(ак-б) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-03-02
{mosimage}
Золотий вересень. Хроніка Галичини 1939-1941, режисер Тарас Химич, Громадська організація “Західноукраїнський центр історичних досліджень”, Львів 2010, 50 хв.
Передвоєнний Львів, достойні будинки, повні життя вулиці, на тлі звучить по-польськи старий шляґер Маріана Гемара про Львів. І раптом чарівну картинку розбиває інформація про вибух ІІ Світової війни. Але для Львова доленосною стає не стільки перший день вересня, скільки сімнадцятий…
“Золотий вересень” – це український фільм про те, як Галичина помаленьку, спершу малими кроками, а пізніше – дедалі швидше й брутальніше, перетворюється в тюрму. А мало бути так гарно. Радянська армія, яка вступила на інкорпоровані терени східної частини ІІ Речі Посполитої, принесла з собою привабливі для українського населення гасла. “Беріть владу у свої руки” – кричали червоні транспаранти. Українська мова гордо увійшла в громадський простір, з’явилася в школах та в управліннях. Люди будували брами з квітів і вішали прапори.
І все ж жителі Галичини неоднозначно сприйняли нових володарів. Частина українців з надією чекала на зміни. Хоч були й такі люди, які дивилися на ці події без ура-оптимізму і, як показала недовга історія, мали рацію. Саме їхні спогади презентують автори документальної стрічки. Саджають стареньких людей перед камерою й уважно слухають. Увесь фільм побудований на дуже простій композиції: інтерв’ю з очевидцями перетинають коментарі істориків, але зроблені так, якби зовсім не відрізнялися від спогадів. Не домінують вони спогадів звиклих людей, з яких дізнаємося не про великі геополітичні маневри, а про маленькі деталі окупаційного життя. Саме вони, як мозаїка, створюють образ Львова за “перших совєтів”. Отже, у Галичину входить радянська армія. Але її “слава” прийшла сюди раніше. Хтось уже чув про якийсь голод у Східній Україні, хтось – про репресії. Довір’я не викликають також перші представники країни “справедливості й щастя” – бідні, утомлені, брудні, обдерті солдати з азійських республік. Комуністи спочатку не чіплялися до українців, але пізніше почали заводити свої порядки. Вони ліквідували органи місцевої влади й організували вибори, які просто фальсифікували на кожному рівні. А потім в Оперному театрі влаштували народні збори. Приїхав Олександр Довженко, “сказав пару слів, – згадує очевидець, – і вітав людей від імені робітників України”. Це саме була ця “мистецька” частина. “Робоча” почалася майже наступного дня націоналізацією майна та грошовою реформою, яка зруйнувала економіку реґіону. Офіційною валютою став рубль. Радянські чиновники захоплювали все: у євреїв забрали крамниці, в українців понівечили кооперативне життя. З квартир робили комуналки. А ще пізніше з польських в’язниць узяли документи про українців, які діяли в нелеґальних організаціях, і почали арештувати всіх, кого могли, заповнюючи і так уже вкрай переповнені в’язниці. Паралельно розпочалися депортації поляків та українців.
Поруч зі спогадами свідків і коментарями істориків з’являються реконструйовані сцени, які влучно доповнюють історію. Реконструйовані сцени – це річ, яка завжди викликає моє занепокоєння, оскільки рідко буває добре зроблена. Тим разом вони просто ідеальні – і з точки зору драматургії, композиції та ритму розповіді, і з погляду доцільності їхнього застосування. Вони виглядають як справжня проекція думок і споминів героїв фільму – трохи в сепії, трохи порвані, але творять один цілий і жахливий сюжет. Не видно особливої різниці між ними й архівними матеріалами. Автори правильно також зберегли пропорції між усіма елементами фільму. Історію окупованого Львова розповідають звичайні люди, очевидці тих подій. Історики тільки її доповнюють, а візуальні і звукові (дуже добрі!) ефекти становлять бездоганне тло.
Коли радянська армія входила до Львова, не було там вакууму: вже діяла мережа ОУН. Почалася боротьба між ОУН і НКВС. У фільмі представлено багато аспектів цього протистояння, у тому числі цікаві способи викриття аґентів НКВС.
Терор, тюрми, депортації, нічні арешти. Могло би здаватися, що це кінець Галичини, але ще гірші переслідування почалися 1941 р., коли Німеччина розпочала війну з СРСР. “Вбиваймо їх, бо і так кожен другий втече до німців”, – таким було мотто енкаведистів. Тільки протягом першого тижня радянсько- німецької війни вбито 50 тис. людей. Спогади свідків починають згущуватися, входять на інший емоційний рівень. Вони розповідають про те, що нормально не міститься людям в уяві – про вбитих в’язнів, про трупи дітей… Їхній наратив супроводжують жорстокі, натуралістичні сцени допитування й шокуючі архівні матеріали.
У фільмі виступають українці, але ця стрічка не лише про українців. Жертвами радянської влади були всі мешканці Галичини – і це виразно наголошене в “Золотому вересні”. Цей фільм також дозволяє зрозуміти складність певних українських виборів, бо для українців з Західної України війна розпочалася на два роки раніше, ніж для їхніх братів на Сході – і головним ворогом була аж ніяк не Німеччина…
“Наше слово” №10, 6 березня 2011 року {moscomment}
