Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ 2010-08-05
{mosimage}
Відриваю шматок глини – його бракує: беру ще один, і разом з іншими виминаю доти, аж глина стає відповідним матеріалом для мистецьких починів. У задумі ідея створити свічник, але фіґура, яка вінчає мою творчу активність, чомусь його не нагадує. Ну, хіба що трохи, зате в сусідів виходить набагато краще – там гарні глиняні постаті, оздоблені глечики та… свічники, “свічниковість” яких не викликає жодних сумнівів. Поразку ковтаю досить легко, тож творчо позмагатися мені довелося не з будь-ким, а з учасниками цьогорічних “Етнографічних курсів”.
Обробка глини – не єдине, чим займалися кільканадцять молодих людей в етнографічному турі, який Об’єднання українців у Польщі організувало 12-24 липня в Народному університеті прикладного мистецтва в Сеньковій Волі біля Сянока. Голова проекту Маріанна Яра перераховує: майже щодня були співи, працівники університету викладали кераміку і ткацтво, а інструктори майстерні “Анґело” вчили молодь малювати ікони. Власне малювати, бо “писання”, за словами М. Ярої, – це вже вищий рівень: тоді ікона постає з нуля. Курсантам відкрили також шлях до князювання на танцювальних паркетах усяких забав чи “маланок”, про що клопотався на своїх заняттях хореограф з Хотинця біля Перемишля Андрій Путько. Таку, якоюсь мірою зовсім тілесну активність, збагачено й душевно пізнавальним маршрутом по українських селах у реґіоні – від Улюча, де є старовинна церква з ХVI ст., через Добру, Гломчу, скансен у Сяноці, Чертіж, долину Ослави, Мокре тощо. Етнокурсанти перетнули й кордон, щоб по українському боці відвідати курортний Трускавець, а в Нагуєвичах прогулятися рідними стежками Івана Франка. Мало? – здається, що так, адже організатори плекають уже чергові плани – молодь мусить отримати максимум:
– Курси ми повинні збагачувати, зокрема, виїздами до холмщаків чи підляшуків і пізнанням тамтешнього українського життя. Я переконана, що такий досвід дозволить молоді глибше увійти в нашу культуру і зрозуміти, що навіть як меншина, колись наші предки, а сьогодні ми, спричиняємо розквіт цієї держави, – креслить плани і пояснює М. Яра.
Цього разу серед учасників був Михайло Тхір з Ґурова- Ілавецького, який говорить, що хотів не лише провести добре час і пізнати своїх ровесників, але й здобути знання про українські ремесла і реґіон, звідки походять його діди. З мистецьких занять найбільш сподобалася йому іконографія, хоч його розповіді про викачування вовни при використанні води та мила показують, що й тут не було нудьгувато.
– Розумію, що це територія, з якою пов’язане моє коріння, – говорить Михайло про землі, на яких проходили курси, та зразу додає, – однак і північ Польщі, де я сьогодні живу, вважаю своєю хатою.
Уроджена в Україні Богданка Крамар, яка тепер проживає у Варшаві, а в етнографічних курсах бере участь черговий раз, як мешканка великого міста цінить не тільки свіже повітря, зелене довкілля, але й нагоду зустрітися з низкою цікавих людей. У розмові з журналістом пояснює, що ткацтво, яким тут займалися, треба починати з попереднього розмалювання того, що ткатимеш, потім підготувати собі нитки у відповідних кольорах, взяти рамку, на якій натягнута основна товстіша нитка, а за нею вже підуть інші. Так це виглядало у великому спрощені: ніби нічого складного, але після “глиняної” поразки автор цих рядків уже не пробував удачі з нитками.
– Я не є з цих земель, але думаю, що українцеві, близькі якого тут жили, дуже важливо приїхати сюди й почути давній дух і запах. Можна також навчитися речей, які ми повинні знати, якими користувалися колись наші предки, – підсумовує Богданка, вечірня гра якої на піаніно почала нашу бесіду.
Директор Народного університету в Сеньковій Волі Моніка Волянська відзначає, що “Етнографічні курси” для української молоді відбулися тут уперше, але завдяки багатолітній викладачці університету М. Ярій установа досить часто включається у спільні з українським середовищем проекти:
– Такі курси – це велика відміна в епоху комп’ютерів та інформатизації нашого поточного життя. Буває по-різному: когось зацікавить глина, іншого – ткацтво, а ще іншого – іконопис, – ділиться спостереженнями М. Волянська і додає: – Спочатку спрацьовує принцип, який, можливо, випливає з гімназійно- ліцейного віку і який можна би назвати “пластичною кризою”. Молодь говорить: “я не буду” або “я не вмію”, але коли покажеш, що тут не йдеться про творення шедеврів мистецтва, лише про втіху від праці з матеріалом і приємність від самого витискання цієї глини чи вовни, то тоді вона починає це віднаходити. Потім набирає творчих асоціацій, вкидає свої теми тощо. Цього разу, наприклад, усі з кераміки виготовляли… тризуби. Думаю, що кожний віднайшов щось файне для себе, при чому мене захопило остаточне зацікавлення молоді й те, як врешті в усе творче вона входила віддано й упевнено, – зазначає М. Волянська.
Поприбирали майстерні, взяли наплічники і роз’їхалися – дехто ще тут повернеться, інші радше ні, бо, як оцінюють організатори, зразу було видно, що етнографічна подорож до джерел – це казка не для кожного учасника. Проте важливо, що сьогодні вони мають право вибору, чого кілька десятків років тому не мали українські мешканці Сенькової Волі, яких спочатку ніби добровільно вивозили в Україну, а потім з акцією “Вісла” розпорошили по всій Польщі. Колишніх мешканців цього села нині нагадує дзвіниця, що залишилася після зруйнування церкви, та українські написи на могилах довкола неї і на схованих у лісі та по кущах капличках. Біль цього “виходу” чи не найміцніше відчувається у близькості з однойменним різьбярським проектом “Exodus” (брали в ньому участь також митці з України), який стоїть на території університету в Сеньковій Волі – це похід довжиною у тридцять метрів 140 дерев’яних постатей, про яких ініціатор увічнення різьбяр Петро Воронець говорить, що це “бідні люди, які мусять іти”. Отже, повернуться чи не повернуться ті самі учасники на “Етнографічні курси” – не так вже й важливо. Важливіше, щоб вони не забули, що тут отримали можливість вийти не тільки з пластичної кризи, але, якщо така була, то й з кризи зацікавлення долею та багатством свого народу. Провітрити пам’ять завжди зможуть мистецькі роботи власних рук, виконані у сеньково-волянських майстернях – очевидно, я також довіз до хати своє глиняне “щось”, далеке від свічникового ідеалу. От так, щоб не забувалося…
“Наше слово” №32, 8 серпня 2010 року {moscomment}
