Наталя Кравчук: Пані Маріє, Ви народилися на Кашу бах, а звідки туди прибули Ваші батьки?
-Я народилася на Слупщині, власне в селі Дембниця-Кашубська. Батьки ж родом з села Дзюрдзьова, що біля Ліська. Після закінчення початкової школи я пішла вчитися до ліцею в Слупську, а далі подалася до Ґданська вивчати медицину, бо з дитинства мріяла стати лікаркою. Це був мій поклик, і в правильності цього вибору я переконана донині.

-Справді, у домівці на вулиці Длуґі Тарґ було гамірно, весело, хоч чесно кажучи протягом перших двох років вивчання медицини в мене не було надто багато часу на розваги. Там я і познайомилася з Мироном. Він був активний, імпонував мені мудрістю і креативністю, якщо говорити нинішньою мовою. Ми полюбилися, стали парою.

Пан Мирон вивчав фізику, став фоторепортером, а Ви – лікаркою.
-Так, Мирон, хоч і закінчував фізику, обрав вільну професію – був фоторепортером ґданських часописів. Я почала медичне стажування в Новому Дворі Ґданському. Там працювала в лікарні, поліклініці та у швидкій допомозі. Тоді нас кидали, як говорилося, на “глибоку воду”, щоб привчатися до специфіки професії. Після того ми були ще в Картузах, хоч недовго, а з 1985-го у Жукові, що неподалік. І там я пропрацювала аж до 2001 р.

Народилися доні: Наталя й Аня.
-Так, вони народилися в Картузах, а до школи ходили в Жукові. Мирон їздив до Ґданська, а коли нас не було вдома (я інколи ночами працювала в лікарні), дівчатками опікувалася сусідка Аґнешка, часом моя мама, сестра Ліда чи моя хресна мати Катерина в нас на довше затримувалися.

На початку 90-х рр., коли діти підростали, ваш чоловік Мирон у новій українській організації – ОУП – став секретарем Головної управи, почав штатно працювати у Варшаві.
-Початки тих змін не були простими, бо в той час я робила спеціалізацію з педіатрії. 1991 р. успішно завершила навчання, а у 1997 р. треба було, внаслідок реформи охорони здоров’я, здобувати другу спеціалізацію – я вибрала сімейного лікаря.

Ви з доньками-школярками залишилися в Жукові. Як згадуєте той час – без батька і чоловіка вдома сім днів на тиждень? Адже всі обов’язки – дім, школа і праця – спочили на Ваших плечах.
-З перспективи минулого, здається, що все складалося нормально. Дівчатка пішли до школи, добре вчилися, а я реалізувалася професійно – була лікаркою і в поліклініці, і в шпиталі.
Хочу на одне звернути увагу: між нашими донями – тільки рік різниці, отже вони зростали нерозривно разом, і догляд за малятами, а потім ученицями становив одну цілість. Повірте, це полегшувало мені організацію дня, як з точки зору їхніх обов’язків, так і розваг.
А Мирон приїжджав до нас спочатку щосуботи, потім – кожного другого тижня, і тоді вже максимально себе віддавав сім’ї. Був дуже родинним, бо сам теж зростав в оточенні любові батьків, сестер і братів.

Та незабаром нові зміни наступили у Вашому житті: дівчатка подалися на навчання в середній школі до Варшави. Ви залишилися самі.
-Так, обидві доні вступили до ліцею ім. Стефана Баторія (спершу Наталя, згодом Аня). Ми були постійно на телефонному зв’язку. Я за них сильно не переживала, бо знала, що діти дуже відповідальні, сміливі, працьовиті й самостійні. Мій спокій брався ще з того, що одна мешкала в сестри Мирона – Олі, друга – у сім’ї його брата – Михайла. Вони мали добру опіку, а теж батько був поруч, працював і ремонтував наш дім під Варшавою.
А мене протягом цього року поглинала праця. Це був час реформ і нам видовжили години праці. Я до всіх життєвих змін намагалася підходити спокійно, вважаючи, що таке життя нам дає доля. Може, це дивно звучатиме, але щиро кажу: я нормально і зі зрозумінням сприймала специфіку праці Мирона. Знала, що українська спільнота в Польщі, яка в розпорошенні, цього вимагає. Я пишалася ним, і вважаю, що робив усе дуже добре, втягувався в українські справи всією душею. А прийшлося йому працювати в складний час становлення українсько-польського діалогу – при всьому він був чудовим медіатором. Їздив Польщею, вів переговори з представниками різних партій і з відмінним підходом до важких питань. Пам’ятаємо хоча б два перемиські фестивалі, які успішно провів, всупереч місцевій опозиції.
Я переїхала 2001 р. – рік після Ані, і з того часу ми всі жили в хаті в Марках.

Чи не важко було в новій ситуації, в новому оточенні?
-Ні, все було нормально, ми розумілися без слів… Усім нам велося добре. Я почала працювати в поліклініці на вул. Віленській, через 6 років перейшла в інші місця праці.

Ви приїхали до столиці з маленького містечка. Як віднайшли своє місце серед варшавських медиків?
-Не приховую, дещо побоювалася тоді, але, як виявилося, лікарі скрізь однакові. Тільки тут життя пришвидшило оберти, неймовірний поспіх всюди, при залагоджуванні кожної щоденної справи. Призвичаювалася до нового темпу життя мабуть з 4 роки.

Однак приходили вихідні, а чоловік, як голова ОУП, мусив бути присутнім на різних культурно-освітніх заходах, у найвіддаленіших куточках Польщі. Ви, як дружина, мабуть, розуміли чоловіка, не ставили справи руба – мовляв, перед нами вихідні і ти мусиш бути з нами…
-Ніколи я цього не робила. Він мав відкриту дорогу для самореалізації, ба, я навіть дуже раділа, що Мирон є саме такою людиною, про яку я мріяла: діяльною, авторитетною. І за це я його також цінувала. У нас не було наказів, заборон і тому подібного. Я знала що він найкраще знається на тому, що робить на щодень, була рада долучатися коли була нагода (на різних заходах), але ніколи йому ні в чому не хотіла заважати.

А дівчатка – чи не хотіли вони мати батька тільки вдома?
-Щиро Вам кажу: наші сімейні відносини були настільки натуральними, що доні сприймали батьківську громадську активність як щось спільне, бо ми про все відкрито розмовляли. Для них батько і його діяльність були тільки позитивними. Але, Мирон був відданий не тільки громаді, також й нам – сім’ї, мамі та близьким і далеким родичам. І в такому оточенні наші діти зростали. Вплив на виховання наших дівчат мало й те, що Мирон любив працювати з молоддю, радів їхній присутності на всяких заходах, підказував їй різні ідеї, включав у молодіжну діяльність і наших донь. Усе відбувалося дуже природно й спонтанно.

Пан Мирон, здається, за характером був інтровертом, думку тримав у собі, не включав емоцій, а радше придивлявся і вислуховував опонента. Усе згладжував, спокійно виношував свої арґументи, бо знав, що бореться за слушні справи. На жаль, заплатив за це втратою здоров’я.
-Постійний стрес довів до проблем із серцем. Перший раз його схопив інфаркт ще 12 років тому, коли був на відпочинку в нас у Жукові. Ми жили у квартирі над поліклінікою і була можливість зразу реаґувати – викликати швидку допомогу. Другий раз 6 років тому, уже в підваршавській хаті, не було мені дане рятувати його.

Після його смерті Ви залишилися самі з донями-студентками. Вам довелося пережити жалобу й наново порядкувати щоденність.
-На новому місці ми тільки 4 роки прожили в повній сім’ї. Втрату пережили сильно. На щастя, нас сердечністю і теплотою огорнули близькі Мирона, щирі друзі й знайомі. Багатьом хочу подякувати за те, що були тоді з нами. Ці люди знають, кого я маю на думці, отже не погніваються, якщо не назву їх тут по імені. Завдяки їм легше було переносити це горе, віднайти себе в нових реаліях. Моя праця допомогла мені перейти цей час. Загалом, я маю щастя на добрих людей, легше тоді людині долати всі клопоти.

Сьогодні Наталя й Аня – дорослі, гарні, високоосвічені, їх помітно в українській громаді, ідуть подеколи слідами батька…
-Я дуже задоволена дочками, вони мають багато доброти для мене, сердечні, контактні, життєрадісні. Жадібно здобувають знання, не заспокоїлися одним факультетом. Наталя після лінґвістики розпочала студії з розвитку місцевих громад при Колеґії Цівітас, Аня закінчила україністику ВУ – і навчання в Студії Східної Європи ВУ. При чому обидві працюють в неурядових організаціях і включаються в різні українські заходи. По батькові мають пристрасть до громадської активності, бо, гадаю, змалку зростали в такій атмосфері, в такому оточенні.

Підсумовуючи дотеперішнє: якби Вам призадуматися – що в житті було програшем, а що виграшем?
-Я ні в чому не почуваю себе переможеною. Коли дивлюся в минуле, то, здається, усе здійснилося. Я здобула вимріяну професію, ми з Мироном заснували щасливу сім’ю, виростили свої дочки- мудрих дівчат. Безперечно, раптовий відхід чоловіка і батька залишив у нас травму, мене на 2 роки потягнуло в смуток. На щастя, час лікує душу.
Хочу ще додати, що в подружжі треба розуміти потреби найближчої особи, не бути егоїстом, бо сам себе тоді нищиш. Якщо вміємо утримувати добрі стосунки, то вдається лагідно пройти через життя. Часто мені ставили питання: як то Вам удається утримати подружжя, коли чоловік у Варшаві, а Ви в Жукові?! Треба розуміти другу людину, не бути підозрілим. Ми з Мироном підійшли як за характером, темпераментом, так і за життєвими пріоритетами. На тих фундаментах будували і зберігали сім’ю. Я розуміла його місію, ідею розвитку українства, чим і мене від самого початку зачарував. У моїй родині теж була любов, а найбільший скарб, який нам батьки подарували – виховання, наука і людяність. Часом хтось мене питає: що треба, щоб стати доброю лікаркою? Знаю одну відповідь: бути доброю людиною, відкритою, чутливою до інших. Того я навчила і своїх дітей. Усі мої спомини навіюють тільки добрі думки. Я відчуваю себе щасливою людиною. Наші спільні 23 роки подружнього життя я сприймаю як щасливу долю, яку дарував нам Бог.

Пані Маріє, у Вас запевне є мрії…
-Так. Прагну, щоб у моїх дітей гарно склалося особисте життя. Щоб ніхто їх у житті не обманув. Усілякого добра їм бажаю, щоб ми жили спокійно та гармонійно, а я вірю в це, що Мирон нами опікується. Він вивчав астрофізику, то може в галактиці одна з зірок, що нам присвічує, то саме Миронова…

Дякую за щиру розмову.

“Наше слово” №13, 25 березня 2012 року {moscomment}