(пл) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №8, 2013-02-24
Український Альманах 2013, Об’єднання українців у Польщі, Варшава 2013, 407 с.
Теми цьогорічного видання ОУП «Український альманах» у певному концептуальному вимірі добрано так, щоб вони відносилися й до історичного минулого українців, але теж порушували важливі сьогоденні питання українських громад у Польщі та за кордоном.
В історичному аспекті цей рік буде проходити в тіні трагедії, що виникла на Волині у 40-ві рр. минулого століття. Тому й у згаданому виданні поміщено статті, які торкаються цієї складної теми і про яку, можливо, не один раз хтось питатиме. Отже, у першу чергу обговорюються складні польсько-українські відносини – проте у статтях нема виправдовування волинських подій: головне, що підкреслюється – усе має спиратися на «діалог». Тому «Альманах» розпочинається статтею про Яцека Куроня – він після 1989 р. був одним з поляків, який, спираючись на тези Єжи Ґедройця про залежність свободи Польщі від свободи України, почав шукати спільної дороги порозуміння між народами. Але сьогодні в Польщі деякі середовища вважають, що теза «немає вільної Польщі без вільної України» викликає лише обурення поляків, бо через це, мовляв, відсуватиметься питання Волині.
У виданні ОУП редактори небезпідставно пригадують постать цього польського опозиціонера, для якого важливий був історичний контекст трагедії на Волині. Для нього найважливішим був діалог, хоч він знав, що є такі люди, які ніколи в жодні перепросини українців не повірять. Як бачимо на основі деяких останніх явищ у Польщі, історія починає домінувати в політичному житті, особливо цього року. І тут варто пам’ятати ідею Я. Куроня, якою був діалог.
Щодо історичних тем у виданні – знов повертаємося до події, яку українці відзначали рік тому, тобто Акції «Вісла». Тема «продовжується» через вихід у місячнику «Український журнал» статті під заголовком «Чи є життя після Акції „Вісла”?». У цій статті (її повністю надруковано в «Альманасі») автор говорить, що «формування української ідентичності в Польщі, базоване насамперед на досвіді Акції „Вісла” як чинникові мобілізації української спільноти, є дорогою в нікуди». Чи так воно і є? У виданні ОУП з’являється дискусія на цю тему – думаю, за допомогою статей різних авторів можемо самі кристалізувати відповідь на це питання.
Треба сказати, що минулого року українська громада в Польщі відзначала різноманітні історичні події, бо, крім 65-річчя виселення, були й ювілеї: 40-ліття хору «Журавлі», ансамблю «Ослав’яни», 55-ліття Школи з українською мовою навчання в Лігниці, про що пише її випускник у статті «Школа як візитівка української громади». Без сумніву, IV Загальноосвітній ліцей у Лігниці можна назвати нашою візитною карткою в Польщі, бо її мури виховали учнів, які сьогодні формують обличчя української громади та релігійного життя українців у Польщі. На ювілейному заході, як помічає автор, «серед учасників забракло окремих років, і то таких, які з великою ймовірністю живуть у Лігниці чи Вроцлаві». Це показує, що формула таких відзначень, можливо, вичерпується, оскільки не об’єднує всіх поколінь випускників, розсіяних по всьому світі (лише в Північній Америці може їх бути до 130 осіб). Автор задумується, як «ця візитівка української громади» може виглядати тоді, коли відзначатимуть 60-річчя існування школи, і чи її випускники почувають себе частиною цього навчального закладу, чи є можливість віднайти тих, хто «загубився» і кого не помічають в українській громаді. У статті вказано й на нове явище лігницького ліцею: бувають класи, в яких більшість учнів – це громадяни України. Тут треба сказати, що така ситуація починає торкатися й інших наших ліцеїв. З одного боку, це позитивний факт, бо дає надію на функціонування шкіл, однак це й показує, що дедалі менше учнів з українських сімей іде вчитися до своїх шкіл.
Щодо сімей (а точніше кажучи, – мішаних українсько-польських сімей) – в одному інтерв’ю можна прочитати про подвійні ідентичності, тобто про те, що «подвійних ідентичностей та тотожностей немає». Як знаємо, під час перепису населення 2011 р. про свою змішану українсько-польську ідентичність заявило 20 тис. людей. Отже, чи можна одночасно бути українцем і поляком? На це відповідає в інтерв’ю проф. Михайло Лесів.
В останньому «Альманасі» прочитаємо й про долі людей. Одна з історій висвітлює боротьбу людини з апаратом безпеки. Історія мала трагічний фінал: спробу самогубства та смерть дружини. Управління безпеки (пол. UB) називає це просто «помилкою».
Ідеться про Лева Ґеца – відомого в Польщі як живописця, ґравера, музеєзнавця, але теж діяча УСКТ. За ним від 50-х років (це був час ПНР) почало слідкувати й намагалося завербувати до співпраці Управління безпеки. Художник двадцять років – аж до смерті мусив боротися, захищати себе від «охоронців». Був дуже важливою особою, оскільки активно діяв в УСКТ і допомагав українським студентам у Кракові. Стаття про відомого художника написана на основі документів, отже бачимо, якими способами спецслужби в період ПНР намагалися зламати людей. Результат – Л. Ґец та його дружина запланували самогубство, яке подружжя і здійснило. Проте художника врятували. Від керівника Воєвідського управління громадської безпеки почув слова: «Ми – молода влада, робимо помилки і на помилках вчимося». Левові Ґецу довелося жити під наглядом апарату безпеки аж до смерті, до 1971 р.
