Саміт НАТО: на що чекати, а про що – забути Україні?

Марія Золкіна ■ УКРАЇНА ■ №23, 2021-06-06

Саміт парадоксів: до чого досі не готова НАТО

Черговий саміт НАТО відбувається у достатньо кризових  умовах.  Ескалація на українсько-російському кордоні, на тимчасово окупованому Донбасі, загроза агресії в Чорному морі, викриття російського сліду у підривах складів у Чехії – все це знову ставить перед Заходом питання руба: чи готова НАТО адекватно відповісти на всі ці виклики? І, попри наявну політичну підтримку України, чи змінюється сам підхід Альянсу як до  «українського», так і до «російського» питання? 

Здавалось би, за 7 років російської агресії політика країн-членів НАТО мала би зазнати не тільки точкових, але і системних змін. Передовсім у тому, що стосується найбільш чутливих питань: відносин з Росією і перспективи членства таких держав, як Грузія та Україна. Двері НАТО лишаються відкритими для України і Грузії – саме  ця двозначна  формула за підсумками Бухарестського саміту 2008 року досі визначає  двосторонні відносини України з Альянсом. Двозначна, бо,  з одного боку, у 2008 році саме нею члени НАТО  «підмінили»  План дій щодо членства в НАТО, який не готові були надати на той час. Але з іншого, саме до цієї ідеї «відчинених дверей» досі небезпідставно апелює українська сторона, коли вимагає прогресу у своїх відносинах з НАТО і нагадує про членство як свою мету. Втім,  після Бухарестського саміту багато чого змінилося: російська агресія в Грузії і Україні, підписання  Угод про асоціацію з ЄС, остаточна відмова України від будь-яких форм економічної чи політичної інтеграції з Росією,   кардинальна зміна громадської думки на користь підтримки членства в НАТО. Росія неодноразово  за цей час довела: вона не є надійним і договороздатним партнером, вона порушує  норми міжнародного права там, де Захід проявляє «стурбованість». Останнє для Росії – ознака слабкості і «зелене світло» для нових порушень. 

А втім,  підготовка нового саміту НАТО 14 червня   яскраво показує: глобально країни-члени свого підходу до «російського фактору» не змінюють. Попри нові обставини, попри напруження у відносинах з Росією,  політичну та фінансову підтримку України, вони так само, як і у 2008 році, бояться теми українського членства в НАТО. Безпека розглядається крізь призму політичних  наслідків. Втім, якщо до російсько-грузинської і російсько-української війни  аргумент – «не дражнити Росію» можна було бодай якось зрозуміти, то у 2021 році ця логіка, м’яко кажучи, виглядає застарілою. 

Більше того, нещодавнє демонстративне «бряцання зброєю» на кордоні з Україною  доводить: якщо Росія відчуває, що реакція Заходу буде жорсткою (від секторальних і фінансових санкцій – до оборонної допомоги Україні), її готовність до нової агресії спадає.  Так,  що б там не говорили про ірраціональність російської політики, у відносинах із США, НАТО і колективним ЄС Росія все-таки зважує, що вона отримає, а що втратить в разі  наступальних дій. Тим не менше, більшість країн-членів НАТО  воліють не ризикувати і діяти за старою схемою. На фоні весняної ескалації офіційний Київ знову порушив питання про План дій щодо членства в НАТО. І хоча ПДЧ (План дій щодо членства, –- ред.) не передбачає жодних  термінів подальшого вступу до НАТО, для членів Альянсу  це – надто ризикований сигнал. Схоже, що не тільки Росія демонізує тему приєднання України до НАТО, але і сам Альянс схильний до значної політизації теми. Фактично, перетворює її на «червону лінію», яку перетнути  поки що не готовий. Більше того,  остерігається навіть натяків на це. Варто згадати хоча б  те, як пресслужба Білого дому  виправила  заяву представниці Адміністрації, назвавши обмовкою  її слова про підтримку членства України в НАТО з боку Сполучених Штатів. 

У результаті  парадоксально, але факт:  Україна не тільки не отримає ПДЧ на цьому саміті, але і взагалі  в жодному форматі не буде долучена до його проведення. 

З одного боку, можна заперечити, що  саміт – це зустріч членів Альянсу. І країни-партнери далеко не завжди запрошуються в якій би то не було ролі. Але, з іншого боку, якраз політично це неадекватно щодо нинішнього моменту. Загроза з боку Росії не зникла. Путін в «режимі очікування» до зустрічі із Байденом 16 червня в Женеві. Саме там  він планує «устаткувати» двосторонні інтереси, що в розумінні Росії – перерозподілити сфери впливу. Росії потрібен новий пакт про ненапад із  Заходом. Новий виток повномасштабної відвертої агресії  Москві навряд чи зараз потрібний. Хіба що для шантажу, аби пожвавити відносини із Заходом у сфері торгівлі і енергопостачання.  Тільки от якщо Росія демонструє Заходу альтернативу у вигляді  агресії, то НАТО і ЄС діють непропорційно обережно. 

ПДЧ – не панацея? Що тоді? 

Вже згадана заполітизованість  з усіх сторін питання про ПДЧ, безперечно, шкодить Україні. З іншого боку, проблема не конкретно в цьому форматі. Зрештою, підготуватися до членства можна і без ПДЧ, хоча після Вашингтонського саміту НАТО 1999 року надання ПДЧ є своєрідним своєрідною перепусткою до членства. Нею свого часу скористалися і країни Балтії, і Чорногорія, і Північна Македонія. Росія це чудово розуміє, саме тому  з таким завзяттям показує свій вплив на Донбасі, в морі й Криму, наголошуючи: Україна у стані незавершеного конфлікту безпеки Альянсу додати не зможе.  А от Київ, схоже, починає просувати якраз протилежну позицію. Так, нещодавно  Президент Зеленський на зустрічі із Генсеком НАТО Йенсом Столтенбергом заявив: «НАТО – це єдиний шлях до завершення війни на Донбасі»

Сам же ПДЧ – це, по суті, план конкретних кроків з наближення до стандартів НАТО і проведення необхідних реформ. Сьогодні Україна має особливий статус у співпраці з НАТО –  партнера з розширеними можливостями. Фактично мета такої програми – максимально підвищити сумісність стандартів у військах партнерів із військами членів НАТО. Окрім України, такий статус мають Австралія, Грузія, Йорданія, Швеція та Фінляндія. Втім, партнерство принципово відрізняється від політичного сигналу про готовність дійти колись і до питання членства. 

Насправді в історії ПДЧ  є простір для політичного маневру, адже від надання ПДЧ і  до реального вступу можуть  пройти роки. Так, Чорногорія отримала ПДЧ у 2009, а приєдналася до НАТО у 2017 р. А Північна  Македонія  чекала 21 рік! (від 1999 – до 2020 року). Отже, за наявності політичної сміливості надання Україні ПДЧ  цілком можна було б аргументувати і «обіграти» вже зараз. Втім, НАТО обирає інший сценарій. 

Чому Захід настільки скептичний?  «Коли йдеться про ПДЧ, це сприймається у країнах-членах НАТО більше як політичне питання, аніж оцінка відповідності України стандартам НАТО, необхідним для набуття членства», – зазначає Деніел  Шеліговський, керівник програми  Східної Європи в Польському інституті  міжнародних справ (PISM).  – З точки зору скептично налаштованих країн (як-то Франція чи Німеччина, до прикладу), ПДЧ  однозначно ускладнить їхні відносини  з Росією. На моє власне переконання, саме Росія є основною причиною, чому ряд низка країн досі проти надання ПДЧ Україні. І ця причина значно важливіша за технічні  деталі готовності самої України».

Але при цьому офіційними аргументами «проти» ПДЧ  для України в НАТО називають, звичайно, не російський фактор, а неготовність самої України. На Бухарестському саміті, до речі, вказували на неготовність  українського суспільства до підтримки інтеграції в НАТО. І якщо з громадською думкою все ясно: тепер вступ до НАТО підтримують  близько 50% населення України, то із аргументом про «домашню роботу» України не все так однозначно. 

Зрозуміло, що є перелік стандартів, є вимоги до реформ, при чому не тільки в армії, але все частіше в середовищі українських експертів лунає питання: а чи не надто розмитим є уявлення про те, коли  Україна буде вважатися готовою до членства в Альянсі? 

І частина експертів  та аналітичних центрів вже почали просувати альтернативну ідею: не обов’язково ПДЧ – може бути інший план сумісності України з НАТО.  Акцент в цьому плані – на  конкретних реформах, в яких зацікавлена як Україна, так і всі партнери по НАТО, навіть ті, що наразі проти членства України в Альянсі. Такий план  не сприйматиметься як перший крок до членства, хоча, з точки зору  готовності самої України до цього, саме ним він і буде. Натомість він, з одного боку, дозволить оминути гострі кути у переговорах з НАТО, але при цьому добитися прориву у цих відносинах. Прориву, який у майбутньому у вдалий політичний момент дозволить Альянсу легше ухвалити  політичне рішення про приєднання України. В будь-якому разі,  якщо гнучкості бракує НАТО, то  цю гнучкість має застосувати Київ. 

Погляд з Варшави: чи використовує Україна співпрацю з партнерами-членами НАТО в повній мірі? 

У відстоюванні своєї євроатлантичної перспективи Україні вкрай важливо спиратися на  підтримку окремих держав-членів НАТО. І не тільки через те,  що всі рішення в НАТО  потребують консенсусу, але і тому, що в Альянсі мають лунати голоси на підтримку України навіть тоді, коли це питання не на порядку денному. 

Роль найближчих сусідів України в цьому, зокрема, Польщі – беззаперечна. 

«На своєму шляху до НАТО Україна має працювати не тільки зі штаб-квартирою у Брюсселі, але із окремими столицями членів Альянсу. А цього наразі не надто помітно. Українська дипломатія концентрується на Брюсселі і Вашингтоні», – аналізує Деніел Шеліговський. 

В той же час Україні варто перелаштувати свої очікування навіть від партнерських і дружніх нам держав. Аналогічно – із Польщею. Так, на думку пана Шеліговського, попри те, що Варшава підтримує рух України до НАТО, Польща  буде будувати свою політику з таким розрахунком, аби не зашкодити внутрішній стабільності в НАТО і не знизити рівень безпеки в Альянсі. 

Окрім цього, достатньо  дивно і недалекоглядно виглядає з позиції Варшави те, що співпраця між Україною і Польщею у сфері оборони і безпеки  не віднесена до стратегічних  пріоритетів у Стратегії національної безпеки України (2020 рік). В той час як у зовнішньополітичній стратегії Польщі Україна – серед ключових пріоритетів.  

У такій ситуації  виходить, що Київ сам себе обмежує в можливостях поглибленої співпраці із найближчими сусідами. Тим паче, що польський президент Анджей Дуда повністю підтримує ідею розробки «дорожньої карти» для України на її шляху до НАТО. 

Отже, ситуація з неготовністю НАТО системно змінити свій підхід до відносин з Україною – яскраве свідчення внутрішніх протиріч нинішньої системи безпеки в Європі. З одного боку, Росія визнана на рівні НАТО ключовою загрозою. З іншого, саме Росія досі «заважає» Альянсу змінити своє ставлення до «українського питання». Гнучкість проявляти  доведеться Києву. Якщо не ПДЧ, то шукати інший шлях. Головне – не пропустити нинішній момент.

Кремль намагається домовитися із США, Німеччиною, Францією. Йому це вже вдалося щодо Північного потоку-2. Останнє – пряма загроза безпеці України, і не тільки в енергетичному чи економічному, але і буквальному сенсі. Так, відсутність транзиту через Україну – це розв’язані руки для будь-яких нових актів агресії на її територію. 

Саме тому Україні варто виходити із власними пропозиціями: як перебудувати відносини з НАТО з максимально можливою на цей час вигодою як для Альянсу, так і для Києва. 

Поділитися:

Категорії : Політика, Україна

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*