Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2011-04-07
Якби правителі України поважали націю та державу, то власне 9 березня в Україні мало б бути національним святом – замість успадкованого з більшовицьких часів 8 березня. На жаль, 9 березня жодна душа навіть не заїкнулася, що того дня – шевченківське свято. Хоч і попередні владні команди мало робили, щоб змінити цю пострадянську ненормальність, то нинішня активно старається, щоб усе було по-старому, за “традицією”.
Ось і яскраве цього свічення: президент Віктор Янукович привітав українок з 8 березня, привітав футбольних фанатів з перемогою улюбленого “дітища” олігархів – футбольного клубу “Шахтар”. І “забув” привітати українську націю з шевченківським святом.
“Що можна чекати від такої влади?” – ставив запитання голова національної спілки письменників України Володимир Яворівський перед учасниками шевченківського віча в Києві. Питання це посилюється ще й інцидентом, який того дня мав місце в Одесі. Мер міста, член команди Януковича Олексій Костусєв запропонував прийняти російську робочою мовою мерії, що тут було втілене в життя. О. Костусєв, щоб показати, що його мовні наміри серйозні і тривалі, кладучи квіти до пам’ятника Олександрові Пушкіну, цитував поезію російського класика. Коли ж 9 березня 2011 р., виконуючи протокольну повинність, він прибув до парку Шевченка, щоб покласти квіти до монумента Кобзареві, журналісти попросили його прочитати щось із поезії Шевченка. Мер Одеси це прохання журналістів сприйняв як образу і заявив: “Слухайте, давайте ви будете ставити питання… нехай у дитячому садку, у школі діти читають, але нехай не робить цього мер міста”. Учинок Костусєва в середовищі української творчої інтеліґенції був сприйнятий як ще одне свідчення, що для такої когорти чиновників українська культура та духовність є непридатними. З цього приводу люди згадують вікову мудрість: все починається з голови.
А голова – себто, президент України – цього року не брав участі в шевченківських святкуваннях, він делеґував прем’єр- міністра Миколу Азарова покласти квіти до пам’ятника Шевченкові перед Київським університетом та вручити Шевченківські премії. В. Янукович не їздив до Канева, позаяк – за офіційно версією – лікарі категорично заборонили йому пересуватися на великі відстані до зняття швів на прооперованій нозі. Президент раніше, під час гри в теніс, пошкодив коліно, яке вже двічі або й тричі оперували.
Проте є й неофіційна, народна версія його неучасті у шевченківських святах. Вона базується як на тому, що від президента не було відповідного привітання, так і на тому, що пропри заборону лікарів 8 березня В. Янукович брав участь у концерті і, як на хворого, зовсім бадьоро себе почував. Згідно з цією версією, головна причинна відсутності Януковича на шевченківських святкуваннях – письменник Василь Шкляр (про що нижче) та небажання щось відповідати журналістам з цього приводу.
Можливо, Янукович боявся потрапити в незручну ситуацію, як це сталося в Каневі минулого року. Намагаючись цитувати Шевченка, він тоді читав: “Я на сторонІ кОла їх // Поставлю слово”. Хоч у Шевченковому “Подражанії псалму 11” споконвіку (твір постав 1859 р.) написано: “Я на сторожі коло їх // Поставлю слово”.
Учинок В. Шкляра, який став своєрідним політичним багатокутником для влади, був провідною думкою цьогорічних шевченківських святкувань, які проводила громадськість. Ідеться про політичну заяву митця, що він не візьме Шевченківської премії, присудженої йому за патріотичний роман “Залишенець” (в окремих виданнях – під назвою “Чорний Ворон”, про партизанську боротьбу Наддніпрянської України у 20- х рр. ХХ ст.) поки в Україні міністром буде одіозний Дмитро Табачник. Цей крок називають мужнім вчинком письменника патріота, а пасивність усіх тих, хто з усмішкою приймав від Азарова Шевченківські премії – свідченням того, що ці люди погодилися на роль “дресированих українців” у руках антиукраїнського режиму. Наскільки ця різка оцінка є справедливою – не беруся коментувати.
Ті, хто отримав премію, вважають, що це нагорода не від влади, а нагорода нації, виразником якої в цій ситуації є Шевченківський комітет. Правда, не всі приймають це пояснення і називають нікчемами тих, хто не підтримав протесту В. Шкляра проти присутності серед влади Табачника. Отже, вчинок автора “Залишенця” набув уже гострого політичного та морального виміру.
І для підтримки (не лише моральної, а й матеріальної) тих, хто в нинішній ситуації не погоджується на роль “дресированого українця”, хто не сходить зі шляху патріотичного служіння нації поет Дмитро Павличко від імені Комітету захисту України оголосив про початок формування спеціального фонду.
Звичайно, що в українському суспільстві є й ті, хто вважає вчинок В. Шкляра нікчемним та кон’юнктурним. До цієї когорти належить син Василя Стуса – Дмитро, який, подібно до Івана Драча, пішов на глибоке служіння Януковичу. За версією Д. Стуса, Шклярів “Залишенець” – це не шедевр, лише класичний комерційний текст, а вчинок письменника – намагання привернути до себе увагу.
Можливо, тут спрацьовує чорна заздрість, бо польський режисер Єжи Гоффман висловив бажання знімати фільм за мотивами книжки “Залишенець”. Крім того, як мені розповіли друзі письменника, у ряді країн є зацікавлення перекладом цього роману.
Уже другий рік поспіль Шевченківську премію вручають у Каневі. Цього року там, на могилі Кобзаря, замість президента квіти до пам’ятника поклала та “відбивалася” від преси його партійна соратниця, яка свого часу пробувала підкорити собі Чорновола, згодом – Ющенка, аж спинилася на Януковичу – Ганна Герман. А Шевченківські премії від імені президента вручав прем’єр Азаров, який не просто виконував це завдання, а й вирішив “блиснути” інтелектом. І в результаті цього “блиску” постала нова “сторінка” шевченкознавства. М. Азаров, характерним тільки для нього суржиком, закликав нині підвладних йому українців молити Господа за Вкраїну “в останню, тяжкую минуту”. Бо вона вже, на його думку, настала. І сказав, що це такий “Заповіт” Шевченка. Хоч ці слова з вірша “Чи ми ще зійдемося знову?”.
У рамках нової гуманітарної концепції на врочистому шевченківському концерті (9 березня в Київській опері) вже не виконувано “Заповіту”, хоч це слово звучало може частіше з уст представників влади, ніж опозиції. Лише його фраґменти читав син відомого Анатолія Паламаренка – Олексій, пропустивши у творі всі слова, які могли б бути розцінені, як “ксенофобія”, “розпалювання міжнаціональної ворожнечі”, “заклики до насильства над владою”.
Правозахисник Василь Овсієнко написав: “Біля пам’ятника Шевченкові близько 11-12- ї години А. Паламаренко так натхненно читав Шевченка, а його боязкий син не зважився на елементарний громадянський вчинок: попри настанови, таки прочитати увесь “Заповіт””. І ніхто з новоспечених “лавроносців” не спромігся на громадянський чин.
“Мій Боже милий, як то мало людей святих на світі стало…” (Тарас Шевченко).
“Наше слово” №15, 10 квітня 2011 року {moscomment}
