Малґожата Лесняк ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-09-22
У “Політичній критиці” (від 27 липня 2010 р.) постійний фейлетоніст Мацей Ґдуля звернув увагу на те, що вплив рішення про введення релігії до громадських шкіл на формування громадського життя в Польщі можна повністю оцінити лише сьогодні, тобто з перспективи двадцяти років. Викладання релігії в школах стало причиною введення щораз більш обмежувального законодавства, згідного з наукою Церкви.
Це також відбилося на політиці держави щодо здоров’я і родини, вплинуло на характер висловлювань стосовно абортів, запліднення in vitro чи сексуальності. І річ навіть не в тому, що шкільна релігія “начиняє” учнів певною ідеологією чи форматує їхнє мислення відповідно до римо-католицьких схем: ідеться про те, що присутність релігії в громадських школах як фактично єдиного предмету, що стосується питань етики, духовності й сексуальності, затвердила монополію Римо- католицької церкви на позицію щодо цих питань у громадській сфері, обмежуючи тим самим значення демократичної дискусії. “Політична критика” не була (і не є) першим, у міру впливовим на громадську думку ЗМІ, яке звертає увагу на те, скільки шкоди принесло введення навчання катехизису в школах різних ступенів. Ці шкоди можна розглядати не тільки в громадському вимірі, але й на індивідуальному рівні.
Жахливі випадки ставлення ровесників і вчителів у школі до окремих дітей, які описала авторка в листі, не є винятковими. У багатьох містах і селах нашої країни в численних школах такі випадки стаються настільки часто, що врешті прийшов час звернути на них увагу як на поважну проблему, що потребує вирішення.
У соціології та в соціальній психології існує термін “згуртованість групи” – це властивість соціальної групи, суть якої в тому, що в певній спільноті немає виразних підгруп чи осіб, які відрізняються від цілісності. У згуртованій групі між її членами утворюються сильні соціальні зв’язки. Простіше кажучи, дитина, що не ходить на заняття з релігії або має інший світогляд, загрожує згуртованості класу як соціальної групи. Дитина відстає від інших, є чужою, незважаючи на те, що мешкає неподалік і є членом тієї ж локальної спільноти.
Разом зі згуртованістю групи зростає також рівень контролю над індивідами та тенденція відкидати тих індивідів, що поводять себе по-іншому. Тоді, коли рівень згуртованості зростає занадто сильно, можуть проявлятися неґативні явища, як от, синдром групового мислення. Останнє призводить до прийняття неправильних рішень і криз, адже таким чином група чує і бачить тільки те, що сама хоче почути й побачити. Інформація, що не відповідає поглядам групи, іґнорується, особливо якщо вона йде ззовні. У найгіршому випадку ті, хто є її носіями (тобто носіями поглядів ззовні), – окремого світогляду, релігії, вбрання, кольору шкіри – стають об’єктом насильства, кпин та аґресії, а в групі такі індивіди часто можуть виконувати роль “жертовного козла”. А він, як відомо, в усьому винен.
Цей механізм вперше описали антропологи. Як виявилося, за його допомогою можна не тільки з’ясувати певні культурні явища, але також чимало прикладів соціальної поведінки. Цікаво: учені звернули увагу, що цей механізм діє як на рівні держав та їхніх суспільств, так і малих груп, як- от шкільний клас чи родина. Механізм “жертовного козла” пояснює, що робиться з учнями, яких не приймають, а також як люди дають собі раду з напруженням чи фрустрацією. Цей механізм включається майже автоматично, тоді, коли група бореться з якоюсь поважною проблемою. Необхідність знаходження причини кризи, поєднана зі страхом взяти на себе відповідальність, стає причиною звинувачення того, хто є настільки слабким, що не буде результативно захищатися. На цю людину “виллються” усі накопичені фрустрації і стрес. Вибір “жертовного козла” зазвичай не є раціональним, він рідко має логічне пояснення. Головну роль у ньому відіграють емоції: злість, гнів, почуття безсилля чи втрати контролю над своїм життям. Раціональне пояснення з’являється вже насамкінець для виправдання аґресії. Колись роль “жертовних козлів” виконували відьми, у XX ст. їхнє місце зайняли євреї, роми, гомосексуалісти, хворі на ВІЛ. Як виявилося, у XXI ст. роль “жертовних козлів” можуть виконувати (на рівні шкільного класу) діти, які не ходять на заняття з релігії через інше віровизнання або його брак. Узагальнюючи: “жертовним козлом” завжди є хтось “інший”, тобто заперечення нас самих. “Ми” є майже ангелами, “він” – дияволом, втіленням зла. Хоч і парадоксально, саме “жертовний козел” ще більш об’єднує групу, створює почуття зв’язаності та близькості. Це він допомагає групі збудувати структуру й ієрархію, без якої та не може діяти, і врешті – він полегшує визначення цілей групи і способів їх досягнення. Є така приказка, що ніщо так не об’єднує, як спільний ворог. В описаному випадку ворогами виявилися діти авторки листа, що значно насторожує.
“Козел відпущення” зазвичай з’являється там, де люди не випра цьовують собі інших способів вирішення проблеми злості чи аґресії, не беруть відповідальності за свої вчинки. У випадку шкільного класу, у якому конфлікти й кризи є немовби складовою частиною перехідного віку, без втручання ззовні такі конфлікти важко вирішити. Кільканадцятирічні діти рідко можуть розв’язати подібні проблеми самостійно. Тому відразу, логічно виникає запитання: а що в цій школі робить педагог, психолог, вихователь? Чому ніхто не відреаґував, намагаючись вирішити кон флікт між підлітками? Чому не втручається дирекція школи? Чому загалом у цій школі не виховують молоді?
Роль “козла відпущення” відрізняється від інших соціальних ролей тим, що від неї надзвичайно важко звільнитися. Якщо в цю роль хтось увійде від початку навчання в школі, то часто її відіграватиме до останнього класу. Зазвичай тут допомагає лише зміна оточення. А вона, у випадку авторки листа, скоріше не є можливою. Тому тим більш потрібне втручання зі сторони педагогічного колективу школи.
Визволення з ролі “козла відпущення” є важким і довгим процесом. Частиною його є повернення таким людям віри в себе, у свою значущість, усвідомлення їм того, що їхній спосіб розцінювання себе насправді не є відбиттям реальності, а лише роллю, яка їм нав’язана.
Профілактика цього механізму – це зовсім інша справа. Найважливішим у цьому аспекті є навчання толерантності, тобто усвідомлення, що є “інші”, і “ми” повинні сприймати їх такими, якими вони є. Не уподібнювати їх до себе, – тобто не хрестити євреїв, не навертати у свою віру, не відбілювати чорношкірих, – а сприймати їхню відмінність. Себто навчати і ще раз навчати. Найскладнішою частиною такої освіти, проте, є сприйняття самого себе: тобто погодження з тим, що інші мають право на інший колір шкіри, релігію та звичаї.
На жаль, те, що описане в листі, свідчить, що Польщу ще чекає довга дорога до нормального ставлення до інших. А викладання в школах лише однієї релігії – римо-католицької – напевне не служить нормалізації ситуації і цієї дороги не скоротить.
МАЛҐОЖАТА ЛЕСНЯК, Голова Польського товариства раціоналістів, доктор гуманітарних наук у галузі соціології, викладач у вищій школі, продекан факультету психології і наук про родину краківської Академії ім. Анджея Фрича Моджевського, судовий медіатор
“Наше слово” №39, 26 вересня 2010 року{moscomment}
