Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ 2011-06-10
{mosimage}
Травень у Білому Борі всім українцям асоціюється насамперед з патроном місцевої школи – Тарасом Шевченком. Тут останнього весняного місяця відбуваються щорічні Реґіональні святкування, приурочені до дня перепоховання Т. Шевченка на Чернечій горі в Каневі. Виявляється, що свій вклад у Шевченкову присутність у Білому Борі мають також поляки, оскільки допомагали вони насипати курган, на якому стоїть пам’ятник поетові. Про це могли ми довідатися з розповіді вчительки української мови Марії Мандрик-Філь, яка ще в березні під час Дня відкритих дверей представила історію встановлення в Білому Борі пам’ятника Кобзареві.
Цього року відзначаємо 20-ліття присутності його скульптурного зображення серед білобірчан. Цій події була присвячена виставка, яку офіційно відкрито під час відзначення 150-ї річниці з дня перепоховання Т. Шевченка та 20-ліття Незалежності України, яке в Білому Борі проходило 21 травня.
УБілому Борі пам’ять Т. Шевченка вшановують молитвою, словом, піснею і танцем. Уже традиційно Шевченкові поминання починаються відправленням панахиди в місцевій греко-католицькій парафії. Цього року її співслужили о. митрат Богдан Галушка, о. декан Петро Баран, о. декан Аркадій Трохановський, о. Стефан Прихожденко та о. Ярослав Роман. Відтак учні, вчителі, офіційні делеґації та мешканці міста поклали квіти до пам’ятника Т. Шевченку, а згодом відбувся урочистий концерт з участю шкільного хору “Джерело” під дириґуванням Юстини Москалик, лауреатів шкільного І Конкурсу співаної поезії Т. Шевченка, гуртка живого слова “Калиновий міст” під керівництвом Марії Мандрик-Філь, хору греко-католицької парафії під дириґуванням пароха о. П. Барана, танцювального ансамблю “Вітрогон” під керівництвом директора школи Андрія Дрозда та гостя урочистості – муніципального оркестру “Гуцулія” під керівництвом Миколи Ковцуняка з Коломиї, який кілька разів викликали на біс. Оркестр “Гуцулія” виступав також у М’ястку, Члухові та селі Залеське неподалік Устки.
Присутній на урочистості генеральний консул України з Ґданська Володимир Дубчак відзначив, що Україна маєпрекрасні відносини зі своїм сусідом – Польщею:
– Двадцять п’ять років тому ніхто не міг сказати, що таке відбудеться. Це підтверджують найбільші мудреці та філософи сучасного світу. Владислав Бартошевський під час конференції у Сопоті сказав, що за своє майже 90-літнє життя він пережив декілька трансформацій – і жодного разу ніхто не міг передбачити, що таке відбудеться. Сьогодні ми маємо вільну Україну, а Тараса Шевченка – у наших серцях, – відзначив В. Дубчак.
У Білому Борі Т. Шевченко є не лише в серцях українців, а ще й на постаменті – тут споруджено йому перший у Польщі пам’ятник. М. Мандрик-Філь під час Дня відкритих дверей школи зазначила, що до сьогодні не відомо, хто під кінець 80-х рр. у Товаристві зарубіжних зв’язків “Україна” висунув ідею подарувати школі ім. Т. Шевченка в Білому Борі скульптуру Кобзаря. Відомо натомість, що з такою метою на початку 90-х рр. подалася до Києва делеґація. У її складі були тодішній голова ОУП Юрій Рейт, колишній головний редактор”НС” Мирослав Вербовий та представник білобірської громади Андрій Філь, які вели розмови про те, яким чином скульптура має бути передана до Білого Бору, який має бути на ній напис та загалом – який вона матиме характер.
– Здається, чи не найважливішою проблемою було, як переконати відповідних чиновників, щоб на пам’ятнику не було напису “побратими від Радянської України”. Йшлося передусім про слово “радянський”. На щастя, не мусили ми скувати з пам’ятника слова “радянський”, його там не було, – розказувала М. Мандрик-Філь.
До Білого Бору пам’ятник привезено в грудні 1990 р. Тодішній місцевий актив на чолі з колишнім директором школи Іриною Дрозд, прийняв рішення, що пам’ятник на своєму місці має бути встановлений до храмового празника Пресвятої Богородиці, тобто до вересня. До того часу було передбачено виконати величезний обсяг робіт, через те що на рівному терені потрібно було висипати курган, на якому мав стати пам’ятник. Згідно з початковим проектом, діаметр могили мав становити аж 60 метрів. Однак українці не мали такої площі, тому архітектор підготував новий проект.
– Сипати курган допомагали нам також поляки, бо наша громада була замалою, – згадує М. Мандрик-Філь. – А коли до Білого Бору на відкриття пам’ятника приїхав скульптор Василь Бородай, то хотів перед тими, які подбали про насипання могили, клякнути на коліна, однак його піднесли вгору. Він тоді зізнався, що всю дорогу переживав – боявся, що нам не вдасться насипати таку могилу. Ми, однак, дали раду, – розказувала вона з гордістю.
Пам’ятник відкрито 22 вересня 1991 р., всього через місяць після проголошення незалежності України – за присутності великої кількості людей, зокрема священства, польської влади, а також гостей з України, серед яких були теж дисиденти. А сьогодні пам’ятник є свідком найважливіших подій не лише з життя школи чи загалом білобірської громади, а й новітньої історії України – коли в Україні відбувається якась вагома подія, то білобірчани сходяться саме сюди, до Кобзаря. Це місце особливе.
“Наше слово” №24, 12 червня 2011 року {moscomment}
