Розмову провела Вікторія Ґрондзка ■ УКРАЇНА ■ 2009-10-02
{mosimage}
Двадцять років тому в Україні, внаслідок активної діяльності громадських рухів, почалися значні зміни. Про ті історичні події та їхній опосередкований вплив на розвиток сучасної ситуації коротко розповів для читачів “Нашого слова” Олексій ГАРАНЬ – професор політології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, автор першої книжки з історії Руху “Убити дракона” (1993 р.), та поділився своїми роздумами про можливості, які несуть українцям теперішні непрості часи.
Тепер, з нагоди 20-річчя Руху, проводиться широке обговорення, чим він був у момент його створення, чого хотіли його учасники й організатори, чи вдалося їм досягти мети…
-Найважливіше було те, що ті, хто пішов у Рух, щиро хотіли змін, хотіли повалити тоталітарну систему, яка тоді панувала. А стосовно того, які це мали бути зміни, тут уже була різниця поглядів. Коли Рух щойно створився (він тоді називався Народний рух України за перебудову), то там були різні люди – від переконаних антикомуністів і тих, хто вже тоді вважав, що Україна повинна бути незалежною, до комуністів- реформаторів, які вірили, що цю систему можна змінити, зберегти Союз в оновленій формі. Тобто це були люди, дуже різні за ідеологією. До речі, я належав до цієї другої групи. Я виховувався в радянській системі й щиро вірив, що соціалізм може мати людське обличчя і вдасться побудувати на рівноправних принципах конфедеративні стосунки між республіками. І таких людей було досить багато, а серед керівництва Руху знаходилося чимало членів Комуністичної партії. Проте ситуація досить швидко змінювалася і вже через рік, 1990 р., Рух чітко проголосив, що він – за незалежність України. Тоді ж Рух ухвалив рішення про заборону членам КПРС бути одночасно його членами, тобто комуністи, які на той час знаходилися в складі НРУ, вийшли з лав Комуністичної партії. Це була дуже швидка еволюція.
У Народному русі були дуже різні люди, які мали дуже різні погляди, чи можна сказати, що їх об’єднала саме ідея незалежності?
-На початку були дві об’єднуючі ідеї. Перша – це ідея демократизації в такому трохи абстрактному плані, тобто вона не обов’язково означала усунення Комуністичної партії, а передусім головним було створення конкурентних умов, плюралізму.
Другий момент – це суверенітет України. Але він тоді розумівся по-різному. Тобто, ще раз скажу, коли створювався Рух, тоді прямо не висловлювалася ідея незалежності. Якщо ми почитаємо установчі документи Руху, то там записано, що тоді висувалася ідея нового союзного договору, власне так, як це було спочатку в Прибалтиці. Але вже восени 1990 р. взято курс на незалежність. У 89-му Рух і всі його члени ще не були готові, щоб чітко сказати, що Рух за незалежність. Чому? Бо тоді просто не дали б його створити, довелося б їхати робити установчий з’їзд у Вільнюс. Такі ідеї теж тоді були, але самі організатори вважали, що це неправильно, що треба створити його в столиці України.
Слід додати, що саме суспільство тоді ще не було готове сприйняти ідею незалежності України. Тобто потрібний був час, щоб дізнатися історичну правду, щоб зламати стереотипи. Коли тепер говорять, що Рух від самого початку був антикомуністичний і виступав за незалежність, то це не зовсім так, – там були різні люди.
Одним із гасел цьогорічних святкувань є “За вашу і нашу свободу!”, яке має польський родовід. Чи те, що в Польщі була створена “Солідарність”, мало вплив на події в Україні, чи ця організація якимсь чином була причетна до його заснування?
-Звичайно, створення в Польщі “Со лідарності”, а потім прихід її до влади мало величезний вплив також на Україну. “Солідарність” була прикладом, як можна добитися змін у комуністичній системі. Другий, дуже важливий момент, це коли Адам Міхнік виступав на з’їзді Руху і говорив, що треба подолати ті непорозуміння, які існували раніше між Польщею та Україною, що опозиційні рухи повинні діяти разом. Польські та українські інтелектуали, дисиденти, опозиціонери показали, як можна долати неґативні історичні нашарування в наших відносинах. Це відбулося значно раніше, аніж почала це робити влада в обох країнах.
Це гасло було дуже важливим ще й тому, що в Україні є багато національ них меншин. Рух наголошував на тому, що сприятиме національному відродженню та розвитку цих усіх меншин, саме тому їхні представники підтримали Рух і ввійшли до його складу. Тоді були резолюції і відносно кримських татар, і щодо євреїв, і росіян… У той час, як радянська влада хотіла усіх роз’єднати, Рух навпаки – об’єднував. І я вважаю, що це було одним із факторів успіху в мирному досягненні незалежності України.
Коли створювався Рух, він фактично був коаліцією різних за характером організацій. Незважаючи на всі відмінності між ними, вони зуміли поєднати свої сили. Останнім часом, замість об’єднавчих процесів, ми бачимо кризу і розкол, навіть у самому націонал-демократичному таборі. Чи це тимчасове явище? Чи вони мають шанс знову консолідуватися?
-Я думаю, що якесь об’єднання буде, хоча тепер важко сказати, в якій саме формі. Рух теж проходив різні етапи. Спочатку це був широкий фронт, після 1992 р. він перетворився на партію і тим самим звузилася його електоральна підтримка. Під кінець 90-их стало зрозумілим, що Руху не вдається вийти за межі свого традиційного ареалу – Західної та Центральної України. Нове згуртування націонал-демократичних сил відбулося протягом 2002-2004 рр. Тоді “Наша Україна” зуміла зробити те, що не виходило раніше – знайти електоральну підтримку і на сході, і на півдні України. Одним із факторів перемоги Ющенка стала успішна мобілізація населення під гаслами, спільними для заходу і сходу країни: боротьба з корупцією, верховенство права, європейські цінності – це те, навколо чого здійснювався процес гуртування. “Наша Україна” могла стати широкою правоцентристською партією європейського плану і виступити об’єднавчим фактором. На жаль, їй це не вдалося. Можна аналізувати чому, але це вже тема окремої розмови. Це доводить, що загалом об’єднання можливе, але в якихось нових формах.
Які риси повинна мати політична сила, щоб вона могла знову згуртувати українців?
-Помаранчева революція принесла демократичні свободи, насамперед свободу слова. Проте основна проблема полягає в тому, що не вдалося демократизувати владу зсередини, забезпечити верховенство права і реалізувати гасло “помаранчевих” – “Закон один для всіх”. І якраз це викликає тепер велике розчарування. Навіть не соціально -економічні проблеми, а те, що не вдалося виконати обіцянки про встановлення справедливості. І в цьому знаходиться ключ до розуміння багатьох проблем, з якими стикається тепер Україна. Коли ми говоримо про потенційне об’єднання, то треба переходити від електоральної демократії до реальної, діючої демократії, до ефективної некорумпованої системи. Я думаю, що саме навколо цього можна тепер об’єднати Україну.
“Наше слово” №40, 4 жовтня 2009 року {moscomment}
