Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-06-24
{mosimage}
Ірина Сеник – відома в Україні та в діаспорі талановита дочка українського народу. Незважаючи на те, що ще в університетські роки 19-річною дівчиною її заарештували й засудили на багато років концтабірної каторги, вона не втратила духу, не зламалася. Більше того – неймовірні страждання, голод і приниження, яких тоді зазнала, зміцнили її. Це, безперечно, вилилося в глибокодуховній поезії та у вишивках і художньому оздобленні одягу, чим вона також займалася.
Ірина Сеник народилася 8 червня 1926 р. у Львові в родині Марії і Михайла. 1945 р. стала студенткою факультету іноземних мов Львівського університету, але вже 12 грудня 1945 р. її заарештували як зв’язкову Романа Шухевича, а в березні 1946 р. була засуджена за обвинуваченням в уча сті в національно- визвольному русі на 10 років таборів особливого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. У вересні 1958 р. І. Сеник звільнено, але отримала заборону повернення до Львова. Вона оселилася в Івано-Франківську, брала активну участь у русі шістдесятників, та 1972 р. її знову заарештовують і засуджують за “ведення антисовєтської аґітації та пропаґанди”. Покарання вона відбувала в мордовських таборах, а потім – у спецпоселенні в Казахстані. Там 1979 р. стала членом Української гельсінської групи.
{mosimage} І. Сеник аж 34 роки провела в неволі. Ця тендітна жінка витримала більше, ніж можна собі уявити. Останні роки її життя збігали в Бориславі, де відійшла у вічність 25 жовтня 2009 р., проживши 83 роки. Спочила вічним сном на Личаківському цвинтарі в рідному Львові, з якого за патріотичні ідеали була вигнана..
Надія Світлична, співтоваришка в’яз ничної долі І. Сеник, згадує, що “на безжальних тайшетських дорогах вона мріяла про велику любов і писала ліричні вірші. Жила надією на зустріч з рідними – братом, сестрою, мамою, що теж поневірялися по чужині, брутально викинуті з їхнього львівського гнізда. Вишивання стало її потребою, її диханням. Вишивала вона й під час ув’язнення, коли все було “не дозволено”. Не було ниток – висмикувала з панчіх чи з подертого одягу, не було голки – вишивала риб’ячою кісткою”.
Світлична також згадує: коли привезли її до Мордовії 1973 р., велике враження на неї зробили вишивки, які були скрізь: на вікнах, на ліжках-нарах та на комірцях табірних смугастих суконь у всіх семи ув’язнених українок. Орися, як кликали І. Сеник подруги, кожній з товаришок на свято Миколая дарувала якусь вишивку. Перед Великоднем Орися обкладала котрийсь горщик змоченою ватою, висівала насіння жерухи: і на великодньому столі – хоча й не було ні паски, ні писанки – ставав зелений городець, а на ньому – жовте курчатко з ниток. І. Сеник влаштовувала і “вишите” Різдво, та інші свята українського народу.
Любов до вишивання вона поєднувала з зацікавленням історією. Пізніше голку витіснили олівці – Ірина стала складати узори. А ще через якийсь час вона зайнялася віршуванням.
Рани на душі з’явилися, коли на засланні померли її сестра й мати. Про них, найрідніших і безповоротно втрачених, Ірина писала: “Не одно Різдво згоріло скорботною свічкою у вікні мого життя без маминого “Христос родився!”… Але я знала, відчувала, що вона з проскурою святою в руці бажає мені так, як наші прадіди за святково- різдвяним столом. А цього року вона в засвітах”.
І. Сеник любила рідний Львів, куди могла повертатися лише подумки, та щедрі Карпати, без яких, як писала, вона “ніхто і ніщо”.
Знайомство з І. Сеник було великим щастям, бо кожний захоплювався силою духу цієї жінки, хоч табори, заслання та в’язниці знищили її фізично.
Торонтські українки – учасниці конґресів Світової федерації українських жіночих організацій, а також і делеґатки Союзу українок Польщі – мали честь вітати І. Сеник, пізнати й захоплюватися показом вишиваних суконь і костюмів, які вона проектувала.
Довголітня голова СФУЖО Оксана Соколик згадує, що в Києві на конференції “Україна і демократія” нікого так у залі не вітали, як пані Ірину: “уся зала схопилася на ноги, залунали оплески й вітання, у багатьох були сльози на очах”. Нескорима жінка закінчила свій виступ уривком з власного вірша: “В нашій хаті розцвіте рідна мова, мов косиця шовкова… В нашій хаті віконця до Бога, до Сонця, до усього святого”. У спогадах пані Оксани незабутнім залишається вечір 1998 р., коли американські жінки Рочестера оголосили список 100 героїнь світу, яких вибрано з поміж 3 тис. кандидаток із 71 країни. Серед них героїнею стала й Ірина Сеник. А відтак на 50-ліття СФУЖО вона отримала титул Почесної членкині СФУЖО.
Молодше покоління українців може пізнати духовне багатство пані Ірини, заглиблюючись у її поезію – зокрема в’язничну, якою поетеса чекала на воскресіння України. Мелодійними є не лише її вірші, але й кожний лист, кожний спомин, кожне її слово.
Елегійний характер поетичної творчості І. Сеник повністю пояснює її доля. Отримавши від своєї матері релігійне виховання, вона піднесла постать рідної неньки на п’єдестал найвищого материнства, вічним символом якого є Пресвята Богородиця. До Неї, до Мадонни, у своїх віршах поетеса звертається за порадою, за вказівкою, за потіхою.
Україні вона присвячує багато віршів, інколи з політичним забарвленням.
– – –
Пліч -о- пліч
Зі мною Ніч,
Та найперша
З найперших
Заспокійливо- ніжна
Як обійми,
Чебрецево-п’янка
Як уста,
І глибинна,
Як очі,
Що зорями тонуть
У серці.
Ковило моїх смутків,
Чорна Ружо Журби,
Осипайтесь на ганок,
Бо ось ось
Розпроміниться Ранок,
Червона Калина
І моя Батьківщина.
– – –
Про що віками
Гомонять Карпати
Почути може
Той лишень,
Кому співала
Завше мати
Украй зажурених пісень.
У синім мареві Говерла,
Над нею – зоряні світи,
Мій рідний Краю,
Моя перло!
Світи мені,
Весь вік світи!
– – –
А я ще вернуся у Львів
І буду в ньому вічно жити,
Бо там розцвів мій перший спів,
Найпершого кохання квіти.
Там називався щастям дім,
Як повінню весняні ріки,
Ти, Львове, завше будь моїм,
Бо я твоя навіки.
Вірші та зразки вишивок походять зі збірки І. Сеник “Біла айстра любові”.
“Наше слово” №26, 27 червня 2010 року {moscomment}
