У квартальнику “Рідна мова” (№ 15, 2011 р.) з’явилися “Спогади” Михайла Шумади з тих часів, коли він секретарював у Воєвідському правлінні Українського суспільно-культурного товариства (ВП УСКТ) у Вроцлаві (1968-1973). “Спогади” викликають зацікавлення тим, що заохочують критично переглянути історичну й сучасну вартість основних понять з українського періоду історії Русі.

Оскільки українська історіографія не створила сучасної інтелектуальної та ідеологічної історії Русі-України, такі концепти (поняття), як “русин”, “старорусин”, “москвофіл”, “українець”, “лемко”, “карпаторусин” можуть вживатися як засоби створення та неґативного етикетування українців як руських “інших” або русинів як українських “інших”. Натомість критичний перегляд генеалогії цих концептів може сприяти виведенню русинства-українства зони Карпат зі стану, коли його історія пояснюється при допомозі молота. У цій статті хочу показати те, кому, як і чому може бути корисно називати русинів-українців з Лемківщини москвофілами. (Проблема стосується гри історичних термінологічних неоднозначностей, отож, вживаю написання типу Русь-Україна, москвофіли-русини, лемки-українці тощо).
Людина з університетською освітою, україніст М. Шумада не зміг побачити нічого спільного між українством як львівсько-київським варіантом руськості та західноруською вірністю традиції. Пояснення знайшов у сучасному “прикликанні варягів” – москвофільстві.

Не цілком приватний курс ідеології
Генеалогія москвофільства та кожного іншого “фільства” як культурно-ідеологічної постави випливає з відчуття неспроможності творця й носія цієї постави, зі слабкості його дотеперішніх позицій та відчуття загрози власних традиційних позицій у майбутньому. “Фільству” притаманна роздвоєність. Воно завжди є поміж чимось.
Історія “фільств” у Русі-Україні – довга. Вони випливають з того, що 600 років треба було бездержавним русинам вибирати між меншим і більшим злом, а також – якраз це було дуже важливе! – називати його. Вибирали і називали різні люди, і по-різному, часто всупереч одні одним. “Повість минулих літ” так і починається – з “прикликання варягів”, тобто варягофільства.
Можна не признаватися до існування в історії Русі-України явища “фільства” або називати його по-іншому, проте результатів сильної та слабкої позиції русинів-українців з історії не позбутися. До 1848 р. русини, які проживали між Сяноком та Криницею, знали два зовнішні світи: свій, руський, і “їхній” – польський. Аж у 1850-1920 рр. з’явився староруський, москвофільський і кінець-кінцем також російський світ. Однак дорога від Підбескидської Русі* до Москви була повільна й неоднозначна. І не тільки тому, що пролягала через Київ – Львів…

Наслідки руського самозречення
У другій половині ХІХ ст. перевага польського культурного й політичного елементу в Галичині була настільки великою, що руськість – як культурне й етнічне ціле – опинилася в кризі. Польський культурний обіг визначав русинство як непросвічену селянсько-попівську масу, нездатну пройти європейську модернізацію інакше, як шляхом залучення до польськості. Признаватися до руськості, відгородженої польським культурним контролем від європейської культури, означало нести на собі тягар меншовартості, приниження та безперспективності самого існування. Руська еліта Галичини почала шукати доріг виходу з кризи руськості. Рятунком перед поляками був пошук зовнішніх союзників та посилання на них навіть без фактичного політичного союзу.
Серед руської еліти пов’язаного з Києвом Львова у 70-80 рр. ХІХ ст. появився проект зміни етнічної назви русинів. Русини почали називати самі себе українцями. В цьому незалежному, хоч і зробленому під великим тиском проекті не було б нічого поганого (подібні зміни відбулися у французів чи німців), якби він був здійснений на всій руській території. На жаль, до окраїн Галичини, зокрема до Підбескидської Русі, назва “українець” не змогла дійти як зрозумілий позитивний сиґнал. На перешкоді стали не ідеологічні принципи існування двох руських народів, а важкі умови культурної комунікації, слабкість преси, шкільництва, залізниці. У Підбескидській Русі-Лемківщині чи на Підкарпатській Русі-Закарпатті вірні віковій традиції русини могли вважати новоз’явлених русинів-українців не нацією, а “фільством”, українофільством, яке здало позиції. Фільська система працювала всюди там, де чинився тиск на руськість: у Підкарпатській Русі вже у 40-ві рр. ХІХ ст. виникло москвофільство – але воно було спротивом мадяризації. На Підбескидській Русі москвофільство виникло на хвилі опору проти полонізації. Отож українофільство було споріднене з москвофільством як ще одна стратегія заперечення полонізації (у Росії – русифікації).
Не цілком успішно здійснена елітою Києва і Львова термінологічна зміна курсу з руського на український дорого обійшлася як давній Русі-Русі, так новій Русі-Україні. Почалося забування Русі во ім’я України. За зречення від русинства заплачено вимогливою дисципліною в рамках українського табору за принципом “русин, що не називає себе українцем – проти нас”. Замість пошуків порозуміння, русини-українці почали вважати “крайніх” своїми ідеологічними та політичними ворогами, а ці, названі при нагоді москвофілами, не забували віддячитися.

“Москвофіли” і росіяни
Табір русько-української інтеліґенції в Галичині, т.зв. народовці, не зважав на те, чи цілком доречно названо москвофілами одну з руських культурницьких течій. Залежало їм на етикетуванні цією назвою – тоді вони самі ставали немосквофілами. У чиїх очах? І чи справді варто було поривати зв’язки та називати москвофілами тих, хто більш ніж москофільський був просто антипольський? Хоч і дивно, але всього-на-всього москвофільські заяви видавалися народовцям більш грізними від практичного наступу на руськість, здійснюваного польською адміністрацією Галичини. Тимчасом у 50-90 рр. ХІХ ст. ці руські прихильники скріплення власних позицій шляхом орієнтації на російську культуру не були росіянами: радше руськими традиціоналістами в пошуках виходу з важкої ситуації. Вони шукали спілки з кимось, хто буде в міру далеким, а тому відповідним союзником проти тих, хто в цю пору нищив кордони між Польщею та Руссю – поляками.
Наслідки народовського “перехрещення” русинів на москвофілів виявилися непередбачуваними. Русини-українці самі сприяли процесові переходу з ідеології москвофільства на позицію приналежності до російської нації – конструювали нову націю! Недавню частину власної нації переводили на шлях до російськості, тому частина русинів не хотіла назвати себе українцями й залишилася вірними своїй майже 1000-річній назві. Отож, українські народовці перестали вважати тих русинів не лише частиною старої руської нації, але й “нової” – української.
Порівняймо. Польські еліти 1848 р. реаґували вкрай неґативно на те, що від польської нації відкололася, як вони вважали, неіснуюча раніше окремо руська нація. Поляки у виникненні русинів бачили австрійську інтриґу і гроші. Коли з’являються москвофіли, українці причину їхнього виникнення скинули на… інтриґу та гроші Росії. Вони повторили польський сценарій, проте щодо власної нації. Причиною некритичного погляду на власну історію була податливість українського мислення на польський ідеологічний вплив. Адже українці змогли успішно приписати русинам москвофільство, бо це було вигідне польській еліті Галичини, якій потрібні були москвофіли серед русинів. Отож, москвофільство є спільним, але насамперед польським, а потім українським проектом. Аж до початку ХХ ст. не було воно новою національною ідентифікацією, новою нацією. Становило частину традиційної terra Russia, було одним зі способів розуміння руської культурно-національної ідентичності. Загнане в кут українськими народовцями – виродилося в російську націю.

Сумнівна національна стратегія
Чи русини-українці могли сподівалися інших наслідків від наділення русинів ненависною собі й полякам етикеткою московства – замість того, щоб вести з ними діалог? Чи тактика збільшення національної сили українців шляхом зменшення складу самої нації за рахунок “виключення” з неї русинів-москвофілів була правильна? Чому на переломі ХІХ і ХХ ст. українство, течія до болю нова, крім зневаги та розколу, не могло запропонувати давній руській еліті нічого більше? І чому дійшло до співпраці з польськими політичними силами, щоб вилучити з гри частину власної еліти лише тому, що вона руська? Чи партійні погляди галицьких народовців справді були ідентичні інтересам усієї нації? Чого вартий був їхній проект національної держави України, де є місце для українців, але не для русинів? […]для українців, але не для русинів?

Українське мислення польськими концепціями
В Австро-Угорщині польська еліта могла виявляти своє ставлення до Росії. Її антиросійський інформаційний потік був потужний і викликав наївне сприяння в русинів-українців згідно з засадою “вороги наших ворогів є нашими приятелями”. Вони для своєї мети настільки міцно хотіли скористатися польськими засобами ідеологічного й політичного тиску, що не зважали навіть на те, що поляки у своїх доносах до Відня називали росіянами (“москалями”) всіх русинів, а не лише москвофілів. Щоб відмежуватися від польських наклепів, русини-українці так і знайшли поміж русинами винних – москвофілів. За це “вдячність” польської сторони була безмежною. Поділ серед русинів на русинів-москвофілів та русинів-українців був для польської політики в Галичині подарунком небес! Адже поляки ставали союзниками то одних, то других, щоб у боротьбі за полонізацію Східної Галичини послаблювати русинів як ціле, бо дивилися глибше і вважали їх спільністю…
Тавро москвофільства було вжите поляками в середині XIX ст. як ідеологічний концепт, обрахований на шкоду руським прагненням стати незалежними від польської переваги. Він був адресований для уряду у Відні. Що ж тоді робити з москвофілами М. Шумади? У 60-70 рр. ХХ ст. куди він адресував свій гнів проти них? Адресував його у Варшаву. Там, у Центральному комітеті Польської об’єднаної робітничої партії (ЦК ПОРП – пол. KC PZPR) чи Служби безпеки (СБ) не було нічого кращого, ніж спостерігати, як щирі українці з УСКТ громлять своїх потенційних прихильників, для яких не мали іншої пропозиції, крім діяльності в рамках української національної спільноти родом з марксизму-ленінізму. М. Шумада, як секретар ВП УСКТ у Вроцлаві в 1968-1973 рр., був просто добрим польським чиновником: не бачив у лемках ані русинів, ані українців, а якраз москвофілів.

Лемки
Слово “лемки” вперше опубліковано 1831 р., але справжня експансія цього поняття пов’язана з політикою ІІ Речі Посполитої щодо русинів (українців). Польський уряд стримував називання мешканців Лемківщини не тільки українцями, але й русинами – йому залежало на лемках як на “нації”, яка стане і антируською, і антиукраїнською. Ця політика повторювала ситуацію 50-80 рр. ХІХ ст., коли польська еліта Галичини управляла русинами-українцями з допомогою русинів-москвофілів. Та навпаки. На щастя, завдяки свідомій поставі русинів з Підбескидської Русі-Лемківщини, польської термінологічної ініціативи так і не засвоїли мешканці краю. Аж до 1947 р. у ставленні до писаної польської пропаґанди обов’язковим був неписаний принцип: читай лемко, вимовляй – русин. Отож мешканці Підбескидської Русі не сприйняли не лише русько-української ініціативи перелому ХІХ і ХХ ст., але й польської. Залишилися русинами аж до Акції “Вісла”. На західні землі Польщі їхали здебільшого не як українці, і не як лемки, а як русини.
Аналогічно до кризи русинства в ХІХ ст. у Галичині, після Акції “Вісла” в кризі опинилося українство Польщі. Руські діячі з Лемківщини на початку 50-х рр. ХХ ст., тобто перед виникненням УСКТ, вирішили рятуватися від полонізації термінологічним шляхом. Сприйняли досі нестерпне визначення “лемко” як своє, щоб змогти стати партнером польської влади у своїх заходах за повернення на Русь-Україну-Лемківщину. Натомість УСКТ, хоч і претендувало на репрезентацію інтересів українців, не було створене задля сприяння їхньому поверненню. Отож тільки найнаївніші можуть думати, що причиною розколу між т.зв. лемками та українцями з УСКТ були питання москвофільства чи “політичного русинства”. Лемківські діячі – Василь Шост, Павло Стефанівський, Лев Ґаль чи Максим Маслей – були більш далекоглядними, ніж провід УСКТ. Знали, що повернення до життя на власній історичній території є запорукою майбутнього, а питання назви не є вирішальним. Натомість УСКТ не аналізувало: чи важливішою є Лемківщина, заселена поляками, чи Лемківщина, яку заселяють корінні мешканці без огляду на їх самоназву. І вибрало найгірший можливий вихід: українізацію русинів-лемків… на західних землях Польщі. Штатна верхівка УСКТ діяла проти жертв Акції “Вісла”. Отак УСКТ створило москвофільство серед лемків, якого ніколи досі не було. Адже опір уескатівській українізації, а в майбутньому – денаціоналізації на нових місцях проживання не міг не викликати опору переселенців з Лемківщини, а це у відповідь спричинило етикетування їх москвофілами.
Маючи на увазі історичну руську єдність та усвідомлюючи механізми того, чому українці наклеювали русинам антируські назви, я ставлю питання: який українцям сенс називати нині русина й лемка москвофілом, якщо відомо, що концепти “лемко” та “москвофіл” – це засоби не української, а польської (російської) політики? Чи той, хто нині називає лемків москвофілами, не є приятелем саме тих, які в 30 рр. ХХ ст. назвали русинів лемками? Чи це не є повторенням давнього безвихіддя? Я не бачу сенсу національної позиції, яка на початку ХХІ ст. втримує ексклюзивно-експульсивний статус українства в ситуації, коли це обмежує український інтерес і завдає йому шкоди. Аґресивне супроти власних коренів, антикультурне й НЕПОВНЕ привласнення руської спадщини українством робить носіїв української ідеї союзником польської або російської сторони.
Мій висновок є такий: для українських діячів УСКТ в Польщі у 60-70 рр. ХХ ст. на перешкоді тверезого розуміння стану власної нації, – подібно як і 100 років раніше, – стояла давня руська, видозмінена назвою “лемківська”, вірність традиції. Бумеранґом повернулося небажання говорити з тими, хто, як пише М. Шумада, “компрометувався сільською говіркою”. Хоч ця говірка була нічим іншим, як руською мовою, то завдання, які держава поставила УСКТ, були для верхівки цієї організації сильнішими. Інакше кажучи, УСКТ пліч-о-пліч із друзями з ПОРП та СБ зробило все, щоб т.зв. москвофіли на Лемківщину не повернулися. Депортовані русини були для УСКТ українцями, проте українці, які бажали вернутися з Західних земель на Лемківщину – москвофілами. Я думаю, що цей поділ був для ЦК ПОРП та СБ дуже корисний. Сталося повторення давнього укладу: спершу в Галичині на зламі ХІХ і ХХ ст. унаслідок небажання русинів-українців вести діалог зі старорусинами чи “москвофілами” виникла російська нація на території Галичини, а у 50-70 рр. ХХ ст. у Польщі з небажання русинів-українців з УСКТ вести діалог з русинами з Лемківщини виникли спершу москвофіли, потім лемківські сепаратисти, а нині – й окрема лемківська нація. Діячі УСКТ зробили все (що могли), щоб, демонструючи свій “уескатівський український націоналізм”, діяти проти власного народу во ім’я інтересу Польщі.

Система УСКТ
УСКТ виникло як ініціатива польських комуністів, щоб бути “українським” клоном ПОРП. Стосовно польської держави УСКТ було організацією, “запланованою” задля того, щоб відповідальність за знищення українців, русинів чи лемків у Польщі можна було перекласти на українців. Стратегія польського уряду була проста: якщо в державі існує офіційно визнаний і фінансований представник українців, то він відповідає за стан тих, кого представляє. Стратегії відповідала тактика: доводити до поступового скорочування діяльності УСКТ таким чином, щоб виявлялася його внутрішня неспроможність як прикриття державного управління процесом занепаду. УСКТ мало потягнути за собою всю громаду. Далеко не всім членам керівного складу цієї організації відповідала позиція неофіційного ліквідатора українства у світлі офіційних заходів за його рятування. Товариство зробило чимало для того, щоб таку роль виконати – не виконати, а лемків, які чинили спротив, називали, зокрема, “москвофілами”. Переважав погляд, що ті, хто тримався ліквідаторської лінії УСКТ, “стійко стояв на проукраїнських позиціях” (див. “Спогади” М. Шумади). Якраз жертви Акції “Вісла” з Лемківщини, люди різних національних самовизначень, світоглядних орієнтацій та віросповідань, не хотіли стійко стояти на позиціях, які означали згоду на власну трагедію во ім’я визнання себе “українцями” антиукраїнською, антирусинською та антилемківською державою, ПОРП та СБ.
Адже, коли подивитися зі зворотного боку, з погляду тих, кого партія наділила своїм уескатівським клоном, то ця організація створювалася на руїні давньої системи руської національної ідентифікації. Якщо “Вісла” охопила всі відтинки руськості, включно з найновішим – українським, то УСКТ призначалося тільки для “свідомих” українців. І справді: православні підляшуки мовчки, без УСКТ, повернулися на Підляшшя. Русини з Лемківщини, імовірно, також вернулися б на Лемківщину без УСКТ, якби ця організація не стримувала їх повернень шляхом примушування до свідомого українства або ж просто підпорядкованості УСКТ і ПОРП. Руськість, як свідчить М. Шумада, не була достатньою формою українства для УСКТ, а українство не класифікувалося на повернення для ПОРП та уряду Польщі. Коло закривається – найбільш свідомих українців з Надсяння повернулося найменше.
Я сумніваюся, чи наполегливий пошук лемками-українцями (але й лемками-русинами) можливостей вийти з зашморгу польської держави не тільки в 1968-1973 рр., але й у 1956-1989 рр. був зреченням від українства (напр., москвофільством). Тактика Історичної комісії УСКТ, обрахована на суб’єктність українців-лемків, міжнародну гру, використання позиції СРСР та ідеології “порожнього” інтернаціоналізму – це була гра на найвищому можливому тоді рівні. Завжди тоді, коли українці-лемки, спираючись на багатозначність руської традиції, ставили УСКТ свої вимоги, ця традиція могла дати хороші результати, а гра лемків мала ознаки національно-політичної тактики на державному та міжнародному рівні. Керівництво УСКТ мало можливість скористатися багатозначністю української традиції та сприяти лемкам у поверненні на рідні землі також під прапором руськості або москвофільства. Сталося навпаки: воно зробило все, щоб “українська” позиція УСКТ щодо лемків сприяла політиці польського уряду та ПОРП.

Обернені ідентифікації
Які є наслідки майже 150-річної боротьби Русі з Україною та України з Руссю? На зламі XIX i XX ст. руська еліта курс на зміну назви – українство – ідентифікувала як засіб виходу зі статусу культурної нижчості щодо культур націй-сусідів та подолання бездержавності. До 1939 р. українство було високоякісним перспективним національним і державним проектом, який, на жаль, залишив поза собою значний ареал руської спадщини. Маємо 2012 рік. Як сприймається українськість на міжнародній арені? Це зупинений на півдорозі неповноцінний національний проект. У самій Україні культура титульної нації не спроможна обслуговувати всіх громадян держави, а у світі ця культура – невідома. Держава Україна – корумпована, закомплексована, асоціюється з бандитизмом і низькопробністю. А який статус має руськість – камінь, який відкинули будівничі України? Руськість зуміла перетривати всі Польщі, Мадярщини й Росії, всі ідеології та форми державності. Має статус проекту, вільного від комунізму та пострадянськості. Руська культурна еліта може почуватися звільненою від звинувачень у співпраці з ІІІ Рейхом, дотичністю до геноциду жидів і поляків. Її брендом є не лише Никифор Дровняк і Енді Воргол. Вона заявляє про свій європейський вибір і прагне бути одним культурним цілим, на відміну від “Нової Русі”-України, яка не спроможна вмістити в одне ціле своє багатство – палітру руських ідентичностей. Отож, на зламі XX i XXI ст. українськість стоїть на позиціях, близьких до руських 100 років тому, а руськість є перспективним проектом, подібним до українського сто років раніше.

Висновки
Висококультурна українська еліта не повинна забувати про свою родословну. Коли руський родовід України забувається, українство стає полем, яке на свій лад освоюють неприхильні інтерпретатори або рідні націоналісти. Таким чином польська публіцистика й наука (читай: політика) привласнили собі лемків, подібно як російська – русинів. Члени української еліти мали б звернути увагу на те, що вживання сьогодні концептів сторічної давнини затьмарює аналіз дійсності. Сьогоднішній діалог українців з власною історією треба вести так, щоб спадщина Русі-України була повною і щоб у ній було місце для всього її народу.