні механізми жінки, розтлумачує, звідки береться та чи інша модель жіночої поведінки.
Поволі книжка відкриває потаємні закутки історії кохання колись у міру тихої і скромної Рози та молодого самовпевненого Аполлона Єжи. Авторка занурює нас у хронологію їхніх злетів і падінь, потім виносить знову на поверхню теперішнього, переплітаючи всі сюжетні лінії роздумами героїні, її поїздками, виставками, відносинами з людьми на роботі. Подекуди видається, що Роза з усіх сил прагне стати звичайною, тобто знайти хорошого, надійного хлопця, носити красивий діловий одяг, навчитися, радіти своїм успіхом і відпускати від себе створені картини. Проте її внутрішній Усесвіт не просто глибокий, іноді він вихлюпується з берегів і топить її. Якби поруч був той єдиний, хто б її підтримував, доповнював і стримував оці потопи, то життя жінки було б іншим.
Натомість чоловік Рози Єжи лише розхитує її внутрішній стан, саме він і є тим деструктивним чинником, що виводить її з рівноваги. Водночас він виступає і її натхненням до малювання картин (пишучи портрети Єжи, Роза розкрила свій талант). Вона не може жити без нього, але і з ним вона також руйнується. Якщо її талант – світло, то Єжи – темрява, після якої це світло приходить.
Не одна читачка впізнає в цих пристрасних, але хворих і руйнівних відносинах свій сценарій. Усе ж, коли ми читаємо книжку, вболіваючи за головну героїню, чомусь вперто хочемо, щоб вона не звільнилася від свого підлого коханого, а була з ним щасливою, наївно вірячи, що він таки зміниться і буде «хеппі енд».
Проте «Роза Вітрів» – це не любовний роман, це твір про кохання з усіма його плюсами і мінусами, підводними течіями і схованими скелетами у шафі. А кохання, яке б воно не було, не має фіналу, поки живуть ті, хто його в собі носить. У цій історії кохання, як і в усіх інших, фінал навстіж відкритий… ■
Книжка доступна у книгарні «Смолоскип», замовити віртуально можна за посиланням: http://www.smoloskyp.org.ua/main/1605-2015-10-28-19-16-04.html
Коментарі
сорі. книжку не читав. але така банальність, що нею сповнено критичного відгука…. відверто відлякує. дайте справжню глибину і масштаб сучукрліту, пліз! або книжка насправді на межі з графоманією виконана, або автор відгуку облажався.