Ігор Щерба ■ ПОДІЇ ■ №51, 2015-12-19
25-ліття Об’єднання українців у Польщі
Під час недавньої варшавської зустрічі «круглого столу», присвяченого 25-літтю Об’єднання українців у Польщі, у якій мені, на жаль, не довелось брати участі, лідер ОУП Юрій Рейт символічно викликав мене, так би мовити, «стати коло дошки».
У ході дискусії перший голова ОУП сказав про те, що у 1980–1990 роках ніяких «мирних» переговорів з представниками верхівки Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ) не було, бо й не могло бути, а повну відповідальність за новостворене ОУП взяла на свої плечі «велика чвірка»: Юрій Рейт, Мирон Кертичак, Мирослав Чех та Ігор Щерба («НС», № 50).
Це правда, але нині для розуміння справи треба зазначити ширший контекст і причини виникнення ОУП чверть століття тому.
З деякими тодішніми настановами українських активістів можна сьогодні сперечатися, однак учасники засновницького з’їзду бажали, головно, позбутися у своєму оточенні «уескатівщини», яка їм асоцювалася з атмосферою застою, культурної «шароварщини» та всеохопного нагляду над українською меншістю з боку служби безпеки. Хтось тоді сказав, що нас як українців Народна Польща від акції «Вісла» тримала у своєрідній «домашній тюрмі».
Колишні лідери УСКТ Євген Кохан та Олександр Гнатюк, може, мимоволі підтверджують в інтерв’ю «Нашому словy» (№ 50 і 51) ці тези. Вони обидва оправдовуються, що «так треба було робити», що перші керівники УСКТ не були більшовицького хову, а членами Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Головне, що вони були патріотами. Проте тими словами О. Гнатюк підтверджує переконання громади, що УСКТ з самого початку було побудоване на цинічній, ледь прихованій брехні, коли «підморгували» до української громади, водночас до «товаришів» із Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) та Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС).
Якщо б лідери товариств, концесіонованих Народною Польщею, були справжніми комуністами, мали б як марксисти-ленінці сповідувати не патріотизм (тоді він називався українським буржуазно-націоналістичним), а світовий інтернаціоналізм під проводом великого братнього російського народу. Це був часто так званий безальтернативний вибір, хай засвідчать про це слова О. Гнатюка про колишнього лідера товариства: «От Костянтин Лащук – непогана людина, якби не пив. Рідко коли був тверезий, і саме з цієї причини важко сказати, чи він зробив щось дуже погане або дуже добре» («НС», № 50). Видно не всі психічно переносили таку забреханість.
Дійсно, на зміну цих «довоєнних» комуністів, яким сумління не дозволяло нормально функціонувати в таких обставинах, прийшли їхні продовжувачі, що були укшталтовані на офіцерських курсах або на заняттях вечірнього університету марксизму-ленінізму. Вони вважали нормальним те, що в УСКТ усі ті, хто «не розумів, що так воно і треба…», зазнавали прямих переслідувань з боку СБ, за ними стежили.
Наприклад, СБ у Бартошицях вимагало від дирекції лігницького ліцею мою персональну характеристику, потім те саме повторилося в деканаті Ґданського університету…
Це все ставало тим нестерпніше, чим відчутніші були переміни внаслідок «карнавалу „Солідарності”». Саме тому, а не з інших причин, виникло ОУП.
Хоч лідери товариства аж до 1990 р. лише бездіяльно спостерігали за подіями в країні, сиділи тихо, мов «миші під мітлою», однак українська громада зазнавала змін завдяки здобуткам профспілки «Солідарність» та українському студентському рухові.
І цей рух став ще однією рушійною силою зміни УСКТ на ОУП.
Варто нагадати, що вже 1981 р., тобто ще до проголошення ген. Войцехом Ярузельським «воєнного стану», студенти вишів Ґданська та Ольштинської вищої педагогічної школи при Спілці польських студентів утворили Секцію української культури.
До моменту виникнення ОУП студенти (також білоруси та литовці) створили Загальнопольську раду культури студентів національних меншостей, що, де-факто, була паралельною структурою УСКТ, БСКТ, ЛСКТ, яка реально замінила «шароварщину», проповідувану цими нацменшинними товариствами. Тоді, по-перше, українські заходи «вийшли» з домівок УСКТ (та інших товариств нацменшостей) до студентських клубів та університетських аудиторій.
Проводилися наукові, туристичні, спортивні, театральні, фільмові заходи. Трьома мовами виходив часопис «Зустрічі». За нами була Україна, тоді ще радянська, хоч уже в горбачівській «перестройці». Фірмові запрошення і печатки Спілки польських студентів відкрили потік студентів зі Львова, Києва, навіть Москви до Польщі, а коли нарешті виник Народний рух України, цей потік був нестримний.
Загальнопольська рада студентів національних меншин своїм першим пріоритетом вважала залучити поляків до участі в українських заходах. Головним кличем тоді було гасло «Рок-музика долає стереотипи!»
У провідних студентських клубах на сцену виходили польські рок-гурти: «Pancerne rowery», «Bielizna», «KSU», український «Оселедець», «Орден», «Гамалія», «Брати Гадюкіни», «Воплі Відноплясова», а також білоруська «Бонда». Запрацювало музичне видавництво «КОКА».
Варто нагадати, що лише у ґданському осередку на обліку було в нас 250 студентів-українців. І нам, дійсно, вдалося тоді зробити значно більше, порівнюючи з УСКТ.
Отож, парадоксально виходить на те, що українські студенти Польщі, використовуючи базу «режимної» Спілки польських студентів (ZSP), «роздовбали» бетон «режимного» УСКТ.
Треба сказати, що з боку тодішніх українських лідерів студентський рух не зазнавав ніяких утисків, бо, крім згаданого «бойкотування» «Нашим словом», можна було почути лише від деяких лідерів товариства (не всіх) сказане через затиснуті зуби слово «розкольники». Але і це не поширювалося офіційно.
Варто згадати, що у Ґданську Павло Кремінський настільки ліберально ставився до студентів, що удавав, нібито не знає, що «невідомі» витягають із поштової скриньки заборонені тоді діаспорівські часописи «Шлях перемоги» та «Українське слово».
Після сопотського фестивалю 1989 р. всім (владі країни теж) стало ясно, що верхівка УСКТ залишилася в самоті, а «ситуація вислизнула з їхніх рук». Отже є очевидним, що за таких обставин нам не треба було вести ніяких «мирних» переговорів з Є. Коханом та О. Гнатюком стосовно «передання» ними влади на шляху УСКТ – ОУП.
Отак опісля «буремних» 80-х років ми, лідери студентського руху, вже як перша Головна управа новоствореного ОУП 1991 р. зайшли до опустілої штаб-квартири УСКТ, що тоді знаходилася на вул. Черняковській, 73/79.
І що ж ми там зустріли? Це був жалюгідний, затхлий, запилючений заповідник-музей, який роками ніхто «нормальний» не відвідував, бо досі всі, хто хотів порадитись або просто зустрітися, ішов до редакції «Нашого слова» на вул. Новогродській, 15.
Спершу нам треба було «повернути до життя» варшавську домівку. Знову почали там приходити студенти, відбувалися танцювальні вечірки, маланкові бали, літературні зустрічі.
Потім ОУП отримало від уряду Тадеуша Мазовецького субсидії для придбання власного приміщення, яким став особняк на вул. Косцелиській, 7 в одному з варшавських районів – Зацише.
У 25-ту річницю існування ОУП від учасників «круглих столів» можна почути голоси про потребу змін, які врахували б нову політичну та економічну ситуацію Польщі та України.
Невідомо, чи ці зміни проходитимуть за пропозицією Богдана Гука, яка звучить: «від постУСКТ до ОУП-два». Насправді нам потрібно переосмислити це питання. ■
