(пл) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-11-12
{mosimage}
Jarosław Syrnyk (red.), Aparat bezpieczeństwa Polski Ludowej wobec mniejszości narodowych i etnicznych oraz cudzoziemców, Oddział Instytutu Pamięci Narodowej – Komisja Ścigania Zbrodni Przeciwko Narodowi Polskiemu, Warszawa 2009, s. 340.
Чому Ірину Снігур звільнено з посади директора Лігницького загальноосвітнього ліцею з українською мовою навчання? Про що розмовляло СБ з о. митратом Стефаном Дзюбиною, якого під кінець 80-х позначено в перемиській аґентурі як таємного співпрацівника?
Відповіді на ці запитання можна знайти в збірці за ред. д ра Ярослава Сирника “Апарат служби безпеки проти національних та етнічних меншин та іноземців”, презентація якої відбулася 22 жовтня у варшавському відділенні Інституту національної пам’яті.
Після ІІ Світової війни Польща мала стати мононаціональною державою. Це стало завданням польської Служби безпеки. Крім репресій проти представників меншин, чиновники з СБ досягали цього підсиленням суперечок всередині меншин, втручанням у справи шкільництва, зміною назв місцевостей і сприянням асиміляції. Саме СБ брала участь у виселенні німців із Нижньої Сілезії, під час якого доходило до зловживань. Уже пізніше представників німецької меншини, яких вважали за дуже сумлінну робочу силу, намагалися асимілювати: так, наприклад, було з німцями в Щецинському воєвідстві.
Литовські родини в 50-ті рр. також підлягали переселенню, зокрема із Сувальського воєвідства в Щецинське, що мало завершити діяльність литовського партизанського руху на Сувальщині. Ромів із Верхньої Сілезії у 50-ті рр. піддано процесові паспортизації – хто не мав прописки, був репресований. Як відомо, тоді ця меншина жила на возах, до яких не можна було прописатися. Для українців, яких на Західному Помор’ї було близько 50 тис., підготовлено акцію інтернування, що мала охопити колишніх партизанів УПА. СБ бачило загрозу з боку української меншини, яка мала ніби творити “інформаційний міст” між українською діаспорою на Заході та українцями з УРСР. Методи СБ “внутрішнього розсварення” запрацювали у випадку Православної та Греко-католицької церкви. Це був класичний метод, наприклад, у Греко-католицькій церкві, де доходило до компрометації одних священиків в очах інших.
Минулого року в польській пресі представлено православних священиків, які були таємними спів працівниками СБ. Персональний підхід чиновників до священиків розвинув сітку аґентів. З документів відомо, що їм вдалося завербувати греко- католицького священика о. Василя Червінчака (псевдонім “Анджей”), а вже від 70-х рр. на празниках у Білому Борі СБ стежило за одним із головних греко католицьких священиків, о. митратом С. Дзюбиною. З документів не відомо, чи підписував він зобов’язання про співпрацю, але, як інформує д р габ. Ігор Галагіда, “у документах з 80-х рр. СБ у Перемишлі та КДБ у Львові його позначено як ТС “Садот” або “Содот”. СБ стежила всі сфери життя меншин, а осіб з невигідними думками репресувала. Концепція була одна – нас як меншини не мало бути. Як повідомив д р Я. Сирник – “ця збірка не закриває досліджень”.
“Наше слово” №46, 15 листопада 2009 року {moscomment}
