Богдан Гук ■ ГРОМАДА ■ №16, 2015-04-19
У перемишлян є один такий день у році, коли вони більшою мірою ідентифікуються з Тарасом Шевченком, ніж з Господом Богом. Він завжди припадає на березень – у річницю смерті поета. Колись цю частину дня називали шевченківськими вечорницями, тепер – концертом або академією. Час минає, і справді, як намагалася сказати Наталія Римська, авторка доповіді про Тараса, у кожного покоління українців є своя ідентифікація з ним.
Кожен з присутніх у великому театральному залі Народного дому прекрасно пам’ятав торішній уклін поетові. Тоді ця врочистість була під знаком Майдану. Російська аґресія в Криму щойно розвивалася, а війну на Донбасі передбачали тільки далекоглядніші. Цього разу, а було це 29 березня, переважало не переможне відлуння з Києва, а тривога за благополучність України у східній війні з Росією.
Перемиська класика в кількох моментах переплелася в цьогорічній шевченківській академії з новими формами ставлення перемишлян до Шевченка. Поруч з бандурою, декламаціями та хоровим співом організатор, яким був Перемиський відділ ОУП, збагатив програму комп’ютерними графіками і театром. Чи не найкраща картина розгорнулася, проте, на самому початку: завіса відкрила усміхнені обличчя дітей і молоді. Вони великою громадою заповнили сцену і після поетичної молитви запросили всіх заспівати спільно «Заповіт».
Вітаючи гостей (правда, перемишлян важко називати «гостями» в Народному домі…), голова Перемиського відділу ОУП Марія Туцька також поставила обабіч себе молодь, наче поколіннєву сторожу. Вона привітала почесних гостей, серед яких був митрополит УГКЦ Іван Мартиняк, парох Православної церкви Юрій Мокрауз та колишній голова Перемиської міськради Ян Бартмінський (чи не єдиний на сьогодні в Перемишлі поляк, активний у публічному просторі, який не є будівничим стіни «ми» і «вони»).
Гарний початок концерту перервала непідготована доповідачка Н. Римська. Гостя намагалася говорити на тему «Шевченко та ідентифікація». Заявка на тему була хороша: справді, у кожного покоління є свій Шевченко, проте майже вся «доповідь» зосередилася на кінцевому періоді 80-х рр. у Львові. Н. Римська, не маючи ніяких видних ознак методологічної підготовки, зуміла сполучити футуриста Михайла Семенка із львівськими інтелектуалістами кінця 80-х. Вона розвінчала радянські маніпуляції щодо поета, а потім навела погляд критика Андрія Бондаря про надзвичайну гнучкість Шевченка, яка дозволяє художникам у різний час безперешкодно звертатися до його творчості. вперше в історії шевченківських концертів у Перемишлі слухачі/глядачі мали справу з плагіатом. Авторка, не сказавши про це ні слова подяки, використала матеріал, графіки, цитати й постаті зі статті Катерини Сліпченко з порталу Zaxid.net «Незвичний Шевченко». Було і нове, музика колективу «Кому вниз» чи «Ділема» на слова поета.
Після «доповіді» на сцену вийшли бандуристки зі школи ім. о. Маркіяна Шашкевича. Підопічні Марти Корецької виконали пісню «На високій дуже кручі». Між ними виділялася Наталія Кіх. Саме вона з дуже тонким відчуттям слова декламувала Тарасові «Три літа» і як солістка виконала на бандурі «Було колись на Вкраїні». До речі, гарна природна українська вимова свідчила про те, що батьки цієї учениці говорять вдома українською мовою. Недарма дівчина отримала дуже схвальні оплески публіки.
Наступний талант засвітився під час виходу перед слухачів шкільного хору ім. о. Михайла Вербицького. Під дириґуванням Ольги Попович хор прекрасно виконав пісні «Берестечко» й «Сонце гріє». Велику увагу глядачів привернула солістка Оксана Романець.
«Крайку» перемишляни встигли пізнати, можна сказати, «давно». Вже кілька років співочий гурт автентичної пісні Товариства «Український народний дім» з Тетяною Наконечною на чолі прокладає місток до східноукраїнського мелосу. Цікаво було дивитися на сполучення важких чорних черевиків на ногах у дівчат і чорні вишивані сорочки. Отак-то з традицією сучасність переплелася, – констатував би, усміхаючись, Тарас.
Одягнені в чорне дівчата і хлопці з «Крайки» становили добрий перехід до завершувальних моментів академії. Ще пісня «Вже більше літ двісті, як козак в неволі», ще вірш «Витає дух», декламований Анною Кахнич, ще антипутінська рецитація «Сну», виконана Мариною Леськів, яку публіка нагородила рясними оплесками, – і класично-фольклорні акценти на сцені повністю поступилися настроєві кулеметних черг. Це театр «ПоприВсе» нагадав, що Шевченко сьогодні може бути частиною визвольної боротьби на Донбасі. Власне тепер ясним став задум авторів сценарію усього заходу, оскільки над сценою висіла картина художнього зображення Тараса (автор: Ярослав Леськів) і на глядачів пронизливо дивилися його строгі очі, а в нижню частину обличчя вплетено зображення воїнів. І коли артисти з «ПоприВсе» почали показувати жах смерті молодих вояків, між цією графікою та сценічним рухом встановилася гармонія. Свідомо дисгармонічним у постановці Анни Леськів був, може, один момент: коли п’яний натовп російських солдатів б’є полоненого українця. Проте цей момент, як і інші, наприклад, тіло, що його несуть бойовики-друзі, духи мертвих, які покривають їх омофором потойбіччя та означають хрестом місця їх спочинку, становили формальне та емоційно цілісне гаряче прочитання Кобзаря, як сучасного мешканця Донбасу. Театр показав свою велику силу: 25-хвилинна вистава принесла в сам центр Перемишля жах і сум війни, яка точиться нібито десь далеко… ■
