Петро Коваль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №16, 2015-04-19

Emilian Wiszka, Żurawce. Wieś w dokumentach, na kartach historii i we wspomnieniach jej byłych mieszkańców, Toruń 2014, 627 s.

Поява монографії «Журавці» авторства д-ра Омеляна Вішки про минуле рідного села, що лежало колись у Рава-Руському повіті, є вагомим вкладом у діло пізнання історії етнічно українських земель північно-західної Галичини. Сперта на численних архівних матеріалах, як і на свідченнях безпосередніх учасників подій, обіймає минуле типової місцевості в давньому Белзькому князівстві від часу появи назви місцевості в документах XIV століття до наших днів.

Приєднання, чи возз’єднання
Автор вважає безпідставним твердження деяких польських істориків, що нібито приєднання Червоної Русі до Польщі мало характер повернення, коли згадане втілення відбувалося просто шляхом мілітарного захоплення. Після облоги Белза 1377 р. закінчилося завоювання цієї території, а 10 років пізніше король Володислав Ягайло призначив це князівство мазовецькому князеві Земовіту, що стає початком фактичної колонізації. У короткому часі призвела вона до усунення руської феодальної верхівки. Разом з тим посилюється експансія Римо-католицької церкви.
Селяни виявляли принципову стійкість у збереженні традиційної руської віри перед лицем насильного нав’язування незвичного їм уніатського віросповідання після Берестейської унії 1596 р. Однак автор не пробує пояснити читачеві, чому внаслідок виявленої непокори в деяких місцевостях унію прийнято щойно сто літ пізніше.
Селяни Журавців, як і всієї Белзької землі, безустанно від XIV до кінця XVIII ст. зазнавали страждань з приводу періодичних нападів татарських орд. Подібну біду несли утримувані селянами переходи королівських військ, які допускалися грабежів і розбоїв. Чимале лихо спричиняли також часті епідемії заразливих хвороб, як дизентерія, тиф, що нерідко обезлюднювали села, а в ХVII ст. таке нещастя повторилося семикратно. Здатні до зброї журавчани 1648 р. приєдналися до повстанського загону Богдана Хмельницького, який в силі 2 тис. бойовиків захопив укріплене містечко Ліпск.
Зі сторінок книжки виникає, що єдиною установою в Журавцях, яка забезпечувала населенню власне духовне життя, була церква. Однак ніде не згадується про наявність до XIX ст. будь-якої освітньої системи, покликаної до навчання в рідній мові, бо доступ до освіти забезпечувала лише польська система шкільництва. Як подає автор, руського письма навчали тільки дяки при церквах. Отже, в тій ситуації журавчани, як і вся основна маса українського населення Белзької землі, через століття залишалися неписьменними.

Повноправні громадяни
Завдяки знесенню панщини цісарським указом 1848 р., а також зрівняння у правах релігійних конфесій журавчани позбуваються необмеженої залежності від своїх панів і стають повноправними громадянами цісарства. Вагомим кроком в емансипації українців виявилося надання можливості творення ними представницьких органів самоврядування, чого доказом є виконування в Журавцях функції війтів виключно місцевими українцями, а урядова документація у ґмінній канцелярії велася українською мовою. На увагу заслуговує факт, що один з війтів Михаль Шумада здобув освіту під час служби в австрійській армії, де опанував німецьку мову, завдяки чому як авторитетна особа мав можливість гідно обстоювати інтереси своєї громади перед владою. При тій нагоді варто було б авторові згадати про корисне значення служби в австрійській армії, де здібні українці формували національно-політичну свідомість та підвищували свій освітній рівень на унтер­офіцерських курсах, потім були активними діячами у своїх середовищах.
З книжки довідуємося про відхід на фронти I Світової війни 200 чоловіків з Журавців. Та не згадано про те, що війна довела селян до крайніх злиднів з приводу нестачі робочих рук і підвищених податків, значно збільшила кількість сиріт. Не згадано також страшного нещастя, яким стала тоді епідемія тифу, що в ситуації низького рівня гігієни і браку медичної допомоги забрала сотні людських життів. коли Журавці у вересні 1918 р. опинилися в границях ЗУНР, завербовано в них, як подає автор, заледве 100 мужчин до української армії. Потім її загонам, хоч вони проявили геройство у змаганнях з поляками, не вдалося утримати зайнятих позицій уздовж залізничної дороги Белжець – Рава-Руська. На цій поразці заважила не так низька національна свідомість, як вважає автор, а цивілізаційна відсталість в основній масі тоді неписьменних селян, непристосованих до вимог нових реалій.

Осадники-колоністи
У представленій історії Журавців міжвоєнного періоду бракує інформації про позбавлення села польською владою власних органів місцевого самоврядування, успадкованих з австрійських часів. У ґмінних канцеляріях Галичини введено тоді польську мову, а від виконування службових функцій відсторонено українських патріотів. Автор не виявляє, яку поставу зайняв багатолітній війт Журавців, а потім Любичі-Королівської Петро Тима. Чи під тиском нових обставин не перейшов на сторону покірних прислужників, ініціаторів полонізаційної політики, яких тоді називали «перекинчиками»? Читач не довідується, яку він поставу зайняв щодо загрози українству. Автор промовчує, що польські осадники-колоністи в Журавцях, крім привілейованої позиції в можливості закупівлі парцельованої землі, чого позбавлено українців, одержували ще значні беззворотні фонди на культурно-освітню діяльність, побудову костьолів. Фінансову підтримку отримувала також парамілітарна організація «Стшелець», завданням якої було утверджування польськості на етнічно українських теренах. Не випадково члени формації тримали в домах зброю. Тому малоправдоподібною є інформація, що нібито її провідники пробували вербувати до себе українців без вимоги змінення національності.

Товариство «Просвіта»
У книжці досить широко представлено культурну діяльність «Просвіти» в Журавцях, де діяла читальня, аматорський театр, великий хор. Не приділено, однак, належного місця виказанню скрутної фінансової ситуації цієї установи, утримуваної виключно з членських внесків та фондів з продажу квитків на культурні заходи. Членський внесок дорівнював тоді трикратній величині цілоденного заробітку у фільварку, от і не кожного було на це стати, коли більшість родин у селі утримувалася з ареалів, менших як 2 га.

Бессарабія
Січневі переселення до Бессарабії тільки частково були пов’язані з потребою спорожнення місцевостей у приграничній зоні. В публікації повинно було знайтися хоч коротке пояснення виниклої влітку 1940 р. потреби заселення частини Бессарабії, яку згідно з радянсько-німецьким договором опустило 133 тис. німецьких осадників. Їх депортація на окуповані Рейхом 1939 р. території відбулася зорганізовано і не мала стихійного характеру, як написано у книжці. Тимчасово обезлюднені терени Кремль вирішив заселити людьми зі сходу і заходу України, переселенню надано добровільний характер, що виявилося звичайною фікцією. Витиповані органами КДБ особи були примушені підписати документ «Згода на виїзд» під загрозою заслання в Сибір. Дозволено забрати з собою до двох тонн, а не необмежену кількість майна, як подає автор, причому влада рекомендувала передати державі запаси зерна, які мали бути повернуті на нових місцях проживання. Це спричинило голодування в першому році побуту, бо обіцянки не дотримано. До того докучала нестача води. Не можна погодитися також з твердженням, що з поверненням румунської влади у червні 1941 р. погіршилася ситуація переселенців, адже вона стала навіть кращою, бо відступила загроза започаткованого колгоспного закріпачення. Кожен міг тепер вільно господарювати на своїх господарствах. Відновлено досі заборонене релігійне життя. У Ложанці, де замешкали журавчани, почала діяти греко­католицька церква, у якій влітку 1942 р. відбулася врочистість прийняття першого святого причастя. Взамін за це маріонеткова румунська адміністрація для українських мужчин ввела обов’язок служби в армії. Прийшлося їм воювати в Югославії і на східному фронті, де, попавши у совєтський полон, були трактовані, як воїни ворожого війська, чимало з них у повоєнних роках використовувано як невільничу робочу силу в небезпечних донецьких шахтах. Виїзди поселенців з Бессарабії в той період не були такі численні, як представляє автор. Стихійне переміщення біженців з цієї країни відбулося трагічного 1947 р., коли запанував там голод, спричинений довготривалою посухою. Вимирали цілі села, а радянська влада не давала жодної допомоги. Для рятування життя родини, нерідко з малими дітьми, люди потаємно тікали пішки, щоб, поконавши понад 700 кілометрів, повернутися до своїх сіл, покинутих 6 років тому. Мандруючи більше як два тижні, ще тоді не знали, що їх рідні місцевості опинилися по польській стороні кордону. Сотні здезорієнтованих і голодних біженців тижнями таборилися недалеко Високого Замку у Львові, де масово вмирали, не одержавши від держави ніякого порятунку, і похоронені в безіменних могилах.

Українське підпілля 40-х років
Вже на початку 1943 р. засновано в селі організаційну клітину УПА, яка свій перший бойовий крок скеровує проти гітлерівців, намагаючись підірвати залізницю під Любичею. Від того часу в Журавцях уміцнюється українське підпілля. Однак у книжці нема ніякого свідчення про дії упівців проти місцевих поляків. Автор промовчує справу примусової служби молодих журавчан у робочій формації «Бавдінст», де, крім виснажливої праці, відбувався військовий вишкіл українських юнаків. Таким підступним способом окупант готував там нашу молодь до служби в рядах СС «Галичина». Щойно на фронті хлопці зазнали болісного розчарування, зрозуміли, що їх використовують, як «гарматне м’ясо».Частину з них примушено до ганебного конвоювання ведених на смерть євреїв.
У монографії достатньо вказано, що з приходом у липні 1944 р. Червоної армії, в Журавцях і навколишніх українських селах посилився антиукраїнський терор з боку АК, БХ, а також відділами НКВС. У тій ситуації росте активність УПА, як одинокої сили, що стала на захист свого населення. Наведені автором факти, подані свідками тодішніх подій, доводять, що нова повоєнна влада в Польщі дозволяла своїй армії необмежену сваволю по відношенні до невинних мешканців села в 1945–1947 рр., просто приречених на жорстоке насильство. Однак такої однозначної підсумкової думки в монографії нема.

Розпорошені після 1947 троку
У частині, присвяченій історії журавчан після пам’ятного 1947 р., небагато дізнаємося про їх важку ситуацію в перший рік перебування на нових землях, де вони опинилися без засобів до життя. Їх розпорошено по Венґожівщині, в околицях Бань-Мазурських та на відлеглих за 200 км Жулавах. І все ж, вони зуміли, як виказує автор, подолати величезні труднощі, згодом досягаючи в міру достатнього рівня життя. З книжки дізнаємося, що чимало нащадків журавчан з Акції «Вісла» стали потім лікарями, вчителями та представниками інших престижних професій.
На закінчення треба ствердити, що монографія «Журавці» д-ра історичних наук Омеляна Вішки залишається значущим вкладом до скарбниці наукової історичної літератури.
Від імені читачів випадає висловити вже Світлої Пам’яті її Автору глибоку вдячність за жертовний труд, вкладений у завершення цієї гарно виданої публікації. ■

Поділитися: