Мирослава Олійник ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2013-09-01
«Слово про бойка», Львів: Свічадо, 2012, 32 с.
«Розсіяні в степах», Івано-Франківськ, «Лілея-НВ», 2013, 192 с.
Так склалося, що в мене з’явилися відразу дві книжки Наталі Кляшторної – «Слово про бойка» і «Розсіяні в степах». Дві книжки – одна тема, один біль, один стукіт серця…
Авторка народилася на Херсонщині в сім’ї депортованих із Західної Бойківщини; українська журналістка, публіцистка, етнограф, засновник сайту www.bojkosvit.com; авторка історико-документальних видань зі спогадами очевидців про виселення із Західної Бойківщини «Акція-51». Стає зрозумілим, чому така болісна для неї пам’ять предків…
«Слово про бойка» – це «ілюстрований довідник про цю карпатську спільноту, що її науковці вважають субетносом або етнографічною групою. Видання розповідає про історію, особливості вдачі, заняття бойків та привертає увагу до їхньої культурної спадщини…»
Влучно названі розділи коротко, але змістовно розповідають про найголовніше: «Земля бойків та її багатства» – про гори неповторного ландшафту на території України, Польщі та Словаччини. Це земля середньої смуги Карпат, сусідами якої є: гуцули на сході, лемки на заході, закарпатські долиняни на півдні та мешканці Опілля на півночі. До цього розділу пасує карта території Бойківщини з усіма умовними позначеннями, яка розміщена всередині книжки. На карті бачимо, що «близько четвертини етнічних теренів бойків перебувають зараз у межах Польщі…». Авторка не могла оминути теми, яку вона досліджує – переселення бойківського населення: у 1944–1946 роках, 1947 та 1951 року воно було видворене зі своїх прадідівських земель і «розсіяне в степах»…
Хоч бойківська земля не є житницею України, вона має свої багатства. Наприклад, «бориславська лихоманка», яка в ХІХ ст. розпочала промисловий видобуток нафти у Європі. Є тут поклади газу та каменю різних сортів, горючих сланців і торф’яні родовища. З давніх-давен саме звідси вивозили соляну ропу. Ну і хто не знає про «нафтусю» та інші мінеральні води з Трускавця, Моршина, Східниці…
«Заняття і ремесла бойків» – «Важка невдячна земля, неврожайність привчила їх бути постійно діяльними, навчила промислу і ремесел» (слова видатного Івана Вагилевича характеризують вид занять бойків). А все ж, це тваринництво, обробка дерева, шкіри, шевство, кушнірство, гончарство, бондарство, теслярство, ковальство. Жіночим ремеслом (це було своєрідним мистецтвом) виділяється ткацтво…
«Назва «бойки» – наголошується на нерозгаданій загадці, хоч домислів є багато. Мені імпонує здогадка, що така назва походить від часто вживаного людьми «боє», та чомусь здебільшого вихідці тих теренів соромляться такої назви…
«Вдача бойків» – пані Наталя так докладно «виклала» свою тему, що «добралася» і до вдачі… Щоб сказати коротко, то були вони вперті, запальні, войовничі, ощадні, скромні, кмітливі, працьовиті і – «усе життя бойка минає у святій простоті…».
«Сторінки історії бойківської землі» і «Бойківська хроніка» – розділи, переплетені історичними і хронікальними відомостями від часу перших згадок про цю територію та її подальший розвиток до сучасних віх. Що цікаво: «Бойківщина заселена задовго до Різдва Христового; археологічні знахідки свідчать про кельтську присутність у Верхньому Подністров’ї; у VII–IX ст. Бойківщина належала до країни білих хорватів зі столицею у Стільську (сусіднє село біля міста Новий Розділ на Львівщині – М. О.); в ХІІ–ХІV ст. перебувала у складі Галицько-Волинської держави…». Бойки гуртувалися здавна, про що свідчить створення товариств, музеїв, виставок, видавництво газет і журналів… До речі, стараннями митрополита Андрея Шептицького та Михайла Драгана перенесення Миколаївської церкви 1763 р. з Кривок Турківського повіту до місцевості на Кайзервальді поклала початок створенню Львівського музею просто неба (нині славнозвісний Шевченківський гай на Чернечій горі). Цього року відбулося врочисте святкування 250-ліття цієї церкви.
Розділ «Видатні бойки» – тільки горстка особистостей, які прославились у світі: Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450–1494), Петро Конашевич-Сагайдачний (1570–1622), Петро Лодій (1764–1829), Іван Вагилевич (1811–1866), Іван Франко (1856–1916), о. Августин Волошин (1874–1945), митрополит Мирослав-Іван Любачівський (1914–2000), Петро Яцик (1921–2001).
«Усна словесність бойків» і «Фраґмент бойківської говірки» (автор – письменник о. Юрій Кміт) – зразки усної творчості: казка, співанка, приповідка, балада…
«Народна архітектура бойків» та «Обійстя» – короткий опис житлових приміщень і двору навколо них.
Наступні розділи – «Бойківські церкви», «Бойківський іконопис» – своєрідний екскурс у найсвятішу царину всього українського народу. За словами Н. Кляшторної, «бойківська церква вже давно стала візитною карткою Бойківщини. Цей край уважають своєрідним заповідником найцікавіших зразків народної церковної архітектури. Тип бойківської церкви фахівці називають найдавнішим варіантом дерев’яного карпатського храму».
Чудовим додатком до «Слова про бойка» є розділи: «Бойківський одяг», «Вишивка бойків», «Музика бойків», «Бойківська кухня» та «Гумор бойків». Кому пощастить дістати цю книжку-довідник – дізнається багато цікавого з життя своєрідної спільноти бойків, які є найбільшою групою горян в Україні (хай не ображаються, що носять таку назву – кожна назва має своє пояснення).
Вкінці – «Сім чудес Бойківщини», зафіксованих на світлинах: Синевирське озеро, скелі Тустані, Спаський камінь, Бойківська церква, водоспад Шипіт, печери в Розгірчому, скелі в Бубнищі.
Видання цінне не тільки обширною інформацією, а й багатством ілюстративного матеріалу, наявністю понад тридцяти унікальних старовинних світлин, які чи не вперше «виставлені» для широкого загалу. Обкладинки «прикрашені» чудовими акварелями 1836 року Є. Ґлоґовського. І хоч у мене виникли деякі редакторські зауваження – вони залишаються в тіні проти колосальної праці автора.
«Розсіяні в степах» – фотоматеріали з життя бойків на рідних землях та після переселення, упорядковані Н. Кляшторною. Збірка цінних старовинних та сучасних світлин є доповненням до попередніх видань автора про виселення бойківського народу з Бескидів в основному на південь радянської України під назвою «Акція-51». Як інформує епілог, цей «візуальний ряд із 350 світлин, упорядкованих у хронологічному порядку за темами, показує життя західних бойків у його динаміці та цілісності на рідних землях і в місцях теперішнього мешкання. Це аматорські та студійні фото з широким спектром подій і сюжетів, зібрані під час подорожей та отримані через листування від переселенців і їхніх нащадків упродовж 2000–2012 років».
Тримаю книжку в руках і дивлюся на фото титульної сторінки… Звичайна родина спокійно позує фотографові, ще не відаючи, що чекає на них, на їхні родини та односельчан примусове виселення з тих неосяжних Карпат, на фоні яких розмістила фото Н. Кляшторна… Можна лише собі уявити, як здригалося не тільки серце кожної людини, а й, напевно, гори, полонини, річки, кожне деревце, яке живило своєю свіжістю. Людей просто виривали з корінням, а серце – залишалося вдома, тому й так звучить вступ: «Народжені в Бескидах. Розсіяні в степах. Із серцем, залишеним вдома».
У вступному розділі авторка коротко описує історичні події на території Бойківщини, починаючи від Другої світової війни: «1940 року тисячі родин відселили від горішнього Сяну, який враз став прикордонною річкою. Кінець війни не приніс полегшення. Влітку 1946-го більшість бойків із лівобережжя Сяну брутально виселили в радянську Україну…»
А 1951 року уряди Радянського Союзу та Польської Республіки вирішили «перемістити», «переставити» свої території, мовби шахи на шахівниці, тобто обмінятися: з українського боку – гірською частиною Дрогобицької (тепер Львівська) області з центром у Нижніх-Устриках на Люблинське воєвідство з центром у Кристинополі (нині – Червоноград) – з польського боку. Це були площі в 480 кв. км, з яких «розсіяли» по світі понад 30 тисяч осіб – як українців, так і поляків (Кристинопіль, Угнів, Белз та їхні околиці).
Шкода, як зазначає Н. Кляшторна, що ця акція, ця трагедія залишилася поза увагою краєзнавців та етнологів, так як і «цілий закуток історичної землі Західної Бойківщини, що нині перебуває в межах Польщі». Поза увагою була і доля переселенців, яких з прохолодної гірської місцевості «кинули» в пекло – «спекотний степ»… А вони, обпалені сонцем, «якби тільки дозволили, вертались би пішки»…
Про життя вдома та про життя на землі «обітованій» і «говорять» всі фотографії. Також у виданні вміщено ряд сучасних фотографій, які зробили переселенці під час поїздок на рідні землі. Мушу кілька слів сказати про товариство «Устрики» з Миколаєва на Львівщині, з яким я мала можливість минулого року відвідати їхні прадідівські території. Я бачила очі тих людей, які особисто пережили трагедію і пам’ятають її до найменших деталей… Кожного року вони, їхні діти, родичі, відкладаючи щоденні турботи, їдуть запалити «Бойківську ватру», їдуть туди, де залишене їхнє серце…(фото на стор.144). Дивом дивуєшся, як можна було зібрати стільки цінного матеріалу, та ще й з підписами і змістовними описами! Але не тільки зібрати, а й упорядкувати в розділи, назвавши їх: «Рідні краєвиди», «Перша світова війна», «Громадське життя», «Повоєнне життя», «Прощання», «Дорога», «Перші роки на нових землях», «Колгоспне життя на півдні», «Свідки історії», Поїздки на рідні землі», «Церкви на рідних землях» та інші…
Пані Наталя розповіла, як під час поїздок по Галичині і південних областях України (понад 60 місцевостей!) зустрічалася з людьми, як записувала тужливі розповіді найстарших, свідків переселенської акції, як дарували вони їй пожовклі знімки… Так виникла спочатку фотовиставка «Розсіяні в степах», яка протягом шести років «мандрувала» по світі: від Донецька на сході до Щецина під німецьким кордоном! А цього року «народилася» однойменна книжка з масою застиглих поглядів, увіковіченої миттєвості життя народу, які заслуговують на повагу і шану. Майже всі фотографії публікуються вперше.
Книжка-довідник «Розсіяні в степах» – українсько-англійсько-польське видання у форматі альбому, що дає можливість ознайомитися з її вмістом широкій аудиторії, з гарною твердою палітуркою, доповнене з внутрішньої сторони мапами згаданих територій. ■
