Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2011-03-11
В Україні шевченківські святкування мають свою історію та свою традицію. Її початком можна вважати 1862 р. Про це у своїх спогадах нині розповідають учасники руху шістдесятників, посилаючись на ще живі тоді усні перекази. За ними, до храму Різдва Христового (зруйнованого в період СРСР та відбудованого вже за незалежності і відомого також як Шевченківська церква), де під час перепоховання Тараса Шевченка 1861 р. відправлялося заупокійне богослужіння, через рік знов прийшла маса народу.
Тим паче, що весь український Київ був під впливом події, яка мала місце в день похорону, коли-то крізь чисельно зібраний у храмі народ якось легко, немов тінь, пройшла жінка в чорному, над головами велелюддя пронесла терновий вінок, мовчки поклала його на домовину поета, швидко вийшла і зникла. Нині копія тернового вінка зберігається у відновленому Шевченківському храмі. Чи жінка з терновим вінком, що легко йшла між скупченим народом – це було марево, викликане емоціями, чи реальне проходження реальної жінки, чи, може, якийсь знак?..
Більшовицький режим, на відміну від царського, постановив не боротися з Шевченком, а лише з тими, хто “неправильно” його розуміє. він Шевченкові ставив пам’ятники, відкривав музеї. У Каневі на Тарасовій горі 1934 р. відкрито державний музей Т. Шевченка, 1939 р. споруджено пам’ятник у нинішньому його вигляді. До того існував народний музей Кобзаря в хаті, яка за народні кошти була збудована на Тарасовій горі 1884 р. одночасно з завершенням впорядкування Шевченкової могили, коли 1 серпня на ній встановлено чавунний пам’ятник. Перший народний музей Кобзаря, нині відомий як Тарасова світлиця, відтворено 1991 р.
Коли будували пам’ятник 1939 р., спеціальна комісія, до складу якої увійшли представники НКВС, місцевої влади, розкопавши Тарасову могилу, вирішила відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права. Побачене вразило не тільки цивільних науковців, а й гартованих у різних “боях” з людським тілом та з “пережитками минулого” енкаведистів. Відкривши першу основну домовину, побачили металеву скриню, а в ній – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок… У спогадах однієї з учасниць цієї комісії сказано, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити лише рештки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…
За більшовицького тоталітаризму Шевченко разом з Іваном Франком та Лесею Українкою були проголошені ідеологічними прапорами. На державному рівні Шевченківське свято відбувалося 9 березня. І робилося все можливе, щоб витерти з пам’яті заходи 22 травня. Цю традицію відновлено щойно за незалежності. Набула вона поширення, коли 2005 р. відкрила свої двері відбудована Шевченківська церква. Разом з тим у період СРСР робилося все можливе, щоб у питанні Шевченка не було ніякого вільнодумства, ніякого власного тлумачення творчості поета. Одним з прикладів такої настанови були репресії щодо учасників народних віч біля пам’ятника Шевченка в Києві. Вони почалися з приходом до влади в СРСР Брежнєва.
Відомий в Україні професор-просвітянин Олександр Пономарів, згадуючи ці часи, розповів, що в його студентські роки (1956-1961) ще можна було приходити до Кобзаря, та починаючи з 1965 р., студентів, які мали необережність навіть з червоного до жовтого корпусу Київського університету йти через парк, викликали в КДБ для пояснень. А тих, що не просто йшли, а ще й щось говорили, – кидали за ґрати. Таким “порушником порядку” став тодішній студент Медичного інституту Олесь Сергієнко, якого ув’язнено “за читання в урочисті дні біля пам’ятника Т. Шевченку революційного слова поета” та “за участь у літературно -художніх вечорах, організованих на громадських засадах у клубних точках столиці та в клубах науково -дослідних інститутів””.
Політика нового керівництва СРСР, розгін клубів творчої молоді й арешти інакодумців не всіх залякали. Біля пам’ятника в Києві 1966 р. зібралося близько 150 осіб. Ще більшим був наплив людей 1967 р. міліція затримала кілька осіб і спробувала розігнати решту. Натовп оточив міліціонерів, скандуючи “Ганьба!”. Приблизно 500 маніфестантів, замість розійтися, на заклик лікаря Миколи Плахотнюка рушило бульваром Т. Шевченка та Хрещатиком до будинку Центрального комітету партії (ЦК). Ішли щільною колоною, не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. По дорозі пожежні машини облили їх водою. О пів на другу ночі до будинку ЦК прибув міністр охорони громадського порядку Іван Головченко з почтом, в якому був заступник голови КДБ УРСР генерал Калаш, і запропонував демонстрантам викласти свої претензії. Наперед вийшла Оксана Мешко (дисидентка, мати О. Сергієнка) і зажадала звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці надіслати до ЦК делеґацію, а зараз – розійтися. Більшість послухалася, а приблизно 40 людей залишилося чекати звільнення заарештованих. О 3-й годині ночі їх привезли і відпустили на виду очікуючих. Через кілька днів після демонстрації М. Плахотнюка звільнено з роботи.
Після цього розганяти маніфестації 22 травня влада вже не намагалася, а проводила “профілактичну” роботу: студентів попереджали, влаштовували в цей час комсомольські збори, активних робітників, службовців посилали у відрядження, неслухняних звільняли з інститутів та з праці. Біля пам’ятників Т. Шевченку, І. Франку, А. Пушкіну влаштовували альтернативні офіційні фестивалі “Дружби народів”. Однак пізно ввечері починалося не офіційне вшанування. За читання свого вірша біля пам’ятника 1971 р. був заарештований і ув’язнений Анатолій Лупиніс. Після другої хвилі арештів, 1972 року, парк ім. Т. Шевченка оточили і нікого туди не пропускали. Розігнані владою клуби творчої молоді перенеслися на приватні помешкання – до Івана Світличного, Тетяни Цимбал. На художніх читаннях казали: “Ми приходили радянським населенням, а виходили українським народом”.
Нині багато що робиться, щоб українське суспільство знов ставало денаціоналізованою масою. Найняті “аналітики” на кшталт Олега Бузини, для якого відкриті контрольовані олігархами телеканали, намагаються подати українцям поезію Шевченка як мистецьки безвартнісну, недолугу. Починаючи з часів Кучми, на загальноукраїнських шевченківських концертах практично немає шевченківського патріотизму. А щоб люди менше про такі справи думали, Шевченківські свята перекриваються іншими заходами. Усі намагання українських політиків оголосити в Україні 9 березня святковим днем не дали успіху.
Хоч і як парадоксально, бо Україна вже два десятиліття є незалежною державою, Шевченко-патріот нині в рядах опозиції надалі змушений іти на площі. Як і за життя, так і згодом після смерті – за часів царату.
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
