Тарас Сауляк, Ігор Бартош ■ УКРАЇНА ■ 2010-03-18
“Лише за наявності сильної політичної волі та рішучості з обох сторін Східне партнерство може досягнути своєї мети – політичної асоціації та економічної інтеґрації. Нам треба ще більше інвестувати у спільну стабільність і розвиток. Така інвестиція швидко компенсується важливими політичними й економічними перевагами і сприятиме підвищенню стабільності й безпеки як ЄС, так і наших східних партнерів”. (Голова Європейської комісії Жозе Мануел Баррозу).
Запровадження з ініціативи Польщі та Швеції програми Східного партнерства можна сміливо вважати новим етапом відносин України з Європейським Союзом, а також свідченням визнання Брюсселем неефективності та безперспективності попередньої Європейської політики сусідства. Однак слід також усвідомлювати, що далеко не всі країни-члени ЄС позитивно сприйняли цю ініціативу щодо східних сусідів, оскільки зовнішньополітичні пріоритети, наприклад, Франції сконцентровано в Північній Африці, де вона лобіює Середземноморське партнерство, а балканські країни більше переймаються стабільним фінансуванням Чорноморської синергії.
Саме така роздрібненість інтересів країн -членів ЄС і призвела до певного урізання та обмеження ідей, які попередньо були закладені в ініціативі Східного партнерства. Передусім це стосується кола учасників проекту, а також його кінцевої мети. Щодо першого, то почин передусім орієнтувався на Молдову, Україну та Грузію як на країни, котрі стало демонструють своє бажання приєднатися до об’єднаної Європи, а й керуються у своїй політиці демократичними цінностями, притаманними західноєвропейському співтовариству. Що стосується попередньої мети проекту, то Східне партнерство спочатку розглядалося як своєрідна інтеґраційна програма – набір інструментів, що дав би змогу залученим країнам максимально ефективно реалізувати своє прагнення приєднатися до Європейського Союзу. Проте, у силу певних бюрократичних та лобістських обставин, на даний час коло учасників зросло з трьох до шести, а сама ініціатива втратила свій інтеґраційний характер. Як наслідок, не можна говорити про велике геополітичне значення Східного партнерства для Києва.
Однак, з іншого боку, участь України в цій програмі дає країні гарний шанс стати лідером реґіонального рівня. У цьому контексті різний рівень зацікавленості країн- учасників проекту в повній інтеґрації до ЄС може зіграти на руку Україні, оскільки вона в позитивному світлі вирізняється серед інших залучених країн. Скажімо, на відміну від Азербайджану, який історично тісно пов’язаний з Іраном і, як наслідок, не ставить серйозно питання вступу до ЄС, та від Білорусі і Вірменії, які традиційно йдуть у фарватері російської зовнішньої політики, Україна, незалежно від внутрішньополітичної кон’юнктури, завжди демонструвала стабільність та послідовність своїх зовнішньополітичних пріоритетів щодо приєднання до Європейського Союзу. Крім того, Україна вже реалізовує процес переговорів відносно Угоди про асоціацію включно з Угодою про зону вільної торгівлі. Також набули чинності угоди про спрощення візового режиму і реадмісію. Це все дає підстави вважати Україну лідером серед країн партнерів ЄС, про що свідчать і неодноразові заяви з боку Європейського Союзу відносно того, що Україна стане певним зразком для інших східних партнерів ЄС.
Говорячи про переваги Східного партнерства, варто зауважити, що кожна країна-партнер у рамках участі в проекті отримує можливість політичної асоціації та економічної інтеґрації з Євросоюзом. Окрім того, Східне партнерство передбачає досить насичену організаційну структуру, і, хоч вона суттєво поступається своєму відповідникові в Середземноморському союзі, ініційованому Францією, проте надає можливість країнам учасникам перевести свій політичний та економічний діалог з Брюсселем на якісно новий рівень. У рамках пропозиції передбачено зустрічі глав держав або урядів залучених країн що два роки, зустрічі міністрів закордонних справ країн членів ЄС і країн партнерів щороку, міністерські конференції в окремих галузях, реґулярні обговорення чотирьох тематичних платформ (“Демократія, належне управління та стабільність”, “Економічна інтеґрація та узгодження зі стратегіями ЄС”, “Енергетична безпека”, “Контакти між громадянами”), заплановано створення Форуму громадянського суспільства Східного партнерства.
Очевидно, що Східне партнерство не є і не може бути альтернативою членству та курсові України на інтеґрацію до ЄС. Проте запропоновані польсько-шведською ініціативою інструменти й напрямки співпраці самі по собі є до певної міри інтеґраційними, а тому, ефективно та раціонально використавши їх, Київ може сподіватися на укладення з Євросоюзом угоди про політичну асоціацію, яка закріпить факт наближення України до європейських стандартів верховенства права та демократичного політичного режиму.
І наостанок – нам часто закидають нібито брак національної ідеї. Але чи не є національною ідеєю “бути українцем і зберегти своє українство для нащадків”? За сучасних умов реалізація такої ідеї можлива лише спільно з реалізацією задекларованих керівництвом держави зовнішньополітичних пріоритетів, спрямованих на об’єднання з ЄС, оскільки процес укріплення та розвитку національної свідомості в Україні не можна відділяти від ідеї приєднання до Європейського співтовариства, яке також керується демократичними цінностями. У цьому контексті дуже доречно й перспективно виглядає ідея Східного партнерства. Мусимо визнати: наповнення проекту реальним змістом та його здатність бути продуктивним значною мірою залежатиме від рівня розуміння й готовності до конструктивізму, який демонструватиме не лише Україна, але й її західноєвропейські партнери. І тут важко переоцінити роль громадянського суспільства, роль народної дипломатії, закордонного українства.
До речі, якось дивно, що Україна, будучи одним із найбільших експортерів міґрантів, маючи потужні діаспорні осередки чи не в усьому світі, так і не навчилася мобілізувати закордонні національні ресурси задля здійснення успішної зовнішньої політики. Загалом, хотілося б, щоб кожен українець світу замислився над доречною і завжди актуальною фразою Дж. Кеннеді: “Не питай, що твоя країна може зробити для тебе – спитай, що ти можеш зробити для своєї країни”. Хотілося б, щоб це гасло стало своєрідною заповіддю українського відродження.
Тарас Сауляк, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України
Ігор Бартош, Атлантична рада України
“Наше слово” №12, 21 березня 2010 року {moscomment}
