о. Роберт Роса, директор «Карітас» Вроцлавсько-Ґданської єпархії УГКЦ ■ ПОДІЇ ■ №1, 2015-01-04
Слова св. Григорія Богослова: «Ніщо не робить людину так подібною до Бога, як добрі діла», можуть стати для сучасних християн поштовхом для практичної реалізації милосердя. Про справи милосердя знаємо вже з дитинства, коли вивчаємо катехизм, який є засобом знань про наші основні обов’язки щодо Бога та ближніх. Однак, буває, щойно в дорослому віці усвідомлюємо, що християнське милосердя є формою любові, яка проявляється в доброчинній діяльності, є не просто якоюсь формальністю або добровільною «ласкою», яку робимо для потребуючих. Воно для всіх членів Церкви є дуже важливим та відповідальним завданням.
Специфіка християнського милосердя, яке найчастіше бачимо у формі церковної доброчинної діяльності, базується на тому, що воно виникає з євангельської мотивації, яка стисло пов’язана з виконанням заповіді любові ближнього та наслідування самого Ісуса Христа (Лк 10,30-36). Отож, християнська доброчинність основана на цінностях, якіі виникають з Євангелії, суспільного вчення Церкви та християнського персоналізму. Тому важливим у благодійній діяльності Церкви є дбайливість за збереження гідності особи потребуючого, бо кожна людина створена за образом і подобою Божою (пор. Бт 1,26-27).
Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха» вчить, що Церква звершує свою місію в суспільстві через служіння: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоби Йому служити, але послужити й дати Своє життя на викуп за багатьох» (Мт 20,28). Отже необхідно, щоб у нас будувалася свідомість, що покликанням кожного з нас є служіння. Як написано у згаданому катехизмі: «Церква не владарює, а допомагає: вона не бореться за впливи та матеріальний зиск, а служить убогим, хворим і нужденним» (нр 925). Доброчинне служіння ближнім – це завдання, яке має відповідати потребам осіб, котрі терплять з огляду на свою матеріальну чи духовну вбогість.
Від листопада 2013 р. ведеться в нас широкомасштабна, багатоспрямована акція допомоги для України. Багато благодійних заходів, проведених з думкою про Україну, показують особливу чутливість і жертовність вірян УГКЦ та щоразу більшої кількості інших людей доброї волі. Позитивно налаштовує те, що багато поляків активно включилося у згадану справу. Коли проводяться такі акції, то і поляки, найчастіше римо-католики, починають розуміти, що допомогу «на Схід» потрібно зараз надсилати не лише своїм побратимам, які страждають «на Кресах». Багато хто, беручи участь у допомозі для Майдану, змінив оптику бачення України, нашої Церкви, яка до цього була в них забруднена образом неґативних стереотипів. Такі численні жертводавці тепер, здебільшого, розуміють потреби і проблеми українського народу, який прагне вирватися на волю з зони смерті й гріха, тобто з постсовєтського колоніалізму та корупції.
Інколи, можливо, у нас виникне питання: чому ми в нашій складній ситуації маємо допомагати мешканцям інших країн? Може краще, щоб їм допомагали інші, бо ж у нас багато «рідних» проблем? Тут потрібно бачити феномен католицької доброчинності, до участі в якій ми запрошені Вселенською церквою. Зрозуміти його можуть нам допомогти слова папи Венедикта XVI: «Xто допоможе ближньому, той зрозуміє, що і він отримує поміч; це не його заслуга, ні здобування слави, що може допомогти. Це завдання є ласкою» (енцикліка Deus Caritas Est, нр 35). Саме таку особливу відкритість серця мають показувати світові справжні учні Христові: надавати допомогу потребуючим незалежно від віросповідання, етнічного походження чи політичних поглядів або обставин у країні їх проживання.
Можливо, це натуральна схильність – допомагати найперше «своїм», але водночас мусимо пам’ятати, як біблійний чужинець – самарянин, повівся у відношенні до пораненого, який, залишений на певну смерть своїми земляками, страждав при дорозі з Єрусалиму до Єрихону. Він безкорисливо надав допомогу ближньому в потребі. Тому, попри різні проблеми, емоції і несприятливі обставини, потрібно докладати зусиль, щоб «гуцули» допомагали не лише «гуцулам». Саме і тому наша допомога, значить від «Карітас» Вроцлавсько-Ґданської єпархії УГКЦ, в Україну передається різним організаціям (провіреним та відповідальним) і групам потребуючим: соціально незахищеним та потерпілим на Майдані, їх під опікою має «Карітас» України, біженцям з Криму та Донбасу, яким допомагає «Кримська хвиля», добровольцям і солдатам Збройних сил України, яким бракує необхідного одягу тощо. Серед отримувачів нашої допомоги є люди багатьох національностей та різної церковної належності, бо саме такою є Україна.
Слід згадати, що така допомога надається не з якоїсь «таємної церковної скарбнички». Традиційним джерелом здобування засобів є добровільна, особиста пожертва добродіїв, які, позитивно відповідаючи на заклик Церкви, принагідно або систематично підтримують доброчинну діяльність, тобто християнське милосердя на практиці. Наприклад, завдяки жертводавцям, минулого року наша «Карітас» передала в Україну допомогу вартістю 180.000 злотих.
Якщо розуміємо значення християнського милосердя, а також знаємо, що служіння ближньому є одним з основних християнських обов’язків, можливо, під час різдвяного посту корисно буде скласти своєрідний іспит сумління і спробувати відповісти на декілька запитань: чи я особисто підтримую доброчинну діяльність, хоч непомітно і скрито? Чи заохочую членів моєї сім`ї до доброчинної діяльності і словом, і живим прикладом? Чи допомагаю без прагнення отримати за це славу?
У розповіді про Страшний Суд наш Спаситель вказує на принципи, згідно з якими відбудеться осудження кожного з нас (Мт. 25). Одним з них є дбайливість про ближніх у потребі та применшення, приниження самих себе. Отже, бути милосердним, служити ближньому є способом наблизитися до Бога. Таке служіння збагачує водночас і людину, яка стає Його приятелем, і дозволяє християнам з надією очікувати здійснення історії кожного з нас. Слід сподіватися, що саме ми, через активне служіння ближнім, будемо тими праведними, яким Господь дозволить піти на життя вічне (пор. Мт. 25,46). ■
